Проблематика оповідання "Вовчиха" Ольги Кобилянської

Проблематика землі та її влади над людиною у творчості О. Кобилянської в першу чергу втілилася в повісті «Земля». Головним героєм повісті Ольги Кобилянської є, власне, земля, вона володіє людиною від її народження аж до смерті. Вона є найзаповітнішою мрією кожного селянина, вона жорстока і примхлива, вона прекрасна і бажана, вона годує людину і через неї людина може втратити життя. Земля була найдорожчим скарбом для селян. «Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угинались тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її» [17].

Ольга Кобилянська наділяє землю рисами живої істоти, майстерно зображує її в різні пори року, у різному вигляді: «Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила» [3, 21].                                                                                   У повісті весь час відчувається присутність землі. Вона спостерігає, вона обдаровує, вона вимагає жертв. І покоління селян приносять їй у жертву все: сили, думки, життя і тіло. Люди обожнюють її, підкоряються її безмежній владі, бо люблять і цінують землю понад усе на світі: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята...» [3, 45].

Ця велика любов до землі облагороджує душу селянина, дає йому гордість за свою працю. Але селяни не завжди розуміють, що земля стає тією призмою, через яку вони дивляться на світ. Чесна і працьовита людина без землі була нічим. Михайло довго не міг сказати батькам про своє кохання до Анни, бо ця вродлива, чесна та працьовита дівчина була лише бідною наймичкою, яка і грудочки своєї землі не мала. А неприємний Тодорика Жемчук, якого недолюблювали на селі, вважався гарною парою, бо був єдиним сином і спадкоємцем заможного ґазди. Коли Докія Чоп'як видавала за нього свою дочку, то серце її краялося від болю, але одна думка заспокоювала її: «До того в нього земля…» [3, 87]. Отже, як бачимо, особисте щастя селян також залежало від землі.

Через землю сталася і трагедія в родині Федорчуків. Батько попередив Саву, що залишить його без землі, якщо той не кине своєї коханої Рахіри. Сава ж хоче отримати і землю, і Рахіру. І тому він приймає страшне рішення — вбити брата, щоб залишитися єдиним сином і успадкувати все. Ховаючи сина, Івоніка звертається до землі: «Бери його, бери і спряч. Праця і кров моя пішли в тебе, а тепер бери ж і його! ...будь йому легка, царице ти наша, пером йому будь!» Анна, що втратила свого коханого, а пізніше — його дітей, мріє відірвати свого сина від землі. «З нього будуть люди, як покине землю», — вважає Анна, бо «вона не кождого щастям наділяє» [3, 92].                                                                                  

О. Кобилянська художньо досліджує на українському матеріалі біблійний мотив про Каїна й Авеля – братовбивство як першозлочин. Отже, тема повісті — трагедія братовбивства, що сталася в селянській родині Федорчуків; ширше — тема влади землі над селянином, над людиною. З головною темою пов’язана побічна — тема солдатчини, страждання українського селянства на службі в арміях чужих йому держав, досліджена з винятковою силою психологізму.

В основі твору – морально-етична проблематика, заглиблення у філософську й навіть містичну царину. Промовистим є епіграф до повісті, взятий з твору норвежця Юнаса Лі (поданий німецькою мовою): «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Таким чином наголошується, що хоч проблема власності на землю соціальна, авторка акцентує на морально-етичних проблемах, і для неї важливо пояснити причини того, що сталося, дослідити психологію кожного персонажа. Письменниця порушує проблеми сакрально-містичного зв’язку людини і землі, влади землі над людиною, фатуму, влади долі над людиною, життя і смерть, гріха і святості, злочину і спокути, любові й ненависті, сумлінної праці на землі як священного морального обов’язку, єдиного засобу й виправдання буття селянина. Ольга Кобилянська не єдина в українській літературі зверталася до теми влади землі над людиною. Можна згадати твір М. Коцюбинського «Fata Morgana», Л. Мартовича «За межу», В. Стефаника «Межа» та багато інших.

Отже, проблематика доробку О. Кобилянської широка й різноманітна, й оповідання «Вовчиха» представляє інтерес для дослідників цього аспекту творчості письменниці.

Розділ 2

ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМАТИКИ ОПОВІДАННЯ «ВОВЧИХА» О. КОБИЛЯНСЬКОЇ

Оповідання «Вовчиха» було написане Ольгою Кобилянською в 1923 році. У ньому авторка проникливо показала, як бідність зумовлює жадобу збагачення, як «приватна власність в умовах жорстокого капіталістичного ладу згубно впливає на людину», як зазначали радянські дослідники. У творі О. Кобилянська порушує багато актуальних проблем тогочасного життя, серед яких основні:

• проблема землі;
• батьки й діти;
• національна проблема;
• національна ворожнеча;
• війна.

У центрі твору образ «твердої, як камінь» Зої Жмут, за уродженням Вергер. За національністю – «полька»: «Раз вона була «полька, як називала сама себе й більша часть села, ходила до «косцьола» в сусіднє містечко, а лиш рідко коли зазирала до православної церкви – то й була «полька» [5, 234].

Одружившись з Павлом Жмутом, народила йому дітей: «У Зої Жмут було, як сказано, четверо дітей. Три сини й одна донька. Хрещені були на латинське й були, як мати казала, «поляками» [5, 234]. Чудова господиня, знана на все село: «Зоя Жмут добра газдиня, пари на селі їй не було. І худоба в неї не була найгіршої породи, й коні…» [5, 235]. Щоправда, догодити їй було важко: «Ти сього не зробиш добре – відтинала, як котре з дітей хотіло їй у чім допомогти, або спитати. Їй тяжко було догодити, бо вона була з тих, хто все ліпше знали» [5, 236]. Та поміж усіма її добрими якостями, вона була сварливою, жадібною жінкою, просто так ніколи не віддасть свого, навіть рідним дітям.

Павло Жмут – чоловік Зої Жмут, повна її протилежність. Спокійний, «повільної вдачі чоловік, також латинник» [5, 234]. Усе життя пропрацював на полі: «…й поля обоєчко з Павлом доробилися – до десять фалеч усього було» [5, 235].

Щодо їхніх синів, то було їх троє: Микольцьо, Юзько й Янцьо. Микольцьо – старший син, незважаючи на те, що все життя з малих літ працював біля батька, був досить лінивої вдачі й не упускав нагоди поспати подовше: «Хлопчиська, особливо Микольцо, нехай не вилежуються по полуднуванню, нехай кінчить загін жати» [5, 238], або ж уникнути роботи: «…бо звичайно, коли Зої вдома не було, не дуже квапляться до роботи. Микольцо сховається в бур’ян або в кукурудзу і спить, розперезавшись, аж хропе…а чоловік і Юзько самі роблять» [5, 241].

Юзько – середній син, був веселий на вдачу хлопець, впевнений, роботящий. Був улюбленцем матері, для неї завжди було боляче,коли він вставав не на її сторону в сварці: «Юзько!», плакало її серце: «Юзько!» І він проти неї. Вона майже душилася зі сліз від жалю» [5, 256].

«Юзько, котрого вона найбільше любила, був її найбільшим хатнім ворогом» [5, 248], адже де б вона не пішла, або ж щоб вона не приховували, завжди намагався вивести її на чисту воду.

Янцьо – молодший син, спокійний, роботящий хлопець, батько до нього горнувся найбільше. Як і брати, все життя змалку пропрацював, допомагаючи батькам на полі або ж з худобою. Протягом усього оповідання авторка не наділяє Янцья якимись негативним рисами, він був добрим сином.

Санда – єдина донька Зої Жмут. Гарна дівчина: «молода, струнка Александра» [5, 236], роботяща дівчина, яка відповідала майже за всю хатню роботу. Ніколи не сперечалася, не перечила матері з батьком. Та в Зої ставлення до дочки було дещо прискіпливе:  «Спече було донька Санда хліб, і хоч би як докладно, за приказом матері, та вже він, певно, або занадто «стиснений», його тісто як груда, або пересолений, або недосолений, або за квасний, або знов із-за повільного, із бохорців поробилися розплескані точила з шкіркою, що її хіба під жорна клади, або знов так сильно на лопаті підсипаний житнім грисом, що заліплював їй піднебення й ясна. Що хоч нігтем лушпиння з них ізбирай» [5, 236]. Завжди вона знаходила, за що до доньки причепитися:

«– Ви снідали,мамо? Я вам злагодила молоко. Від Джіяни, мамо. Воно таке смачне та сите. Сама сметана.

  – Не  снідала. Сегодне молоко від Джіяни  багном чути. Певно ти пасла  худобу на багнах.

  – Ні, мамко, на стерні. Чого би я  йшла на багна, я не люблю  туди ходити, там не тільки  паші, що болота, і корови по коліна застрягають у болоті, й я з ними. Я на стерні…

  – То  ти рук не вмила, як треба, бо, як кажу, молоко чути багном. Чому  як я дою Джіяну, молоко добре?

Санда не відповіла нічого. Вона знала маму. Коли вона, Санда, щось варила, хоч би й найліпше, мама по більшій часті не їла. Все тій страві щось хибувало» [5, 258].

І Санда по натурі була спокійною дівчиною, не любила суперечки, робила все що їй накажуть, і не сперечалася з батьками, навіть якщо серце веліло інше: «Я не Санда, що ви з нею робите, що хочете» [5, 257].

Із кожним з цих персонажів пов’язана низка проблем соціально-побутового та морально-етичного характеру.

Одна з основних проблем оповідання, які висвітлювала Ольга Кобилянська, була проблема землі. Для селян того часу мати землю означало гарантію забезпеченого майбутнього: «Я стара, я знаю, але тому що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя» [5, 255], а також певний статус в суспільстві. Взятий окремий випадок сім’ї Жмутів показує як по-різному на членів родини діє ця сама земля. Коли Зоя з Павлом лише одружилися, у них було небагато землі та: «…обоєчко з Павлом доробилися – до десяти фалеч усього було. Було межи тими поля, як де, і слабше й ліпше. Особливо на так званім «Зеленецькім», на горбі краще, на долині слабше» [5, 235].

Здебільшого на полі працювали сини та чоловік, але частка Зої в нім також була. У кожного з членів сім’ї була любов до своєї землі, як до члена родини. Але, крім любові, ми можемо спостерігати і жадібність. На прикладі Зої Жмут, матері, ми можемо спостерігати, як вона жалкувала віддавати хоча б частиночку поля своїм же синам, які на ньому з хлоп’яцьких літ працювали: «Восени ми хочемо побиратися. Я б хотів ваше слово почути й хотів би, аби ви мені, тату, щось з землі відділили. Я доста вкладав своєї праці в неї» [5, 252]. Здавалося б, все як і повинно було бути, син вже дорослий і має повне право просити батьків винагородити його за свою працю. Та натомість ми стикаємося з повною незгодою і агресію зі сторони матері: «Я не годжуся на те, що ти хочеш. А поля також не дам» [5, 252]; «Нічого тобі не належиться» [5, 252]. У батька ж реакція була протилежною, хоч, можливо, він і не був в захваті такого раптового одруження свого сина, та розумів, що він був правий: «Його правда, жінко, – вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз; – з ним треба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали… самі як завтра повмираємо. Його правда» [5, 254].

З іншого боку, ця ситуація викликає двоякі емоції. Читач начебто й обурюється тим, що рідна мати жалкує для свого ж сина трішки землі, і тут же замислюється над тим, що не лише жадібність керує Зоєю Жмут, напевно щоб зрозуміти її почуття до землі, потрібно, як і вона, виростити і виплекати цю землю все своє життя, що розлучатися з нею майже рівно втраті дитини: «Як сиділа, вона встала й кинулась між кукурудзу, що виростала недалеко проти ати ліском. Вклякла й зарила пальці в землю. Не дасть, не дасть, не дасть!» [5, 256].

Незважаючи на те, що на полі працювали сини й батько, іноді Санда, поле було поділене на частинки між членами родини. І збирати урожай не на своїй частині вважалося майже злочином: «– Юзьку! Що ти робиш? – скрикнула. – Тут на горі наша кукурудза… Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала… Та ще якби твоя…але ні! Мама казала, що се буде її і моя, а ти…» [5, 276]. Родина – одна, працюють разом, а на одне одного кидаються за кукурудзу, й до такого ступеню, що жадають кримінального покарання: «Т-а-к? – скричала. – Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду!» [5, 277]

Отже, в оповіданні, земля, є ще одним героєм, але безмовним. Вона необхідна, бажана, рідна, через неї сваряться, до неї линуть. Земля в житті тогочасних сільських людей відіграє одну з найважливіший, якщо й не найважливішу роль.

В оповіданні Ольга Кобилянська також приділяла чималу увагу національній проблеми і намагалася висвітлити її на прикладі одного буковинського села, як вона впливала на людей різних поколінь: батьків й дітей.

Для Зої Жмут, яка вважала себе «полькою» це було почесно, і вона ставила себе на ступінь вище за інших, саме тому що вона «полька», повинна була підтримувати статус: «… й мотала коло себе стару спідницю, вбравши нову під спід, «бо все-таки вона не хто-небудь» [5, 237].

Це стосувалося всього, і зовнішнього вигляду: «Одягатися вона хоч і любила гарно, вона ж була «полька» і не носила ніколи опинок…» [5, 239], і господарства й дітей. Коли Микольцо вирішив женитися, найбільше Зоя Жмут лютилася саме через його вибір, бо вважала нерівнею обрану ним дівчину: «Ти «поляк» можеш багачку взяти, ти не простий хам» [5, 252]. Вона вважала це власною образою: «Як «козачку» візьмеш, то під очі мені не йди!» [5, 252]. Вона вважала, що син повинен взяти за дружину рівну йому, багачку, тобі б, напевно, вона була впевнена, що і її спокою та достатку нічого не загрожує: «Вона ніколи не допустить, об її найстарший син «поляк», женився з «козачкою», бідною хамкою, котрої родина лише того жаждала, щоб обсісти Жмутів, як ті мухи і пооб’їдати» [5, 253].

Також через це і страждала Санда. Адже мати хотіла, щоб її, «польку», засватав гідний чоловік і відмовляла гарним хлопцям, боячись, що чоловік без землі шукає лише вигоду, а не дружину: «Сеї осені післав Савка, кушнір, до Жмутів старостів. Зокрема «потайки» розвідувався про Санду й молодий жандарм. Зоя жодного не прийняла – відмовила» [5, 263]; «Кушнір, власне тому, що кушнір – боронилася вона. – Се шкаралупа, знаєте се? Нічого не має, лиш те, що на нім. Він сватав її маєток, а коли забере його, відошле мені ні дівчину ні жінку назад» [5, 264].