Тема звитяги та служіння народу в поемах "Енеїда" Вергілія та "Енеїда" Котляревського

    Ідея  національного епосу виникла у Вергилія ще в "Георгіках" як намір оспівати військові перемоги Октавіана. Але в процесі обдумування разом з Меценатом, а можливо, і з самим Серпнем, історична поема у дусі Еннія переосмислилася в епос у дусі Гомера [ 24,с. 155].

    Історичною  основою появи "Енеїди" було грандіозне зростання Римської республіки, а потім Римської імперії, зростання, що вимагало як історичного, так і ідеологічного обґрунтування. Але одних історичних фактів у подібних випадках буває мало. Тут завжди на допомогу приходить міфологія, роль якої в тому і полягає, щоб звичайну історію перетворювати на диво. Таким міфологічним обґрунтуванням усієї римської історії стала та концепція, яку використовував Вергілій у своїй поемі. Він не був її винахідником, а тільки певною мірою реформатором, а головне, її найталановитішим виразником. Мотив прибуття Енея в Італію зустрічається ще в грецького лірика VI ст. до н.е. Стесихора. Грецькі ж історики Гелланик (V ст.), Тимей (III ст.) і Діонісій Галікарнасський (I ст. до н.е.) розвинули цілу легенду про зв'язок Риму з троянськими переселенцями, які прибули до Італії з Енеєм. Римські епічні письменники і історики теж не відставали в цьому відношенні від греків, і майже кожен з них віддавав ту або іншу данину цій легенді.

    Вергілій хотів в найурочистішій формі прославити імперію Августа; і Серпень справді виходить у нього спадкоємцем древніх римських царів і походить від Венер. У "Енеїді" (VI) Анхіс показує Енею, який прийшов до нього в підземний світ усіх славних нащадків, які управлятимуть Римом, царів і суспільно-політичних діячів. І закінчує він свою промову словами, в яких протиставляє грецькому мистецтву й науці чисте римське мистецтво, - військовим, політичним і юридичним.

    "Енеїда" є не просто похвалою Августу й уславленням його імперії, але й твором патріотичним і глибоко національним. Звичайно, не існує ніякого патріотизму без будь-якої соціально-політичної ідеології; і ця ідеологія в даному випадку є прославляння імперії Августа. Проте прославляння це подається в "Енеїді" в настільки узагальненому виді, що відноситься вже до усієї римської історії і до усього римського народу. На думку Вергилія, Серпень є тільки найяскравішим представником і виразником усього римського народу [ 5,с. 216].

   Відзначимо, що з формальної точки зору ідея троянського походження Риму цілком суперечить  італійській ідеї. За однією версією, римські царі походять від Енея і, отже, від Венери, а за іншою версією, вони - від Марса і Реї Сільвії. Додамо до цього, що в самій "Енеїді" чисто італійський патріотизм представлений надзвичайно виразно.

   «Тут-то Еней, ледь із цілого флоту сім суден зібравши,

   З ними спинився. Троянці, що так за землею стужились,

   Вийшли  на берег. Пісками ідуть, що такі їм жадані…» [38, с.126].

    Сила, могутність, хоробрість, загартованість у боях, відданість батьківщині в італійців різко протиставлені в передсмертній промові Нумана фрігійскої низості, схильності до естетичних задоволень, млявості і лінощів. Сам Юпітер і в пісні I і в пісні XII має намір створити римську державу на основі змішання італійців і Трої, але з явною перевагою італійців, оскільки ні устоїв і звичаїв, ні мови, ні імені Трої римський народ не сприйматиме, а сприйматиме, за словами Юпітера, тільки їх кров. (Грубість і загартованість італійців вдало демонструються, наприклад, тим, що італізований грек Евандр укладає Енея спати на сухому листі і ведмедячій шкірі.) Отже, в остаточному виді за ідеологією Вергілія римські царі походять теж від Марса і Реї Сільвії, але письменник розуміє цю останню вже як нащадка Енея, а не як одвічну італійку. Тим самим Вергілій хоче поєднати здорову, міцну, але грубу італійську народність на чолі з Марсом з благородним, витонченим і культурним троянським світом на чолі з Венерою [ 4,с. 253].

    Безперечно, Вергілієва “Енеїда” закріпила явище монументалізації римської сучасності з допомогою історії та літератури. Героїчна поема Вергілія, спираючись на певний тип нарації, а саме – повторюючи гомерівський літературний міфологізм, текстологічно й дискурсивно закріплювала ідеал римської державності, стверджуючи довічність Імперії часів Октавіана Августа.

    Таким чином, і літературна модальність, й ідеальна римська історія, й актуальна римська тогочасність об’єднувалися в тій наративності, яку пропонувала “Енеїда” Вергілія. Така наративність розгорталася в аспекті “Римського комплексу”, тобто особливої стратегії зображення Імперії і дискурсу Влади [12,с.154].

    «…Римлянам, цілого світу владикам, народові в тогах…»[38, с.248].

    Щоправда, можливе й гностичне прочитання цього тексту, і тоді вся історична модальність перетворюється в реальність ментальну, а основною темою стають ініціації і самопізнання загубленої в “цьому світі” душі. До речі, значне поширення гностицизму в часи Римської імперії деякі дослідники трактують як своєрідну форму ескапізму, втечі від реальності Гностицизм також підтримувався негативною теологією Св. Августина, який був свідком кінця імперського Риму і своєю філософією уможливлював і навіть провокував “земне” викривлення й гротескове пародіювання Божественного законопорядку [14,с.165].

    «Енеїда»  прославляє історичну місію Риму; трагізм долі, що направляється невідомим  провидінням і самозречення стримується  вірою у верховний сенс історії  і світового закону. На нашу думку «Енеїда» Вергілія це  твір, який возвеличує Італію та Августа, твір, який показує нам внутрішню силу всього римського народу. У повній відповідності з ідеологічною політикою Августа «Енеїда» ідеалізує римсько-італійську старовину, її вдачі і вірування. Знання мети, дотримання великому призначенню і здатність приносити жертви характеризують ідеального героя. Еней, випробовуваний долею, здолав все у тій війні, що він вів, і в решті-решт сприяв взвеличенню історичних діяннь Августа, встановленню нового правління і довгого світу. Ця думка і цілісна концепція зробили «Енеїду» великим римським національним епосом.

    Таким чином, підбиваючи підсумок всьому, про що йшлося в даному розділі, можемо стверджувати, що великий твір «Енеїда» Вергілія є літературним втіленням легендарного римського героїчного епосу про троянця Енея, який, власне, і став головним героєм «Енеїди». У своєму творі Вергілій звеличував Рим та римлян, наділяв їх найкращими людськими якостями, звеличував їх до рівня богів. Усупереч італійській ідеї створення Риму автором впроваджується ідея троянського походження Риму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літератури 

     2.1 «Енеїда» – бурлескно-травестійна поема 

    Упродовж  столiть нас, українцiв, намагалися вiдокремити  вiд животворних родинних виховних джерел, вдаючись до геноциду й лiнгвоциду. І сьогодні на початку третього тисячоліття ми все ще боремось за існування державної мови, хоча її функції чітко визначені Конституцією України, роздумуємо над проблемами невизначеної полiтики двомовності, результат якої спостерігаємо у мовленнєвому примiтивiзмі наших спiвгромадян, у заполоненні культурно-інформаційного простору зайвими іноземними словами. Стан, у якому знаходиться рідна українська мова, більше нагадує реанімаційний.

    Ми  занадто швидко забуваємо своє рідне  і намагаємось перейняти чуже. Але ж на сторінках історії нашої культури вписані імена видатних діячів, які особливо виразно й багатогранно відобразили у своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну натуру. Загальновизнано, що мова є вагомою часткою етнокультури. І хай вона сама проходить через канали культури, чи, навпаки, культура проходить через мовні канали, одне зрозуміло: звичаї впливають на комунікативну систему етносу, а культурні цінності й вірування частково створюють етномовну реальність. У свою чергу, за Е.Сепіром, «мова є вказівкою на розуміння культури», а «лексика – надзвичайно чутливим показником культури народу» [2, с.11].

    Українські  письменники й культурні діячі XIX-XX ст. (від Котляревського і до наших днів) завжди спиралися на живу народну мову, звертаючись до неї у своїх художніх творах, демонструючи кращі зразки лексики, фразеології, словотвору, синтаксису. Мовознавець П.Житецький писав: «...Місіонери освіти, які діють під прапором народності, забули, що народ, перш за все, вимагає від своїх вихователів поваги до його власного світогляду, виробленого далеко від школи, і що саме цей світогляд є точкою опори, від якої повинен піти весь майбутній її розвиток. Позбавити народ цього ґрунту – значить роздвоїти його натуру, значить забезпечити вічне існування двох суміжних категорій – суспільства й народу (начебто народ – не суспільство, – а стадоовець)...» [3, с.104].

    Вергілієва  “Енеїда” стає для травестатора, себто  для Котляревського, місцем “розриву”  історії, або дзеркалом, в якому  він міг бачити відбиток власної національної реальності. Дослідники української “Енеїди” згодні в тому, що особливе новаторство Котляревського полягає в зображенні картин пекла, в героїзації козацького досвіду та народності його мови. Власне, в цих аспектах найвиразніше виявила себе етико-гуманістична, патріотична й етнографічна інтенціональність травестатора [21,с.431].

    У своїх інтенціях автор “Енеїди” недвозначно постає людиною своєї  сучасності, і Вергілієва “Енеїда” служить йому класичною історичною рамкою, на яку проектується українська історія, де діють переодягнені на український лад античні боги й герої. Еклектика такої вистави особливо прикметна, власне, барокова.

    “Козацтво! Лицарі! Трояне!” – так звертається до своїх воїнів Еней, і, очевидно, в такому потрійному “декорі” світової історії (козаччини, середньовічного лицарства й античності) бачить своїх героїв Котляревський.

    У такій, не так лінійній, як дискретній наративізації історії відбувається в українського автора розрив з класичною оповіддю Вергілія.

    Дискурсивний  зсув з Телеології на Афірмацію замінював оповідну (і смислову) послідовність, що була аналогом Божественного міфу у Вергілія, колекцією (монтажем) окремих випадкових (казкових) наративів, що могли існувати одночасно та концентрувалися на поверхні тексту (мовно, риторично насамперед). У такий спосіб (без естетизації і сублімації трансцендентного, тобто без романтичної ідеалізації “глибини”, або “народності”) стверджувалося щось, що було “не-буттям”, “не-ідеалом” у світовії історії. У цьому, думається, причина “непорозуміння” Котляревського з українськими романтиками, які або приписували йому романтичну концепцію народності, або звинувачували його в тому, що вона (така концепція) в нього відсутня [28,с.73].

      Поема “Енеїда” вперше побачила  світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”.

    Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., третє, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, з’явилося 1809 р.

    Повний  текст поеми під назвою “Виргилиева  Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника [9,с.166].

        Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

      Вергілієва “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів.

    Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення [13,с.56].

    Велична Вергілієва епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст.

    У XVII-XVIII століттях бурлескно-травестійна  традиція була досить поширеною в  літературі та усній народній творчості. В Україні в ті часи були добре відомі бурлескні вірші мандрівних дяків, інтермедії та інтерлюдії до шкільних драм, розважальна частина вертепного театру.

    Вірші-травестії - пізнє явище української літератури. Автори їх - мандрівні дяки. Вірші-травестії - це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології.

    Вони  розвивалися протягом короткого  часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів,  а разом з тим згубно позначилося і на їх творчості загалом.