Тема любові у творах Толстого "Війна та мир" та"Анна Кареніна"

„Но в чем же я виноват? – спрашивал он. – В том, что ты женился на ней, не любя ее, в том, что ты обманул и себя, и ее... Зачем я себя связал с нею, зачем я ей сказал это: „Je vous alme ”, которое было ложь? – говорил он сам себе ...”.

Але чи легше П’єру від своїх вчинків? Аніскільки не легше. Розлучившись з дружиною, він їде в Петербург – і йому не дають спокою одні й ті самі питання. Ось про що думає П’єр: „Что дурно? Что хорошо? Что надо любить, что ненавидеть? Для чего жить и что такое я?..”.

Коли П’єр розлучився з дружиною і виїхав з Москви, то на станції в Торжці зустрів одного з найвпливовіших діячів оргаганізації франкмасонів.  Чому люди долучалися до масонів? У кожного були свої причини. Але багатьох  – в тому числі і П’єра – притягувала  ідея внутрішнього очищення, яку відкрив П’єру масон Баздєєв.

Суть масонства полягає в заклику до внутрішньої духовної роботи над собою. «Очисти себя, и по мере очищения ты будешь познавать мудрость», – говорить П’єру Баздєєв. Після прощання  з ним, П’єр відчув себе новою людиною. «В душе его не оставалось ни следа прежних сомнений. Он твердо верил в возможность братства людей, соединенных с целью поддерживать друг друга на пути добродетели, и таким представлялось ему масонство».

Після розлучення з дружиною, після розвалу всіх своїх попередніх надій П’єр так хотів знайти нову істину, новий зміст життя, що, звичайно, повинен був знайти його. І ось, переповнений мрією про братство людей, він поїхав у свій маєток з ціллю полегшити стан селян, тобто принести користь і добро іншим людям, своїм братам. Він хоче відпустити селян на волю, але головний управитель його маєтками пояснює, що це неможливо, у всякому разі, тепер. Тоді П’єр висуває нові реформи: скорочує селянські роботи, полегшує працю жінок з дітьми, скасовує тілесні покарання. І, здавалось би,  йому все вдається. Об’їжджаючи через деякий час свої маєтки, П’єр бачить подяку гарно вдягнених селян, лікарні і школи, що будуються; чує подяку жінок, які позбавлені від тяжкої праці.

П’єр виголошує: потрібно робити людям добро. Андрій відстоює інше: потрібно жити так, щоб не робити нікому зла. Слухаючи цю суперечку, ми, звичайно, стаємо на сторону П’єра, але скоро виявиться, що насправді все складніше, ніж здавалося нам і йому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Елен Курагіна  та її брат Анатоль – люди, що викликають пристрасть, а не  любов

Елен Курагіна – визначна  її  риса – цинізм. Вона уособлює собою штучність, духовну  фальш  і лицемірство  середовища. Одна  з  найбільш  красивих  жінок  Петербургу, зовні  вона  справляла  враження  приємної  і  розумної жінки,  але  за  цим  оманливим враженням  приховувались вульгарність  і розбещеність. Нею  керує  мета  особистої  наживи. Саме  з  цих  міркувань, а не  через  кохання, вона  стає  дружиною П`єра Безухова. Отримавши  значну  частину  матеріальних  статків чоловіка, Елен  засновує  власний  аристократичний салон, у якому, навіть  на  противагу  салонному патріотизму  гуртка Шерер, вихваляє  усе французьке  і підносить  полководницький геній Наполеона. 

П’єр – багатій і граф Безухов, одружений з найкрасивішою жінкою в світі. Але чи став він від цього шлюбу щасливим? Ні.

Що стосується П’єра, то довгий час на наших очах він робив одну помилку за іншою, нерозумні і дурні вчинки: захищав революцію і Наполеона у вітальні Шерер; порушив слово, яке дав князю Андрію і поїхав до Курагіна, піддався почуттям до Елен та одружився з нею.

Ось, можливо, головне: захопившись Елен, П’єр відчув, що між ними не було ніяких перешкод. Наташа відчуває те саме – вона закохалась в Анатоля. Брат і сестра Курагіни, красиві люди, вміють викликати до себе пристрась, але не любов,  тому що любов – це, перш за все, духовне почуття.

Анатоль Курагін, привезений свататись до княжни Мар’ї, не відчував до неї  кохання. Вона здавалась йому дивним чином негарною, навіть огидною. Але він не роздумуючи одружився би на ній, якби вона йому не відмовила. Одружився би з іменем та  грошима її батька.

Із точки зору нашої сьогоднішньої моралі немає нічого поганого в тому, що жінка вирішила розлучитися з нелюбом. Але спічувати Елен ми не в силах, адже шлюб її з П’єром нещасливий не тільки для нього, але й для неї.

Здавалось би Елен вже не може здивувати нас, але все ж таки дивуєшся тому, як точно вона вибрала час для влаштування своїх справ: саме ті дні, коли всім людям було не до того. Дивує її здатність впливати на оточуючих людей, її майстерність переконувати.

Елен знала, що вродлива, і поводилася так, ніби дозволяє милуватися собою. Але її краса віддзеркалювала погляди захвату. Сама вона не віддавала людям нічого. Та й що віддавати? Її батько навчив бачити в усьому вигоду для себе і не втрачати її. Тож скрізь шукаючи вигоду, Елен забула про реальне життя, про тих, хто її оточує, про любов і щастя. Вона навіть не намагалася нічого зробити для того, щоб бути щасливою. І це головна думка Толстого: щастя не дається від природи, його треба заслужити тією духовною працею, яку він цінить в людях, – тому щастя заслужила Наташа, а не  розкішна красуня Елен.       

Образи роману «Війна і мир» дуже різні, різні за характерами, зовнішністю. Проте їх всіх об’єднує одне – почуття любові та обов’язку, хоча кожен з них по-своєму інтерпретує це почуття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. ПОЧУТТЯ ЛЮБОВІ ТА ОБОВ’ЯЗКУ У РОМАНІ Л. ТОЛСТОГО «АННА КАРЕНІНА»

 

3.1. Анна Кареніна, та її розуміння почуття кохання

Здавалося б, все логічно і просто. Всі мріють про любов, чекають її. Так як любов – це перший крок до щастя. І шлях до нього – найнадійніший – проходить через сім'ю. У романі Толстого всі головні герої люблять або хоча б злегка закохані в когось: Вронський в Кареніну, Каренін любить свою дружину, Доллі Облонських – свого чоловіка і т. д. І цей період закоханості і очікування щастя, по-моєму, найщасливіший у житті героїв. Але як тільки Толстой з'єднує люблячих один з одним – починаються проблеми.

Можливо, справа в самій любові? Любов у Толстого – поняття складне. Це зовсім не світле і радісне відчуття, а дуже тривожне, неспокійне, обов'язково пов'язане зі стражданням і навіть з жахом. Так, Вронський напередодні свого поєднання з Анною, обіцяючи їй любов і всього себе, говорить, що відтепер їм обом не буде спокою. Анна ж відчуває почуття сорому, радості, жаху перед цим новим життям. Почуття жаху відчуває і Каренін оскільки його дружина може подарувати свою любов комусь окрім нього. Потім до почуття жаху й тривоги додаються страждання від ревнощів, від нерозуміння, від неминучої брехні. Потім приходить усвідомлення своєї провини перед тими, кого любиш, і тими, кого змусив страждати, позбавивши їх своїй любові. «Любовь. Я поэтому и не люблю этого слова, – говорить Анна, – оно для мене много значит, намного больше, чем вы сможете понять». 1 Можливо, для того щоб любов, сім'я і щастя з'єдналися в єдине поняття, потрібно, щоб два серця мали однакове бачення щодо любові і це не стосувалося б більше нікого і нікому не заважало, не розбивало б інших сердець.

Анна – натура щира, відверта, енергійна, позбавлена лицемірства.

1. Тут і далі цитується за Л. Толстой Анна Каренина / Собрание сочинений: В 22

томах., – М., 1963.

 

Полюбивши Вронського, вона повністю віддається цьому почуттю і не може й не хоче, навіть зовні, обмежитися рамками лише звичайного світського роману, яких в її дворянському середовищі було чимало, і на які світська публіка дивилася «крізь пальці». Анна Кареніна ніколи  не любила свого чоловіка: вона вийшла  заміж, можливо, без прямого примусу, але й не за велінням серця. Її чоловік ніколи не був для неї справжнім авторитетом, не був і другом, якого б вона поважала. Формула Анни, що зрівнює  „розум” і „серце” в їх індивідуалізуючій ролі, приховує в собі великий зміст. Можна сказати, що Л.Толстой сам дотримувався цієї формули як принципу в зображенні почуттів.

У другій частині роману, коли у вітальні княгині Бетсі виникає розмова про любов, про шлюб  за розрахунком і шлюб по любові, Анну втягують у розмову:

« – Нет, я думаю, без шуток, что для того чтоб узнать любовь, надо ошибиться и потом поправиться, – сказала княгиня Бетси.

– Даже  после брака? – шутливо сказала жена посланника.

– Никогда не поздно раскаяться, – сказал дипломат английскую пословицу.

– Вот именно, – подхватила Бетси, – надо ошибиться и поправиться. Как вы об этом думаете ? – обратилась она к Анне, которая с чуть заметною твердою улыбкой на губах молча слушала этот разговор.

– Я думаю, – сказала Анна, играя снятою перчаткой, – я думаю… если сколько голов, столько умов, то и сколько сердец, столько родов любви».

 Фіксуючи будь-який  рух почуттів, Л.Толстой в романі «Анна Кареніна» налаштований не тільки вперед, до результату, але й назад, до початкової точки зародження цього почуття. Художньо ж важливо зафіксувати, як протікає процес раціоналізації почуттів. Захоплюючий точний опис цього процесу представлено у відомій сцені зустрічі Кареніних на вокзалі. Вся безжальна правда відносин викрита через зображення механізму взаємопроникнення, обміну почуттів і думок.

Анна бачить обличчя чоловіка: „Ах, Боже мой! Отчего у него стали такие уши? Подумала она...”. Відчуття – сприйняття одразу переведено у форму запитання (від чого?), який настільки незвичайний і простий. Що означає „стали”? Вуха не могли фізично змінитися за час відсутності Анни. А що ж змінилось? Змінилась героїня – її сприйняття знайомого, звичного змінилось під впливом емоцій, пробудженого серця. Тут же зафіксовано: «…неприятное чувство щемило ее серце», «...прежде она не замечала этого чувства, теперь она ясно и больно сознала его».

Колишня Анна, яка йшла за велінням серця, залишилася за межею «прекрасного ужаса метели» і тільки увісні, «когда она не имела власти над своими мислями», залишалась собою.

Анна могла наважитися на розрив, навіть на розлучення офіційне із своїм чоловіком, але не ціною відмови від свого сина. Будучи добропорядною жінкою, яка звикла до поваги до себе з боку оточуючих, Анна тяжко перенесла зневагу, виявлену світським середовищем, після розриву з Кареніним. Якщо б вона не мала власної гордості як жінка і як людина, вона б більш-менш терпеливо зносила зневагу оточуючих і те, що любов Вронського до неї поступово згасала.

 Але зрозумівши те, що становище її стало безвихідним  – Вронський не тільки вже розлюбив її, а й сприймає зв’язок з нею як непереборний тягар; Каренін ніколи не віддасть їй сина ї не дасть навіть можливості з ним бачитися, а її становище добропорядної жінки навіки втрачено – Анна накладає на себе руки.

Причина трагедії не в любові, а в серці героїні. Її серце переживає таку любов, до якого воно прилаштоване, яка є згубною для нього. Серце Анни Кареніної надто відкрите для пристрастей.

 

 

 

3.2. Поєднання кохання  і розуму в образі Олексія  Вронського

 «Нетрудно было отыскать хорошее и привлекательное во Вронском. Оно сразу бросалось в глаза… В его лице и фигуре…все было просто и вместе с тем изящно».

Одним із головних персонажів роману є граф Вронський, багатій і красень. Щоправда, Толстой постійно «приземлює» свого персонажа, привносячи до його образу непритаманні для традиційного героя-коханця риси, наприклад неодноразові згадки про облисіння: «Вронский действительно преждевременно начинал лысеть... и, опустив фуражку на лысину, вышел и сел в коляску».

 Прізвище «Вронський»  є не випадковим, його використав  О. Пушкін у нарисі «На розі  маленької площі», що став одним  із джерел роману (відомо, що під  час написання «Анни Кареніної»  Толстой перебував під сильним  впливом творчості Пушкіна). Обставини  життя, зовнішність, характер Вронського можуть бути співвіднесені з традицією зображення героїв «світських повістей» 30-х років XIX ст.

 Олексій Вронський  був вихованцем Пажеського корпусу. Він не знав сімейного життя, рано залишився без батька, шанував  матір, проте не любив і не  поважав її через численні  романи й легковажний світський  спосіб життя. У такому ставленні  до матері його антиподом був  Левін, який асоціював повагу  до сімейного життя з повагою  до матері: «Левин едва помнил свою мать. Понятие о ней было для него священным воспоминанием».

 Серед товаришів по  службі в елітному гвардійському  полку Вронського вважали бездоганно  чесною та порядною людиною. Недаремно ж всі знали, що квартира Вронського є «пристанищем» для офіцерів. Він навіть мав «романтичну» репутацію, оскільки ще в дитинстві врятував жінку, яка тонула, а потім хотів віддати свій статок братові й до зустрічі з Анною дійсно відмовлявся на його користь від більшої частини своїх прибутків.

 Однак, незважаючи на  всі переваги – цілісність  натури, доброту, мужність і шляхетність,  Вронський – людина, практично позбавлена серйозних інтелектуальних потреб. Йому притаманні типові для великосвітської «золотої молоді» шаблонні уявлення про життя й «кодексне» ставлення до людей. Вронський вважав смішними й застарілими цінностями щирі вчинки й почуття, родинний затишок і міцність сім’ї, цнотливість і подружню вірність, а чи не найсмішнішою постаттю для нього був зраджений чоловік (спочатку це проявляється презирливим ставленням Вронського до Олексія Кареніна). А щодо людей нижчих суспільних прошарків, то представникові «золотої молоді» взагалі видаються не гідними будь-якої уваги. Так, ці якості героя проявилися у взаєминах з Кіті Щербацькою, почуттями якої Вронський свідомо грався задля насолоди спостерігати силу свого впливу на недосвідчену дівчину, але не маючи серйозних намірів і не переймаючись ані її почуттями, ані тим більше репутацією.

 Проте під впливом  кохання до Анни Вронський  змінюється: окрім сильного почуття, у ньому проявляються щирість  і здатність до жалю й співчуття. Враження від зустрічі з Анною  діє на нього майже стихійно, і «на лице Вронского, всегда таком твердом и независимом появлялось выражение растерянности и покорности, похоже на выражение умной собаки, корда она в чем – то виновата».