Походження жанру сонету, його розвиток у європейській літературі. Формування англійського сонету

Англійські поети  трансформували класичний італійський  сонет, розбивши його на три чотиривірші  і заключний двовірш (куплет). Іноді  цю сонетну форму звуть шекспірівською, оскільки завдяки Шекспіру вона остаточно  утвердилася в літературі. її система  римування: аbаb cdcd efef gg (схема італійського сонету: аbаb аbаb cde cde). Шекспір, проте, не завжди дотримувався обов'язкової схеми. 126-й сонет, наприклад, складається  з 12, а не 14 рядків[2, с. 143].

3.2. Образи та їх  життєві прототипи  у сонетах

Сюжетною основою  шекспірівських сонетів є оповідь  про палку дружбу і пристрасну любов поета-ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування  «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів  друга і коханої. Існують найрізноманітніші  припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя  Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують  також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети  Мері Фіттон та ін. У 1973 р. англійський  історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні  була Емілія, дочка придворного музиканта  Б. Бассано і дружина Вільяма  Ланьє. Розгадання цієї загадки, проте, не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.

Цикл сонетів  Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався  без заздалегідь продуманого  плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів  породжено довгими роздумами  автора про людську природу, про  світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній  природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження  надзвичайно драматична. Сама композиція сонета (тема - антитема - розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і  думок. У ньому дуже природно знаходять  своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська  композиція і т. ін[11, с.37].

У циклі три  головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення бодай  умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (серед них провідний  радянський шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп, на які розпадаються «Сонети»:

А. Сонети, присвячені другові: 1-126.

1. Оспівування  друга: 1-26.

2. Випробування  дружби: 27-99. [778]

а) гіркота розлуки: 27-32;

б) перше розчарування в другові: 33-42;

в) сум і побоювання: 43-55;

г) зростаюче  відчуження і меланхолія: 55-76;

д) суперництво  і ревнощі до інших поетів: 77-96;

є) «зима розлуки»: 97-99.

3. Торжество  відновленої дружби: 100-126.

Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127-152.

В. Закінчення - радість і краса кохання: 153-154[11, с. 38].

«Сонети» стали  блискучим відображенням багатого і складного внутрішнього світу  людини епохи Відродження. З особливим  ренесансним світовідчуттям, сповненим  прагнення гармонії, захоплення чуттєвою красою безмежно різноманітною світу, читач зустрічається уже в  початкових віршах збірки. Милування  красою друга зливається в них  із захопленням перед безмежною  досконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасному своєю  молодістю другові, значно більше, ніж  віршів про смугляву кохану.

Надзвичайно емоційне ставлення до дружби - константа  ренесансного стилю мислення. І хоч  віршових сонетних циклів на цю тему в  європейській поезії Відродження небагато - можна нагадати лише сонети Мікеланджело - саме її трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної  людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній життєвій практиці. Ренесансне схиляння перед людською природою - в «обожненні»  друга. Виникає надзвичайно активне  прагнення до спілкування. Створюються  різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у  Флоренції). Гуманісти постійно обмінюються  один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити  «хвилювання душі», «дати душам  бути разом» і т. ін. Насолоді спілкування  присвячені цілі сторінки трактатів  цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У  таких міркуваннях чимало від  умовних мислительних формул, але  є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.

3.3. Суспільна, філософська  та естетична проблематика  сонетів

Близький до стилю епохи й Шекспір у  початкових віршах «Сонетів». Перші 17 віршів є варіацією однієї теми. За своїм настроєм вони співзвучні поемі «Венера і Адоніс». Друг, зачарований своєю красою, цурається шлюбних пут. Як досконале творіння природи, він сам порушує одвічний закон буття. Адже все в природі прагне любові, продовження себе в нащадках. Провідною в сонетах цієї групи стає альтернатива: згасання життя або його відродження. Давши життя синові, друг утвердить себе в майбутньому, переможе безжальний час. Тема розробляється, виникають нові й нові образи. Шекспір використовує несподівані побутові зіставлення: юний друг подібний до скнари, який позбавляє себе багатих прибутків (4, 6). Звучать і традиційні в ліричній поезії Відродження мотиви: старість схожа на безжальну зиму, зів'яла троянда говорить про скороминучість краси.

Нарікання на нерозумність друга, який повстає проти законів  гармонії, змінюються в сонетах захопленим гімном його красі. Милування досконалістю людини притаманне мислителям, поетам і живописцям епохи. Палкі прихильники  краси, в якому б вигляді вона не поставала - античні пам'ятки, природа, людське тіло, - вони створюють справжній  культ прекрасного, в центрі якого  незмінно опиняється людський індивід. Красу людського тіла змальовує  С. Боттічеллі в чудовій картині  «Народження Венери». Італійський  гуманіст Дж. Манетті в книзі «Про достоїнство і перевагу людини»  вигукує: «Яке велике і яке чудове достоїнство людського тіла... Наскільки  благородна і досконала душа людини».

Однак поступово  ідилічна умиротвореність початкових сонетів згасає. У тексті виникають  сумні ноти. Посилюється тема Часу, що зумовлює зростання філософського  потенціалу сонетів. Час - безжальний противник, та ліричний герой знаходить у  собі мужність кинути йому виклик (19). його зброєю у цій боротьбі стає поезія, сила якої в її щирості й правдивості (21). Поет дасть другові нове життя, оспівавши його в своїх віршах (18).

Передвіщає втрату колишньої гармонії і розлука  з другом (27-32). Нарочито піднесена  мова перших сонетів помалу починає  поступатися місцем живому розмовному слову. Чіткіших обрисів набирає  образ самого ліричного героя. Доля не завжди була ласкава до нього (29, 30). І все ж таки герой вірить, що дружба винагородить його за всі  розчарування, пережиті в минулому, його почуття до друга стає дедалі інтенсивнішим, набирає характеру  ідеалу, навіть ілюзії.

Проте утвердженню  гармонії чинить опір сама реальність. З'являється нова тема: зрада друга  і невірність коханої (33). Страждаючи від подвійної зради, герой все  ж таки прагне виправдати юнака (41). Добре, світле начало бере гору над  дисгармонією буття. Тема безмежної  відданості другові не тільки не зникає, але й набирає дедалі драматичнішого характеру (57-58). Саме в ній герой  намагається віднайти втрачену цілісність свого внутрішнього світу.

Протагоніст сонетів, по суті, стикається з тією самою  проблемою, осмислити яку були покликані  центральні персонажі шекспірівських трагедій: людина і її час. Роздуми  героя стають усе більш глобально-філософськими. Зростає їх емоційна виразність. Уже  не тільки перипетії особистого почуття, але й мінливість усього сущого, недосконалість світу хвилюють його. Кульмінацією обурення стає славнозвісний 66-й сонет, надзвичайно співзвучний  монологу Гамлета «Бути чи не бути». Думки про несправедливість, яка  панує у світі, про торжество  зла дублюються в цілій низці  сонетів (71, 72, 73). Лихе начало проникає навіть у душу самого героя (62), позбавленим  досконалості постає і внутрішній світ друга (69). Проте не до констатації  дисгармонії, а до її переборення  прагне протагоніст сонетів[7, с. 96].

Знову виникає  тема творчості. Поезія ближча до вічності, ніж камінь і бронза, що здаються нетлінними (65). Але й вона багатоманітна, як усе в природі. У сонетах  з'являється образ поета-суперника. Не без лукавого самоприниження порівнює протагоніст себе і свого противника, який теж оспівав красу юного  друга. Його суперник - прихильник «ученої  поезії», його поезія подібна до величного  корабля. Друга поет уславив «в пісеннім громі» (80). Із окремих рядків поступово  складається напівіронічний, напівзахоплений  портрет поета-вченого, який спирається на античні канони, творить за законами класичної поетики. Його вірш звучний  і піднесений, але позбавлений  справжнього життя. Критерію авторитарності мистецтва Шекспір протиставляє критерій вірності природі. Не випадково  у передмові до першого зібрання творів його художня манера визначена  так: «Він, котрий був таким щасливим наслідувачем природи, був також  і найдосконалішим виразником її».

Чужа поетові  й витончено-рафінована манера салонних творців. Автор сонетів і сам  часто-густо використовує художні  прийоми евфуїстичної поезії, його вірші рясніють дотепними сплетіннями  образів, витонченими метафорами. «Гра ума», проте, ніколи не стає самоцінною, не витісняє справжності почуття. Завдання поезії - відбити динаміку життя, побачити світ через призму неповторної людської душі. До цього прагне Шекспір і  в своєму циклі «Сонетів». Роздуми  про поетичну майстерність не перетворюються в абстрактну дискусію на естетичну  тему. І в цьому - сама специфіка  сонетної форми як жанру лірики. Змістом сонета є перш за все почуття, породжене якимось явищем реальності, а не саме це явище. Його сфера - складні  порухи людської душі.

Думки про природу  поезії невід'ємні в «Сонетах» від  проблеми антагонізму видимого і  сущого. Поет прагне закарбувати у  вірші те краще, що є в другові (74). Адже нерідко в прекрасному  тілі живе підступне серце (93, 94). Гіркота  розчарування в другові змінюється думками про власну недосконалість (89). Біль знехтуваного безкорисливого почуття пронизує сонети, надаючи  їм напрочуд щирого, напружено-особистого настрою.

На зміну розчаруванню приходить нове знання. Заключні сонети, присвячені другові, говорять про відродження  почуття (119). Любов поета безкорислива, і тому їй дано подолати самий Час (124) .

Шлях ліричного  героя «Сонетів» схожий з еволюцією  драматичних протагоністів Шекспіра. Спочатку він ідеалізує навколишній  світ, вступаючи, таким чином, у конфлікт з життєвою реальністю. Пізнання дійсності  приводить героя до розчарування, до сумніву у можливості гармонійних  стосунків. «Потім він проходить  через великі душевні випробування, страждає, і дух його загартовується; він приходить до розуміння життя  і людей у всій їхній складності й суперечностях, йому трапляється  помилятись, переживати падіння, але  він завжди виявляє здатність  піднятися на нову моральну висоту» [7, с.105]. (О. Анікст). Інша тональність  розділу, присвяченого «смуглявій леді сонетів». Контрастність образів, притаманна «Сонетам», доповнюється контрастністю  двох основних сюжетних циклів збірки. Світле почуття до друга, хоч воно нерідко й прирікає поета на страждання, протиставляється болісній пристрасті, яка примушує прощати пороки і  зради (151-152). Проте це не протиставлення за принципом «добро - зло». Ставлення  поета до зображуваного набагато складніше. Полемічність відчувається вже у першому сонеті нового розділу (127). Поет кидає виклик багатовіковій  традиції любовної лірики. Його кохана чорнява й не схожа на золотокудрих красунь, які полонили трубадурів іще  в часи куртуазної поезії. У неї  чорне шорстке волосся, її шкіра  смуглява, «корал ніжніший за її вуста» (130). Шекспір навіть дещо гіперболізує нетрадиційність портрета, сміливо  використовуючи непоетичні образи. І  все ж «смуглява леді» прекрасна, її краса - це чарівність самої природи, прекрасної своєю незавершеністю.

Поетові почуття  складні й суперечливі. Кохання  п'янить його, позбавляє волі (147). Герой бачить вади своєї коханої, картає її зрадливість і непостійність (121, 133). Проте побороти свою пристрасть він не має сили. Якщо почуття  до друга відбиває прагнення до гармонії, то любов до смуглявої коханої  породжена стихійним началом  людської природи. Внутрішній ритм другої частини циклу переривчастий, подібний до коливань почуттів самого героя. Сповнений  поезії образ коханої, схиленої над  ладами (128), змінюється інвективою проти  любострастя (129) тощо.

Тема зрадливої  коханої не має в «Сонетах»  сюжетного розв'язання. Осмислення свого почуття до друга спонукало  ліричного героя до глобальних зіставлень, примушувало його замислитись над  проблемами людського буття. Циклу  «смуглявої леді» філософічність не властива. Втрачає колишній драматизм  навіть образ Часу. Розвиток іде  вглиб, до витоків людського почуття. Не тільки зрадливість примхливої коханої  хвилює поета. Драматичніша для нього - неможливість опиратися її чуттєвій чарівності (149-150).

Любов до друга  будила думку, спонукала до творчості. Пристрасть до коханої примушує поета  страждати, вносить розлад у його душу. Та все ж і вона по-своєму прекрасна, як прекрасна некрасивість «смуглявої леді сонетів».

3.4. Художня досконалість  сонетів Шекспіра

Віршовий цикл «Сонетів» - це справжній ренесансний  гімн людині. Сповнена глибокого психологізму і внутрішнього драматизму лірика Шекспіра стала новим етапом у розвитку англійської поезії. Важко переоцінити  значення «Сонетів» для розвитку світового поетичного мистецтва.

Перші переклади  сонетів російською мовою починають  з'являтися з другої половини XIX ст. Між 1859 і 1876 pp. п'ять сонетів Шекспіра переклав І. Мамуна. У 1880 р. з'являються  переклади М. Гербеля. Перекладають сонети П. Кусков, П. Каншин (прозовий варіант). У 1912 р. з'являється книга «Сонети  Шекспіра», до якої ввійшло 28 сонетів  у перекладах І. Мамуни, М. Гербеля, В. Лихачова, М. Холодковського та ін. У 1914 р. «Сонети» перекладає М. Чайковський[14, с.8].

Звертаються до лірики Шекспіра й російські радянські  поети: Б. Пастернак, О. Румер, В. Рогов. Справжнім відкриттям сонетної спадщини Шекспіра став переклад «Сонетів» С. Маршаком, виданий 1949 р. і відзначений  Державною премією. Перекладалися  шекспірівські сонети російською мовою  і на Україні. Так, безперечно, цікавий  переклад професора Харківського університету А. Фінкеля, який довгі роки працював над відтворенням всієї багатоскладності шекспірівської лірики.