Тема звитяги та служіння народу в поемах "Енеїда" Вергілія та "Енеїда" Котляревського

    Віршів-травестій  збереглося трохи більше десятка, все  у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя. Вони користувалися значною популярністю, довго жили в народній пам’яті. Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.

    Питання про генезу травестії в українській  літературі досліджено дуже мало; не вивчені  її зв’язки з аналогічними явищами  в інших літературах.

    Всі вірші-травестії звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть у важких умовах, відображається "панібратський" гумор народу щодо "божих речей" [33,с.150].

    Мова  травестій - жива народна розмовна українська мова.

    Бурлеско-травестійне віршування, як і пародії на церковні відправи, були найяскравішим виявом тогочасного вільнодумства у "божих речах". І це викликало обурення  клерикальних кіл.

    Поема Котляревського переважає усі інші переробки «Енеїди» Вергілія, які  забулися чи перетворилися на певний історичний факт у літературі того чи іншого народу. Українська «Енеїда» живе й чарує своєю красою й досьогодні, тому що автор, як говорив сучасник Котляревського письменник і критик Орест Сомов, «зумів приправити свою поему малоросійською сіллю і живо ввести в ній, замість троянців, карфагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх домашнім побутом, звичками і приказками» [35,с.18].

      Значення Котляревського як зачинателя  української літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики він відкривав новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі.Оригінальність і суспільне значення таланту автора “Енеїди” прекрасно розуміли прогресивні діячі вітчизняної культури, зокрема І.Я.Франко. Творчість І. П. Котляревського ввійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу [10,с.70].

      Значення “Енеїди” й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою.

    Цим твором автор довів, що і й у  рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя народу і висміяти його ворогів. ”Енеїда”– чи не єдиний твір у Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

    Іван Котляревський не травестував Вергілієву «Aeneis», як це зробили Скаррон, Блюмауер чи Осіпов. Основоположник класичної української літератури просто «переложил» російську «Энейду» на рідну авторову мову[15,с.164]. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто- густо показується звичайним собі перекладом iз Осіпова», твір якого, на думку того ж таки Зерова, хоча й «не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і не зле, як на свій час, виконаний» [15,с.166].

    «Енеїда» І. Котляревського за жанровим різновидом є бурлескно-травестійною поемою, на наш погляд, це не просто літературознавчий термін, а прекрасна творча знахідка письменника, яка допомагає поєднати захоплюючий сюжет, європейську літературну традицію із глибоким повчальним змістом твору, філософськими проблемами, українським народним життям та прекрасною мовою, зацікавивши читача.

    «Енеїда» І. П. Котляревського — це цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, суто народного гумору, яким уже понад двісті років зачитується український читач.

    Тож, зазначимо, що “Енеїда” Івана Котляревського — виняткове художнє явище. Хоч на великій травестії відбився, та й не міг не відбитися, поступ суспільно-літературної думки та поглядів самого автора вподовж трьох десятків років праці над нею, “Енеїда” становить собою напрочуд викінчену, струнку цілість, гармонійну єдність змісту та форми. Травестія не може зовсім відірватися від сюжетної канви першотвору, одначе і в рамках даного жанру блискуче виявилися оригінальність, гнучкість і багатство композиційних засобів Івана Котляревського.  
 
 
 
 
 
 

3. Головні образи в поемах “Енеїда” Вергілія та “Енеїда”     І.П.Котляревського

    3.1 Образ Енея 

    Як  твір, занурений у класичний етос, “Енеїда” Вергілія вбирає в себе трагічний фатум Едіпового “знання”: йдеться про спiввiдношення життя й свободи. Як стверджує Володимир Топоров, змістом такого “знання” Енея – людини “середземноморської”, а в перспективі, що прагне довести вчений, і людини “римської” – “було утвердження віри в головне і свідомість того, що воно (знання “свого” світу) визначається зверху – “волею долі”, про яку йому повідомляють боги і знаки-знамення” [27]. Топоров схильний бачити екзистенційну свободу Енея саме у повній слухняності і підкоренні “долі”, себто Провидінню, у смиренності людини перед долею [28,с.79].

    Люди  в їх взаємовідносинах з богами -- це головний предмет художньої дійсності в Гомера -- у Вергілія завжди зображені в положеннях, повних драматизму. Еней недарма часто називається тут «благочестивим» чи «батьком» [8, с.229]. Він цілком знаходиться в руках богів і творить не свою волю, але волю долі. У Гомера боги теж постійно впливають на життя людей. Але це не заважає гомерівським героям приймати власні рішення, що часто збігаються з волею богів, а часто і суперечать їм. У Вергілія ж усе лежить ниць перед богами; а складна психологія героїв, якщо вона зображується, завжди в розладі з богами.

    Еней, швидше міфічний герой, ніж історична особа, в античній міфології один з головних захисників Трої під час Троянської війни. Син Анхіза й Афродіти, родич Пріама, у Трої, що горить, він виніс на спині свого батька, а також домашніх богів, вивів свого сина Асканія, але втратив дружину Креузу, дочку Пріама. Після довгих поневірянь, описаних в поемі Вергілія "Енеїда", прибув в Лаціум. Там одружився з дочкою царя Латина Лівінією. Заснував місто Лавініум став легендарним родоначальником латинян і усього римського народу.

   «Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

   Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

   Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

   Бо  невблаганна у гніві Юнона  була безпощадна.

   Досить  натерпівся він у війні, поки місто  поставив,

   Переселивши у Лацій богів, звідки рід був  латинський,

   Родоначальники  Альби й мури походили Рима…»[38, с.287].

    Образ Енея у Вергілія має воістину трагічне звучання. Сам поет постійно підкреслює його благочестя і, всупереч міфології, робить його чи не першим з троянських героїв, рівним божественному Гектору (чого, природно, немає у Гомера). Однак кинута кохана робить становище Енея занадто вразливим: якщо Данте розумів його саме так, як хотів Вергілій, лише більш широко - у католицькому дусі - тлумачачи місію засновника Риму, то Ж.-Ф.Лагарп, один з провідних критиків французького класицизму, високо цінуючи епос Вергілія, все ж пише: «Безумовно, благочестивий Еней не заслуговує ні найменшого обвинувачення; він бездоганний протягом всієї поеми, але, жодного разу не будучи наділений пристрастю, він не палає душею, і холодність його характеру поширюється на весь твір»  [7, с.276].

      А. А. Ахматова, наприклад, любила  говорити: «Ромео не було, Еней, звичайно, був», підкреслюючи цим, що вірні  кохані - велика рідкість, але зате  часто зустрічаються зрадники  в любові. (Цікава апологія П. А. Катеніна.) [11, с.319]. Вплив образу Енея на пізнішу літературу далеко поступається впливу самого епосу, останнє позначалося тільки в колах, які отримали класичну освіту і цінують латинську культуру (такі характерні насамперед для Франції та Італії). У Росії цей вплив відчувається у поетів XVIII - початку XIX ». (Так, Херасков в «Россіаді» і Катенін в «Андромасі» цитують близько до тексту знаменитий сон Енея, у якому Гектор говорить йому про неминучість падіння Трої і необхідність втечі). Пізніше під впливом німецької традиції встановилося неприязне ставлення до латинської культурі (одним з найбільш рішучих провідників якого був Бєлінський), і епос Вергілія стали вважати абсолютно штучним, неживим твором, а образу Енея відмовляли в цілісності. У середині століття під цю негативну оцінку був підведений науковий фундамент, пояснюючи всі ці недоліки помилковою концепцією епосу у Вергілія (така думку поширилося і на знаменитих італійських поетів - Тассо і Аріосто). Ці концепції були відкинуті в епоху символізму (Брюсов, перекладач Вергілія, написав кілька оригінальних віршів, присвячених Енеїді, причому розумів його образ так, як того хотів римський поет). У пізніші часи (аж до наших днів) читання Вергілія стало долею дуже нечисленного кола людей.

    Вергілієвий Еней – “знаряддя” Божого промислу й волi богiв – страждає від того “непорушного порядку”, долю в якому йому визначив “безсмертний Батько”. Трагiчнiсть Енея як культурного героя народжується там, де воля богiв i його власна розходяться і де він зізнається: “Если бы мне разрешила судьба повелителем жизни/ Собственной быть и труды избирать по собственной воле”; “Я не по воле своей плыву в Италию” ; і це співчутливо коментує наратор: “Слух склонить не велит ему бог и судьба запрещает”   [38, с.189].

    Поема «Енеїда» І. П. Котляревського — унікальний твір української літератури за своїм жанром, темою, художніми особливостями. Де ще зустрінеш такий густонаселений твір у нашій літературі? Головним героєм поеми став звичайний собі «парубок моторний» Еней. Якщо Вергілій у своїй поемі «Енеїда» з допомогою цього образу хотів підкреслити благородне, «божественне» походження римського народу (як відомо, Еней — онук Зевса, син богині Венери), то Котляревський розповів про нього як про українського козака.

    Еней був парубок моторний

    І хлопець хоч куди козак,

    Удавсь  на всеє зле проворний,

    Завзятіший  од всіх бурлак [39, с.5].

    Кошовий Еней — троянець відважний, хоробрий ватажок, умілий організатор і керівник. Він хоч, на перший погляд, і мало чим відрізняється від своїх  друзів-гультіпак, та все-таки у вирішальну хвилину саме йому доводиться приймати рішення. Згадаймо шторм на морі, коли Еней здогадується «всунути в руку Нептуну» півкопи грошей. Результат бою з рутульцями теж залежав від двобою Енея з Турном. До того ж, хоч і здається Еней іграшкою в руках богів, він сам по своїй волі спілкується з богами, спускається в пекло, аби дізнатись, як діяти далі. Він передусім покладається на себе та своїх друзів, а потім уже на волю богів [6, с.23].

    По-різному  змальовує Котляревський свого  героя. З гумором, з ущипливою усмішкою, але завжди з любов'ю. Так, він розумний, здатний на дипломатичні стосунки з Ацестом, Евандром, відчайдушний, сміливий вояка, вірний троянському побратимству. Але письменник ніколи не ідеалізує його. Це насамперед завзятий козак-запорожець, який «садить гайдука», любить багато випити й добре погуляти. Портретний образ Енея зустрічається в тексті не раз, та не завжди він змальований світлими фарбами. З похмілля у нього «Опухли очі, як в сови, І ввесь обдувся, як барило» [39, с.86].

    Звичайно, такого зображення вимагала травестійно-бурлескна тональність поеми, але це змалювання героя не викликає читацького осуду. Нам симпатичний цей герой, бо він з роду козацького. Це пройдисвіти, босяки, гультіпаки, але водночас лицарі, герої, неймовірно витривалі й надійні люди. Як частину цілого подає нам образ Енея великий майстер слова. Козак — це завжди частина великого козацького братства, а чи є що святіше за братство для козака?

    Як  і на початку поеми, в кінці  Еней такий самий життєрадісний  ватажок-гульвіса, здатний до залицянь і горілки, легковажний, та, коли треба, — розсудливий, строгий і хитрувато-дотепний. Яскравий, живописний і такий земний, веселої української вдачі цей літературний герой.

    Образу  Енея притаманні риси, не характерні ідеальному епічному героєві. Він - “людина Долі”. Йому притаманні внутрішні протиріччя між особистими почуттями та покірністю волі богів, коханням та обов’язком, від природи миролюбним характером та необхідністю виконувати те, що визначене долею. Він мудрий політик. Вергілій свідомо розкриває недосконалості і помилки головного образу поеми.