Творчество Е. Сверстюка

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………...3

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ  ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА…………………….4

1.1. Інтелектуальний лідер національно-демократичного руху………..4

1.2. Літературний портрет…………………………………………………7

РОЗДІЛ ІІ. РЕЛІГІЙНА  ТА ЦЕРКОВНА ЛЕКСИКА 

В ПУБЛІЦИСТИЦІ Є. СВЕРСТЮКА………………………………..11

2.1. Етика мовного світу публіцистів……………………………………11

2.2. Релігійна та церковна лексика в публіцистиці Є. Сверстюка……..17

ВИСНОВКИ……………………………………………………………...26

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ……………………………………………….28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Чистота, якість комунікативного  процесу – обов'язкові умови і  запорука взаєморозуміння. У мові, а  особливо у рідному слові, глибоко  закодовані найвищі духовні вартості. Живий нерв мовного організму  забезпечує людині особливу чутливість до унікальної сутності Божого Слова, вирішального біблійного Логоса, «що  просвітлює кожну людину» (Йоан 1.9).

На основі аналізу конкретних публікацій автора досліджено ефективність впливу публіцистичного слова через  екзистенцію Духу, притаманну мові, яка спрямована на зменшення духовної дистанції між людьми. Адже за культурою  слова, яка пронизує собою християнське світопочування – тисячоліття: старозавітні і новозавітні тексти, молитовна  практика, філософське і художнє  мислення античності й наступних  часів.

Біблійна мова – це і  є найкращий приклад мови в  дії. Через біблійну етику мови розуміємо  в принципі висловлювання про  характер норм, вартостей і зміст  прохань, скерованих до Бога.

Отже, актуальність дослідження  й вибір його теми зумовлюються такими чинниками:

– стійким інтересом сучасного  мовознавства до проблем художнього стилю і, зокрема, його зв’язків з  іншими різновидами літературної мови;

– формуванням соціального  запиту на різноаспектне вивчення особливостей конфесійної лексики та конфесійного стилю взагалі;

– потребою вивчення художнього мовлення українських репресованих поетів 60 – 80-х років ХХ століття, у творчості яких духовність і  релігійність мають великий вияв.

Робота складається з  двох розділів: в першому йтиметься, власне, про творчість Євгена Сверстюка, а у другому  розглянемо етику мовного світу публіцистів зокрема на прикладах з творів Євгена Сверстюка.

 

 

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ  ЄВГЕНА СВЕРСТЮКА

 

1.1.Інтелектуальний лідер національно-демократичного руху

 

 Євген Сверстюк - видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів.

1952 р. закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення «логіка і психологія»). 1953-1956 рр. — аспірант НДІ психології. 1956-1959 рр. — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 рр. — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 рр. — завідувач відділу прози журналу «Вітчизна». Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 р. до арешту в 1972 р. — відповідальний секретар редакції «Українського ботанічного журналу».

З часу виникнення в 1960 р. київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, Євген Сверстюк — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як А.Горська, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.Симоненко, І.Світличний, І.Дзюба, Л.Костенко, І.Драч, В.Стус, Л.Танюк та інші.

Одним із найгостріших і  найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний  памфлет про спалення бібліотеки «З приводу процесу над Погружальським», що його написали, як пізніше стало відомо, Євген Сверстюк у співавторстві, в тому числі з І.Світличним. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.Горською, Л.Костенко, І.Дзюбою та В.Некрасовим) до газети «Літературна Україна» у зв’язку з газетним цькуванням В.Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе «Собор у риштованні», «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На мамине свято».

У 60-х роках Євген Сверстюк був неодмінним учасником напівлегальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 р. Сверстюк виступив з яскравою промовою на похороні А.Горської, яка трагічно загинула 28.11.70 р..

Заарештований 14.01.72 р. під час масових арештів серед української інтелігенції. Більшість заарештованих було засуджено восени того ж року, а слідство у справі Євгена Сверстюка затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто «літературною». Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 р. на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга «Собор у риштованні» (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 р. з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. «Останнє слово» Євгена Сверстюка на суді згодом поширювалося в самвидаві.

Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту - голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в'язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.

На засланні (село Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції [4].

Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв'язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.

Починаючи з літа 1987 р. Євген Сверстюк брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв'язку з 50-річчям загиблого в таборах В.Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного Пен-клубу.

З 1989 р. Євген Сверстюк. є незмінним редактором християнської газети «Наша віра». Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.

З 1989 р. - президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.Стуса. У 1993 р. Євген Сверстюк. обраний президентом Українського Пен-клубу.

Численні статті й публічні виступи Євгена Сверстюка перед інтелігенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.

У доповіді «Шістдесятники і Захід», прочитаній в Урбані та Гарварді в 1991 р., Євген Сверстюк. так говорив про історичні зміни, що відбулися: «Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга — раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю «правдою», і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел» [4].

1993 р. Євген Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему «Українська література і християнська традиція».

Найвідоміші книги Є. Сверстюка «Собор у риштованні» (1970), «Блудні сині України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій» (1999). Євген Сверстюк також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.

Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української  Вільної Академії Наук (США, 1996).

 

1.2.Літературний портрет

 

«Мені здається, що усіма своїми публікаціями я нагадую людям правічне значення слів. Ні новомова, ні пустомова не замінить слова, що стало світлом. Людство проходить від затемнення до затемнення, а в сонячний день дивується, як можна було не побачити – це ж так очевидно... І Євангельська притча про сіяча вічна: завжди будемо сіяти і на камінь, і в тернину, знаючи, що вся надія на зораний ґрунт... І метафора про голос, що волає в пустелі, – вічна. І кожен зі вдячністю має нести свій хрест, бо ніколи не відбудеться гідне життя на дорозі рівній і широкій. Євангельське застереження  «вибирайте дорогу вузьку» є наукою на всі часи.» ( з інтерв’ю з Є. Сверстюком) [3].

Два знакові поняття (концепти), що характеризують життя Євгена Олександровича: це любов (францисканська, всепоглинаюча, людська і небесна) і боротьба, прагнення з мечем захищати власний простір від агресії. Часом нам меча таки справді не вистачає, щоб захистити себе і свою країну, але боротьба можлива лише на полі любові, а не інших цінностей. Ці два полюси — любов і боротьба — були центральними під час обговорення нової книжки Є. Сверстюка «Правда полинова», що 28 жовтня відбулося в Могилянці (книжка побачила світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія»). Статті, вміщені до книжки, мають свою давнішу історію: це виступи автора на численних конференціях у різних країнах світу.

Філософія Євгена Сверстюка  — це незмінна максима новітньої  української історії. В час, коли брехня була канонізована (про що свідчили численні видання «Правда», «Комсомольская правда» тощо), Євген Олександрович  залишався вірним своєму серцю. Це філософія  серця ХХ сторіччя; філософія, за яку  доводилося розплачуватися роками (не)свободи.

Сама назва книжки «Правда полинова» — символічна і водночас проста. Безперечно, такі назви наразі можуть видатися архаїчними, романтичними... Нехай так, але що поганого в романтичній свідомості, яка грунтується не на ковбасній психології та прагне до високих ідеалів, утверджує національні, родинні, моральні цінності.

І сьогодні важливо знову  повернутися до усвідомлення значення етики в нашому житті. Інакше мить життя втрачає свій сенс. «Правда  полинова» — це гірка правда історії  української культури в осмисленому  пережитті однієї людини, яка від  життя здобула моральне право  на своє слово. Євген Сверстюк відбув заслання... 12-річне ув’язнення і  заслання за літературні твори, зокрема, книжку «Собор у риштованні» (Париж, 1970).

Сьогодні в людини виникає  природна потреба убезпечити майбутні покоління від помилок минулого. А ми стоїмо на порозі нової прірви.

Публіцистика Є.Сверстюка  ще чекає на своє осмислення. Та й  ця книжка по-своєму незвичайна. В ній  уміщено статті-виступи Євгена Олександровича за кордоном у різні періоди життя (тому в ній два автори: український  філософ, дисидент Євген Сверстюк та Yevhen Sverstyuk — Посол української  культури в світі, тексти якого «доступні» і для англомовного читача. Хоча є чимало статей, написаних також  іншими іноземними мовами). Сам пан  Сверстюк зізнався, що він за кордоном справді почуває себе послом своє країни, посланцем, який має розповісти представникам інших культур  про непросту історію як із минулого, так і сьогодення. Пан Сверстюк присутній у духовному житті України в світі. І хоч не буду тішитися ілюзіями: про Україну в світі знають дуже мало, проте важливо, щоб зсередини української культури сяяла зірка етики та моральної любові [12].

Вiд першої появи «Кобзаря» проминуло понад півтора століття, i написано про його автора гори книжок i статей, виголошено безліч ювілейних промов. У тому всьому, попри полову, тенденційний фальш з підробкою його під предтечу партійного секретаря, врешті, попри залізну маску «Великого Кобзаря», є й багато слушного, розумних спостережень, ніби достатніх, щоб в уяві нащадків склався повний образ Тараса. Але велике не перестає жити в сприйманні поколінь, i складна рiч побачити істотне в ньому в дусі свого часу.

Тому будемо писати знову  й знову відкривати Шевченка, бо «в ньому рiзнi покоління висловлюють своє» (Сверстюк). У вмiннi відчути те «своє» сучасних йому поколінь i, що важливіше, адекватно вiддати його в словi -- таємниця пiзнавальної методи Сверстюка.

У численних працях шевченкознавцiв  годi шукати рядкiв, якi дали б вiдчути  всю велич Шевченкового генiя, як це вдається Сверстюковi показати в  невеликому есеї «Остання сльоза». Суть бо не в самих фактах, а в невловно iрацiональному пiдтекстi, що вiд нього живим таємничим свiтлом спалахують тi самi факти.  Вiдкривається непоясненне з допомогою рацiо чому люди, часом ледве письменнi, що сприймали Шевченка «мудрим серцем», «плакали, читаючи «Катерину», над власною нацiональною долею» (Сверстюк). Тому в нього часто повторюване негативне наставлення до «видимости факту» й попередження типу: «Нiякою логiкою не пояснити...»

Ще виразнiше своєрiднiсть  методи Сверстюка -- через лiтературний твiр бачити й живописати долю народу, продемонстрована за тiєї ж доби творi «Собор у риштованні».  Тут таки дослівно на прив'язках до роману «Собор» Олеся Гончара образ України «перебудованої» доби, загнаної в провiнцiйнiсть, зрусифiкованої i доведеної до такого духовного спустошення, що, перефразовуючи Сверстюка, можна посивiти з розпачу, замислюючися над її долею, на три чвертi столiття вiдданою в руки нищителiв нелюдського образу [1]: