Походження жанру сонету, його розвиток у європейській літературі. Формування англійського сонету

2.Походження  жанру сонету, його  розвиток у європейській  літературі. Формування  англійського сонету

2.1.Походження  жанру сонету та  його форми

Сонет (італ. sonetto, від прованс. sonet - пісенька) - вид (жанр) лірики, основною ознакою якого є  обсяг тексту. Сонет завжди складається  з чотирнадцяти рядків. Інші правила  твору сонета (кожна строфа закінчується точкою, жодне слово не повторюється) дотримуються не завжди. Чотирнадцять рядків сонета розташовуються подвійно. Це може бути два катрена і два  терцета або ж три катрена  і дистих. Передбачалося, що у катренах лише дві рими, а в терцетах можуть бути або дві рими, або три[2, с. 148].

Італійська форма  сонетаскладає таку риму:

abab abab cdc dcd (или  cde cde),

або

abba abba cdc dcd (или  cde cde),

або

abab abab cbc dbd

Французька форма  сонетавідрізняється тим, що в катренах кільцеве римування, а в терценах три рими:

abba abba ccd eed

Широке поширення  отримала англійська форма сонета через  те, що можна знайти помітне спрощення, що пов`язане іззбільшенням кількості  рим:

abab cdcd efef gg

З точки зору змісту сонет припускає певну  послідовність розвитку думки: теза - антитеза - синтез – розв`язка. Однак  цей принцип також не завжди дотримується[2, с. 149].

Генезис сонета викликає чимало суперечок. Можливо, сонет  спочатку був окремою строфою  в провансальської ліриці і входив як складова в кансон трубадурів. Однак  це лише гіпотеза. Більше прийнято вважати  батьківщиною сонета Італію і навіть конкретніше - Сицилію. Як найімовірнішого  першого автора сонета називають  Джакомо да Лентіно (перша третина XIII століття) - поета, за фахом нотаріуса, який жив при дворі Фрідріха II. Встановити точно дату появи першого  сонета важко внаслідок надзвичайно  активної міграції жанру.

У самому терміні  вбачається вказівка те, що це «звучна» поетична форма. В зв`язку з цим  особливе значення надається музичності сонета. На цьому свого часу акцентував увагу Л.Г. Гроссман, однин з найбільших оригінальних дослідників жанру: «Самий термін, який визначив цей віршований вид, свідчить про вищу поетичну якість, пов`язану з ним, - на звучання вірша. У Італії він утворився від sonare, у Німеччині його ще називали свого  часу Klinggedicht. Звукова гідність сонета, його ритмічна стрункість, дзенькіт рим  і жива музика строфних переходів - все це вже називалося початковим позначенням цієї малої віршованій системи» [12, с.71].

Музикальність - неодмінний атрибут сонета. Почасти  вона досягається чергуванням чоловічих  і жіночих рим. Правило говорило: якщо сонет відкривається чоловічої  римою, то поет зобов`язаний завершити  його жіночою, і навпаки.

Існувала також  певна норма складів. Ідеальний  сонет мусить мати у собі 154 склади, у своїй кількість складів  в рядках катрена має бути однією більше, ніж у терцетах.

Розглянувши критерії сонета, Л.Г. Гроссман зауважив: «Поетика правильного сонета по суті надзвичайно  проста. Складна іноді й умисно утруднена лише практика його» [12, с. 72].

Попри відомі формальні  труднощі жанру, сонет виявився однією з життєздатних видів лірики. Він  введений у літературний обіг поетом «солодкого стилю» Гвідо Кавальканті, використаний Данте Аліг`єрі в  автобіографічної повісті «Нове  життя», до нього звернувся в «Книзі пісень», присвяченій мадонні Лаурі, Франческо Петрарка, завдяки якому  сонет отримав всеєвропейске  поширення. Сонети створювали визнані  прозаїки Джованні Бокаччо і Мігель де Сервантес, Мішель Монтень, а комедії  Жана-Батіста Мольєра «Мізантроп».

Очевидно, саме формальна складність виявилася  привабливою для багатьох поетів, які прагнули випробувати свій хист. У сонеті, як у іншому жанрі лірики, злилися воєдино алгебра і  гармонія.

2.2. Поділ сонетів  на тематичні групи.  Англійський сонет

Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні  «Астрофел і Стелла» (нап, в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму  в англійській ліриці. У 90-і pp. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого  апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін.

Поети уславлювали  земну любов, оспівуючи красу  коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні ній поезії і медитативні ноти. Елегійна сумовитість  нерідко поєднується в ній  з громадянськими мотивами, любовні  муки супроводяться філософським самозаглибленням.

Складність сонетної форми зазначав і М.М. Бахтін: «Сонет - важка форма. Рими в сонеті переплітаються, і це зобов`язує, щоб всі образи і теми також були сплетені. У  сонеті не може бути легкості, натяків; він повинен бути дуже важкий, вилитий  з однієї брили» [8, с.45]. У цьому  судженні справедливо підкреслено  єдність формальних елементів жанру  з його змістовністю. Найпоширенішим віршованим розміром класичного сонета у російській поезії став п`ятистопний ямб, в західноєвропейській одинадцяти складний рядок.

У період Відродження  сонет став панівним жанром лірики. До нього зверталися майже всі  ренесансні поети: П. Ронсар, Ж. Дю Беллі, Лопе де Вега, Л. Камоенс, У. Шекспір  і навіть Мікеланджело і Марія  Стюарт.

В їх творчості  сонет остаточно отримав притаманні йому змістовні ознаки: автобіографічність, інтелектуальність, ліризм. У сонетах, особливо у сонетних циклах, відчутно максимальне зближення автори і  ліричного героя. Сонет стає відгуком на події, пережиті поетом. Більше того, сонети нерідко пишуться як вірші  на раз. Проте автобіографізм не має  на меті фактографічності. Події у  сонеті маються на увазі і вгадуються, але не завжди з разшифровуються. Сонету відразу було властиве універсальне осмислення реальності. Сонет - світ у  мініатюрі, поета займають кардинальні  проблеми людського буття (життя  й смерть, любов, і творчість, самопізнання й осягнення законів навколишньої дійсності) [8, с.49] Разом з цим, міркування завжди гранично емоційно, образ світу  вистражданий поетом.

Протягом восьми століть створено у світовій літературі дуже багато сонетів, вони, зрозуміло, різноманітні за змістом, але можно  виділити декілька найхарактерніших варіацій з погляду взаємовідносин поет - читач.

Любовний сонет. Він, безсумнівно, домінує, автор сонетів  знімає образ коханої і своє alter ego, що возвеличується від надлишку почуттів. Прикладів тут приводити  можна багато, обмежимося авторами різних епох: П. Ронсар, А. Пушкін, А. Міцкевич, М. Волошин.

Сонет - поетичний  маніфест. У такого роду сонетів  поет висловлює свої поетичні пристрасті (А. Рембо «Гласні», А. Пушкін «Поетові», У. Ходасевич «Сонет», Ш. Бодлер «Відповідності»).

Сонет-присвята, викликаний до життя конкретної особи  чи подією (Ш. Бодлер «До минулої  повз», А. Ахматова «Художнику», А. Рембо  «Спящий в балці»).

Сонет--міфологема- вірш, у якому розгорнуто один чи кілька образів, запозичених із міфів, легенд, переказів попередньої літератури (сонети Луїса Камоенса, «До Олени» Е. По, «Дездемона», «Дон-Жуан» М. Гумільова).

Сонет - аналог візуальному  образу(Ш. Бодлер, Р.-М. Рільке).

Сонет-портрет. До цього різновиду тяжів Йоганнес Бехер.

Іронічний сонет. Багато поетів, немов би сперечаючись з урочистістю жанру, іронізували, жартома, навмисно заземлюють сонет. Це можна побачити вже в Ронсара; це властиве любовним сонетам А. Міцкевича, не цуралися жартувати і росіяни  автори сонетів на межі століть. Але  особливе поширення іронічний, навіть гротесковий сонет знайшов у  постмодерністів. Нерідко може виникнути  відчуття загибелі жанру, настільки  він антикласичний[2, с.114].

3.Поетика  сонетів Вільяма  Шекспіра

3.1. Історія створення  і видання сонетів  Шекспіра

Час написання  сонетів-1592-1598 pp. їх стиль нагадує  художню манеру ранніх творів Шекспіра (поеми, п'єси «Марні зусилля кохання», «Двоє веронців», «Ромео і Джульєтта»), Проте цілком можливо, що деякі вірші  були написані раніше або пізніше  цього часу.

У багатому творчому доробку Шекспіра «Сонетам» належить особливе місце. Поеми «Венера і  Адоніс» (1592) та «Лукреція» (1593) були адресовані знавцям поезії. «Сонети» створювались для найближчого оточення Шекспіра і не були відомі широкому колу читачів.

Згадка про  існування «Сонетів» уперше зустрічається  в огляді англійської літератури «Скарбниця розуму» (1598) Ф. Мереза: «Подібно до того, як гадали, що душа Евфорба  жила у Піфагорі, так ніжний, дотепний дух Овідія живе в солодкозвучному  і медоточивому Шекспірі, про що свідчать його «Венера і Адоніс», його «Лукреція», його ніжні сонети, відомі його особистим друзям». Уже  наступного року після повідомлення Мереза два сонети були надруковані  видавцем У. Джаггардом у томику віршів «Пристрасний пілігрим».. Потім на протязі 10 років публікації не відновлюються. Видати «Сонети», очевидно, не дозволив сам автор або хтось інший, не зацікавлений в опублікуванні  віршів.

Окремою книгою «Сонети» були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні  відомості видання: «Шекспірові  сонети. Ніколи раніше не друковані. В  Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609». Т. Т.- це видавець книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст  присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: «Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані  сонети, містеру W. Н. всілякого щастя  і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає  доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.». Присвята звучить  вельми двозначно. Таємничим W. Н. може бути той, на честь кого створювалися «Сонети». Так само вірогідна й  інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст «Сонетів»  став власністю Томаса Торпа[2, с. 139].

На примірниках  видання «Сонетів» (1609) зазначено  прізвища двох книготорговців - Джона  Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим  тиражем, який довелося розподілити  між двома продавцями. Історія  цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір  участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші  іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему «Скарги  закоханої». Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133-134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість  коханої, а в сонеті 135 звучить  тема чекання любові.

За життя Шекспіра «Сонети» більше не видавались. Не ввійшли  ліричні твори і в перше  посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п'єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена  лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає, до збірника, озаглавленого «Поеми», разом із «Скаргами закоханої», «Пристрасним пілігримом», «Феніксом і голубкою»  також «Сонети». Проте це видання  явно недосконале. Джон Бенсон, не відчуваючи особливого пієтету до авторського  тексту, переробляє деякі сонети: їхнім  адресатом стає вже не друг, а  кохана поета. Вісім віршів взагалі  виключено із збірки. Порядок розміщення сонетів теж порушено. До речі, спроби перегрупувати вірші збірки робилися неодноразово, але, з огляду на спірність  питання, у більшості сучасних видань сонетів збережено той порядок  розміщення, який був у першодруку.

Лірика Шекспіра пов'язана з багатовіковою поетичною  традицією. Сонет виник в Італії у XIII ст. Перший відомий його зразок зустрічається у Джакомо да Лентіно (1220-і pp.). Свою класичну форму сонет  набирає у поетів «солодкого нового стилю». Звертається до нього Данте, який присвятив низку сонетів  Беатріче. Завдяки родоначальнику нової  європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів  про Лауру), сонет стає улюбленою  формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.).

Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні  «Астрофел і Стелла» (нап, в 1580-1584 pp.), яка утвердила сонетну форму  в англійській ліриці. У 90-і pp. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого  апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін. Поети уславлювали земну  любов, оспівуючи красу коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні ній поезії і  медитативні ноти. Елегійна сумовитість  нерідко поєднується в ній  з громадянськими мотивами, любовні  муки супроводяться філософським самозаглибленням.

Сонет має жорстку  віршову форму, яка вимагає від  поета особливої майстерності. У  сонеті завжди 14 рядків. Пишеться він  найчастіше п'ятистопним ямбом (рідко - шестистопним або чотиристопним; чотиристопним  ямбом написаний, наприклад, 145-й  сонет Шекспіра). Композиційно сонет  поділяється на дві частини: перша (8 рядків) - це зав'язка, друга (6 рядків) -розв'язка. У свою чергу зав'язка складається з двох чотиривіршів (катренів), розв'язка - з двох тривіршів (терцетів) [2, с. 142].