Творчество Е. Сверстюка

«Вбогi, злиденнi духом, вони без пуття переступаючи один одному через голови, рвуться до корита, об'їдаються й обпиваються. Раби зорового поля, вони не знають iншої поживи. Як дикунам потрiбнi гострi прянощi, так i їм потрiбна найгострiша ситiсть, а потiм уже ситiсть владою, самогон сваволi, тиранiї...» [8].

Ми не маємо намiру переказувати всього Сверстюка, що й не можливе в такій короткій спробі літературного портрета. Йдеться лише про доведення окремості його на пейзажі нашої культури сьогодні. Вона, окремiсть, користуючись формулою самого Сверстюка, у «єдностi слова i життя», якiй вiн демонструє подивугiдну вірність. Саме вона дала йому змогу достойно витримати концтабір, та завдяки їй вiн окремим лишився й у теперішніх, нових обставинах життя. У його поставі є щось вiд осторонности, але це не значить, що вiн цілковито ізолювався в нiй. Нi, Сверстюк активно втручається в суспільне життя, i його можна вставити в груповий портрет, але й там вiн стоятиме якось осторонь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. РЕЛІГІЙНА  ТА ЦЕРКОВНА ЛЕКСИКА 

В ПУБЛІЦИСТИЦІ Є. СВЕРСТЮКА

 

2.1. Етика мовного світу публіцистів

 

Перше  питання, яке постало  перед авторами Святого Письма, була дилема: говорити чи мовчати?

Визначення «світової  балаканини» прочитується у Є. Сверстюка, коли він пише про постійне перебування  людини у «замкненому колі порожніх слів. Така характеристика, на нашу думку, якнайповніше розкриває суть девальвації етичної вартості мови, коли слово втрачає свою вагу, перестає бути контрольованим і мудрим.

Біблійні автори часто  акцентують увагу на глибокому соціальному  сенсі доброго і мудрого слова, його «духовній енергії». Публіцисти до того ж зосереджуються на праведному житті людей, які є своєрідним відбитком Євангелія, у яких мудре слово – це і є мирна зброя, достойний чин Духу, тобто діяльне слово, яке випромінює силу.

Однією з найбільших проблем сучасності автор вважає втрату гармонійної цілості, коли ми можемо пізнавати і пізнаємо світ тільки частково, тому він розвиває думку про межі, можливості та етичні параметри розуму як вартості.

Ціла низка етичних  питань, які намагається вирішити Біблія (опанування негативних емоцій, мовні акти, які не відповідають засадам щирості: улесливість, наклепництво, фальш, брехня, крутійство), інтерпретується  відповідно до сучасного стану справ, розвивається і знаходить розв'язання у творчості Є. Сверстюка.

Публіцист робить це, відчуваючи максиму якості повідомлення, що включається в комунікаційний потік, і з бажанням відновити людину до досконалого пізнання.

Характерною особливістю морально-етичної публіцистики названого автора є використання словесних формул і образів, запозичених із Біблії. Це своєрідна контамінація кількох висловів з опорного тексту. Тому автор не має потреби вказувати джерело і дотримуватися точності, продукуючи текст, оскільки цитата перетворюється на формулу. Такі формули, активно задіяні у публіцистичному тексті, інтуїтивно впізнавані на рівні своєрідного публіцистичного тла або навіть на рівні генетичної пам'яті тих, хто стає їхнім інтерпретатором.

Тут помітна кількаступенева  інтерпретація:

- опорний текст, автор  якого кодифікував свою сучасність відповідно до свого світогляду і причетності до конкретних історичних колізій;

- поступове вживлення створеного ним тексту у соціальну структуру наступних суспільних формацій;

- інтерпретація на рівні  осучаснення досвідів авторів  минулого та інтерпретація тексту  читачами чи слухачами.

Велике значення тут має  власний досвід автора, його освіченість, – і тоді впроваджені у текст  словесні формули та образи біблійних  авторів є органічним продовженням думки цього автора, а доречність застосування біблійних істин не викликає сумнівів, і сам текст  сучасного автора завдяки цьому, не претендуючи на істину в останній інстанції, перетворюється на об'єктивну  істину автора, чиї досвід і світогляд  підіймаються до найвищих істин християнського світу.

Проповідувані Христом духовні  істини є тими абсолютами, якими  живуть сучасні автори, а неодноразове загострення нашої уваги саме на цих вартісних орієнтирах (у  своїй творчості Є. Сверстюк часто посилається саме на Нагірну Проповідь Христа) – це також повчання, переосмислене і подане як низка інтерпретованих інтертекстів.

Справжнім зразком інтертекстуальності  є есеї «Блудні сини України», «Перебудова Вавилонської вежі» Є. Сверстюка. Проповідницькою домінантою проаналізованих творів є формотворча контамінація, яка переносить первісний метафоричний зміст Святого Письма на новий рівень метафоричного авторського світопочування, акцентуючи водночас на авторитарності біблійних аксіом.

Докладне вивчення публіцистики дало змогу також зробити висновок, що, як справжній проповідник, він  дотримується канонів у проголошенні біблійної істини, усвідомлюючи місію  посередника у комунікативному  акті людина – Бог. Він не вивищується  над авдиторією, а лише ділиться з нею своїм духовним досвідом, в якому – відкритість до розмови, бажання виправити помилки, відмова  від упередженого ставлення до ближнього, постійне оновлення знань, необхідних, щоб стати свідомим християнином.

Людина постійно перебуває у стані діалогізування: діалогічне самоусвідомлення (автокомунікування), спілкування з довкіллям, апелювання до світу, розмова з Богом. Спілкування це  може бути чуттєвим, мовним, знаково-символічним, філософсько-історичним (коли говорити про діалог епох через їх переосмислення), навіть мовчання має своє місце в акті комунікації. Спілкування завжди виправдане, бо є єдино правильним шляхом до істини [12].

Звертаючись до діалогічної  моделі «я-ти-відношення», ми дослідили діалог, в якому присутній твір як ланка в ланцюгу спілкування і як такий, у силовому полі якого утримується безліч мовних суб'єктів. Композиційно завершений твір продовжує своє життя у просторі і в часі. Як конденсат авторської думки, він стає самостійним учасником комунікування, вимагає активного відповідного розуміння, яке є вирішальним кроком реципієнта до співтворення. На рівні текстів Є. Сверстюка виникає кількаступеневий діалог: з автором через позитивну/негативну оцінку його міркувань; з іншими авторами та їхніми текстами; з текстами та авторами, які формують знання реципієнта.

Твори Є. Сверстюка проектують людину в майбутнє, спонукають її вибудовувати власну та свідомо прийняту ієрархію вартостей. Керуючись етикою мовних контактів, яка має на меті зробити людину чутливою до вартостей і антивартостей, публіцисти наповнюють свої виступи вартісними оцінками нашого життя, наших вчинків, орієнтуючись на діалогічний світ Святого Письма. Тому важливим є вміння автора (адресанта) у межах вислову подати гаму оцінок та емоцій, а також вміння бути  тактовним,  відчувати  стиль, потребу ситуації та адресата. У цьому міститься основний сенс комунікативної етики, яка у системі «я-ти-відношення» стосується як адресантів, так і адресатів, оскільки робить їх рівноправними співрозмовниками, відповідальними за виклад та інтерпретацію повідомлення, за  слово сказане і слово почуте (прочитане). Етика мовного світу публіцистів – це турбота про аксіологічне дозрівання людської душі, а також про зрілість мовних інтеракцій.

Доведено, що труднощі, які переживає наша країна, шукаючи шляхи подолання посттоталітарної кризи, – це симптоми особливого синдрому звільнення, основна риса якого – дезорієнтація людини у світі вартостей. Повністю емансипований сучасник, пишається своєю свободою від «ідолів» фальшивої комуністичної ідеології. Але, покінчивши з оманливим ідеалом, розлучається й з ідеальністю взагалі, з будь-яким уявленням про служіння вищій меті, вищому Ідеалові.

Тому головне завдання публіциста сьогодні – подолати соціальні  і духовні труднощі, які дісталися  у спадок від комуністичного режиму. Фактично  доводиться говорити про  рехристиянізацію духовної пустелі, через  яку проліг шлях України. Цей процес є логічним і необхідним. Це розумі Є. Сверстюк

Тому завдання, яке він ставить перед собою, – відновити втрачені знання християнської спільноти. Інформацію на тему християнських вартостей він шукають у самому християнстві: в його початках (джерелах, генезі), у Святому Письмі, особливо у християнських промовах, у християнській традиції. Мета його проповідницької, просвітницької діяльності – нейтралізувати стан моральної невагомості переорієнтацією людини на багатовимірність мислення.

Українська морально-етична публіцистика, на нашу думку, є носієм автентичної світоглядної системи  християнства, психологічно-індивідуальним, морально-етичним чинником, фактором концептуальної інформації і дидактики. Такі відомі публіцисти, як Є. Сверстюк, М. Маринович, І. Ортинський та інші вміло, фахово виявляють зв'язок людини з  подіями, подій – з тенденціями, тенденцій – з процесами, процесів – з ідеями. Вони досліджують  знаки часу, акумулюють думки, творять  світогляд. Питання про релігійність народу в І. Ортинського невіддільне  від національного питання. Є. Сверстюк також вбачає небезпеку посттоталітарної кризи у свідомому розмиванні національних кордонів, знеціненні національного  коріння народу та у дехристиянізації культурно-історичного, етичного простору України.

Можемо стверджувати, що Є. Сверстюк, сповідуючи максими Святого  Письма, ставить собі завдання змінити за допомогою публіцистичного слова психологію полохливого раба посттоталітарної людини на психологію сина Божого, оснащеного творчим осмисленням біблійних істин.

Допомогти людині побачити і осягнути світ у конкретній системі вартісних орієнтирів – це основне завдання сучасної публіцистики, яка керується християнськими принципами формування сприйнятливості людини на добро і зло. Цей «код двійки» супроводжував творчість перших українських проповідників християнства. І сьогодні він є визначальним у вартісному кодуванні світу публіцистами-гуманістами.

Нелегкий обов'язок проповідництва моральних максим перебрав на себе також Є. Сверстюк. Ситуація вибору складна з багатьох причин, оскільки духовно людину окрадено, а ті вартості, які пропонуються – це своєрідний реквізит, інструментарій задоволення та ілюзорної безпеки. Саме тому добро і зло чітко поляризується у творчості публіцистів.

Процес знецінення слова як вартості, що є  чи не найбільшою трагедією нашого часу, який продемонстрував  можливість вільного маніпулювання словом, а отже, інструментального, безвідповідального його застосування.

Є. Сверстюк своєю творчою  діяльністю акцентує увагу на сакральному вимірі слова, реалізація якого можлива за умови глибинного розуміння свободи суспільства і народу. Його публіцистика — це боротьба з притлумлювальною приватною несвободою прив'язаності  до ідеологічних стереотипів, яких сьогодні багато і які створюють ілюзію безмежної свободи вибору стилю життя, але водночас спричинюють процес надолуження втраченого, який, звісно, відбувається поспіхом: хтось хоче випередити інших навіть словесною формулою, хтось своєю поінформованістю.

Українська публіцистика змушена пройти нелегкий етап “спокутування  комунізму” (М. Маринович), очищення  від стандартизованого номенклатурного  мислення.

Тоталітарний синдром  дефіциту свободи призвів до небезпечних  глибинних духовних деформацій: зовнішня несвобода закріпила несвободу  внутрішню; свобода людини трактується  як щось автономне, а не вкорінене  в істині. Сучасний релятивізм секуляризованої  спільноти у своїй повній духовній сліпоті не спроможний побачити і  визнати Істину та її невіддільність від Свободи. І ще одна небезпека  – це заперечення зв'язку свободи  з моральним законом, а це вже  відкриває шлях до можливості рівнозначного  вибору і добра, і зла.

Тому перше завдання – не  дезорієнтувати реципієнта, залучаючи для цього найновіший арсенал маніпулятивних засобів, а допомогти полагодити розхитану вісь нашого духовного життя, згадати про споконвічне Слово, яке дало абсолютну, вічну і незмінну істину як основу й умову існування свободи та моральності людини.

 

 

 

 

 

 

2.2.Релігійна та церковна лексика в публіцистиці Є. Сверстюка

 

«Євген Сверстюк — одна з найпомітніших постатей доби шістдесятників..., своєрідний моральний  камертон, за яким звіряємо чистоту  тону нашого голосу».

(стаття Михайлини  Коцюбинської «Крізь велику призму»)

Вслухаючись у неголосний, неспішний голос Євгена Олександровича, уявляєш його у слідчому ізоляторі: бачиш зумисне пригашуваний (а  все ж непригашений) тріумф в очах од несхитної моральної переваги, від власної правоти. Й здається, що ті мимовільні паузи між реченнями (особливий стиль мовлення, коли слухачеві пропонується можливість замислитися про сказане, аби, вникнувши, погодитися чи подумки заперечити висловлене судження - ще й через те, що кожне  Сверстюкове речення - змістовне й невипадкове, у ньому конденсується не просто інформація, а енергія вистражданої думки) заповнює ще й ледь приховувана самоіронія - та, що від виваженого, пережитого, незмірно глибокого... Та, що з підслідних днів і місяців...

І відчуваючи несхибну переконаність  письменника у своїй правді - не умоглядну, а здобуту ціною нелюдських випробувань, ціною сумнівів і душевних терзань, - дедалі більше переймаєшся усвідомленням, що ця людина має право на ті оцінки й узагальнення, ті моральні максими, той моральний імператив, на «внутрішній потяг до абсолюту» (І. Дзюба), що сприймається, одначе, далеко не всіма беззастережно. Вона те право не тільки вистраждала своїм життям, але й оберегла в чистоті від тих спокус, що ними повсякчас випробовує людину час, яким би він не був: тоталітарним чи так званим демократичним (і ще невідомо, який з них спокушає більше!).