Погляди Бориса Грінченка на дитячу літературу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ПОЛІГРАФІЧНИЙ  КОЛЕДЖ УАД

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

з дисципліни:

«Редагування художньої та дитячої літератури»

на тему:

 

«Погляди Бориса Грінченка 

на дитячу літературу»

 

 

 

 

Виконав

студент 46 групи

Лютий Р. Р.

Перевірила

Кулинич М. М.

 

ВСТУП

В особі Бориса Грінченка  – письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, фольклориста, історика, публіциста, видавця й громадсько-культурного  діяча – українська культура й  література зокрема мали чи не поодинокого «робітника без одпочину», величезна енергія, витривалість у праці, широкий обсяг літературних і суспільних інтересів якого дивували навіть Івана Франка й викликали його щиру симпатію.

Його творчість була зразком  для М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Грабовського та інших видатних його сучасників. Перу Грінченка належить чимало творів про дітей та для дітей, оскільки він орієнтувався саме на них. Письменник зарекомендував себе як знавець дитячої психології, про це свідчить низка оповідань, у яких відображено духовний світ селянської дитини. Крім того, Грінченко був видатним педагогом, який з повагою ставився до народної педагогіки, вважаючи, що вона виховує людину чесною, працьовитою, сміливою та відданою народові.

Казки, думи, фантастичні оповіді  та пісні написані Грінченком більш, ніж 100 років тому і понині захоплюють дитячу душу.

У творчій спадщині Б. Грінченка відображено визначальні  явища розвитку художньої думки  другої половини XIX ст., зокрема і  трансформація й переосмислення образно-тематичного матеріалу фольклору, інтелектуалізація поетичної думки, поглиблення демократичних засад літератури.

У творах письменника художньо втілено ідеї свободи, визвольної боротьби, прагнення до національного самоусвідомлення, соціального й національного визволення українського народу.

Загалом творча спадщина Бориса Грінченка, що як художнє явище виходила на параметри духовного життя суспільства, духовних цінностей доби, стала етапом у формуванні художньої свідомості XIX – початку XX ст.

 

 

 

1.1. Життєвий шлях Бориса Грінченка

Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий  Яр Сумської області, у родині відставного  збіднілого офіцера, який мав у володінні  лише кілька десятин землі та водяний  млин. Батько добре знав українську мову, але визнав за основну лише російську, українською спілкувався лише із селянами. У малого Бориса українська мелодична мова викликала захоплення і він із задоволенням її вивчав із малечку, читаючи усі батьківські книги.

В 11 років Грінченко вступив  до Харківської реальної академії, у якій і розпочалось формування суспільної та політичної позиції юнака, його народництво, що було дуже сприятливим, оскільки Харків був на той час одним із центрів антицарської діяльності. У цей час, під впливом прочитаного «Кобзаря» Шевченка він починає збирати та записувати почутті пісні, легенди, казки та фольклорні матеріали.

29 грудня 1879 року юного  Грінченка було заарештовано  за читання та розповсюдження  забороненої книги «Парова машина»  Подолинського, наслідком цього  арешту стала заборона подальшого навчання у вищих навчальних закладах. Відбувши рік у засланні, Грінченко повертається до Харкова у пошуках роботи, заробляючи репетиторством, він працює над собою та готується до вступу в Харківській університет на народного вчителя. Через рік він успішно вступив до вузу, по закінченню якого прагнув свої знання використовувати на ниві освіти за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Молодого вчителя послали у відстале село, в якому жили російські переселенці [17, с. 35].

У 1883 році він одержав  посаду в селі Олексіївка, при Зміївському  повіті, після закінчення літніх курсів вчителів. Під час курсів, він  познайомився із молодою вчителькою Марією Загірною, яка стала його дружиною, вірним другом та соратником у всіх справах, яка активно крім того працювала перекладачем.

У 1887 році Грінченки переїхали  до Луганської області, де в цей час  відома освітня діячка та письменниця Алчевська Х. Д. відкрила народну школу та розшукувала справжніх активістів освіти. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті, а Грінченко, за час праці в ній, проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і понині дуже актуальний [17, с. 40].

Напередодні революційних подій, сім’я Грінченка була змушена залишити школу, оскільки маленькій донці Насті настав час продовжувати навчання, і тому родина оселилась у Чернігові. Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії, оскільки робота в земстві давала непоганий прибуток, але його незабаром звідти було звільнено за доносом. Із цього часу настали скрутні часи для родини, але друзі не полишили його і тоді, влаштувавши у Чернігівський музей. Цей музей був на той час одним із найбільших з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археології на Україні і Борис Грінченко із запалом взявся до роботи, цілими днями упорядковуючи безцінні скарби української старовини. Вже у 1900 році за його участю був складений та виданий «Каталог музею української давнини».

У 1902 році Грінченки переїжджають до Києва, де він розпочинає роботу над створенням словника української мови редакції «Київська старина». На той час частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки та видання ліг на плечі Бориса та Марії, і після важкої роботи, їх героїчний подвиг увінчався успіхом, «Словник української мови» вийшов у світ у 1907–1909 роках у чотирьох томах [17, с. 42]. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови та був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другою премією М. І. Костомарова.

Під час перебування  у Києві Грінченко не лише працював над словником, а й займався громадською діяльністю, зокрема організацією української преси та діяльністю товариства «Просвіта».

Тим часом донька Настя  вже активно цікавилась українським  національним рухом, перекладала, пробувала  писати та захоплювалась музикою. Після закінчення Дубинської гімназії вона подалась до Львова, де вступила до філософського факультету. Незабутнє враження справила на неї зустріч із Іваном Франком, з яким вона познайомилась під час навчання. Студенткою вона познайомилась із членами Революційної української партії, і їх діяльність повністю захопила її. Приїжджаючи додому, вона потай привозила підпільну літературу. Дуже швидко вона стала на революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. На початку 1906 року у Насті виявили туберкульоз, від якого вона померла через 2 роки, а слід за нею і її маленький син, єдиний онук Грінченків.

Таке нещастя Грінченко  дуже важко переживав, і як наслідок почав сильно хворіти. У вересні 1909 року він виїздить до Італії на лікування разом із дружиною, і оселяється у південному місті Оспедалетті, яке стало його останнім притулком. 6 травня 1910 року помер видатний український письменник, вчений, освітній та громадський діяч. Поховали Грінченка 9 травня у Києві, на Байковій горі. Російська та українська преса активно відгукнулась на втрати письменника, і його ім’я дуже швидко з’явилось у багатьох вітчизняних та зарубіжних виданнях. В селі Олексіївці, де Грінченко проявив себе як видатний педагог з’явився перший пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченко.

 

 

1.2. Дитячі твори Бориса Грінченка

Збирати та досліджувати казки Грінченко розпочав ще під  час навчання у Харківській реальній школі. Там він вперше ознайомився  із «Кобзарем», під впливом якого  почав збирати та записувати пісні, легенди, казки та інші фольклорні матеріали.

Потім, вже під час  вчителювання у 1884–1885 роках, він продовжив це захоплення, і тут йому сприяли самі селяни та його учні, за допомогою яких він записав більше 200 зразків фольклорних матеріалів, основу яких складали казки. Більшість із тих зібрань були представлені громадськості у першому випуску «Етнографічних матеріалів», що мав назву «Оповідання, казки, легенди, прислів’я, загадки та інше» [10, с. 427].

Вперше як казкар Грінченко  проявив себе у 1894 році, коли його «Книга казок віршем» була надрукована у Львові, потім в Одесі у 1896 році, і вже після смерті, у 1914 році у Києві. При читанні цих казок, деякі сюжети стають знайомими, оскільки Грінченко віршував переважно українські народні казки. Під час роботи у музеї, він дуже багато часу присвячував зібранню народних міфів, казок, притч та усіляких історій. Борис Грінченко завіршовував народні казки, перекладаючи їх із прози на віршовану мову, оскільки справедливо вважав, що віршем читати і легше, і цікавіше. Тут був і педагогічний зміст, оскільки таку казку легше запам’ятати та вивчити напам’ять [10, с. 430].

Письменник та поет дуже любив народні казки, і зібравши їх серед простих людей, видав  «Українські рідні казки, вибрані  для дітей», оскільки бажав аби діти знали та пам’ятали свою історію у найлегшій формі.

Найбільш відомою збіркою  віршованих казок Грінченка є  «Книга казок віршем». Це книжка не про сучасність, а про давнє  життя, і всі герої її покликанні викликати та навчати певним емоціям. Образи дівчат Галі та Лесі, а також бідної риби із «Риб’ячих танців» викликають співчуття. А образи могутнього комара, який лева переміг, але не зміг подолати павука чи крука, великої птиці, що надто пишався своїм розумом і якого обдурив рак повинні навчати скромності та поваги до інших [7, с. 5]. Сміх викликають дурний Іван, що думкою багатів, та ще дурніший Юхим, який замість того, щоб багатіти власною працею, шукав скарб у лісі. Ці два герої повчають тому, що багатство не головне, і нічого так просто не можна отримати в житті, а все потрібно заробити. І цьому є інший приклад, ледачий Сірко, який дуже багато чого через власну лінь натерпівся. Автор глузує із Тимоха та Солохи, які так довго чекали на щастя від Долі, а отримавши його так і не змогли ним скористатись [7, с. 7].

Знаючи ціну казкам, Грінченко  казав, що «казка, то є найкращий  навчальний посібник та матеріал». І  був правий, адже казка навчає цінувати добро та справедливість на світі  та зневажати зло.

Видатний педагог Грінченко  з великою повагою ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Письменник передавав прагнення народної педагогіки виховати людину чесною, працьовитою, сміливою, відданою народові. Розпочиналося таке виховання в родині, бо саме тут діти мають навчитися шанувати гідність людської особистості, усвідомити важливість родини й роду. Якщо дитина поважає батька та матір, виконує їхні вимоги, прислухається до їхніх порад, то це свідчить про наявність батьківського авторитету в родині.

Ідеями й засобами української народної педагогіки пройнята педагогічна діяльність та літературно-педагогічна творчість письменника. Українську народну педагогіку Грінченко відносив до невід’ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування на основі пізнання свого народу й самого себе. Він засуджував верхівку суспільства, яка зневажала своє рідне, українське, національне. Нехтування своїм, національним, йому уявляється диким [21, с. 87]. Діти – майбутнє народу. Тому боліло серце вчителя за їх долю, оповиту пітьмою неуцтва і злиднів, тому і постають з його творів світлі, добрі, ліричні образи дітей. Твори про дитячу долю розкривають перед читачеві щедру, чуйну душу педагога, воскрешають роки його вчителювання. Теплотою, душевним тактом, вірою у світле дитяче серце віє з його оповідань.

Проте, Борис Грінченко  у своїх творах нещадно викривав облудну систему навчання і виховання, яка панувала в Росії й була скерована на одурманення і знищення людської особистості, бо царський уряд був найменше зацікавлений у справжній освіті народу. Адже, раби не повинні відчувати свого рабства, а для цього темрява, забобони – найкращі помічники.

Шість років Борис  Грінченко разом зі своєю дружиною Марією Загірною жив і працював у Перевальському районі. Х. Д. Алчевська, відома українська просвітителька, почувши про обдарованих педагогів, запрошує їх у свою приватну школу, відкриту в с. Олексівці, і Грінченки погоджуються, проте з однією умовою: ніхто не повинен втручатися в їхню систему викладання. Всі шість років наполегливо працювали вони, втілюючи у життя педагогічні принципи Ушинського, Каменського, Локка [20, с. 55].

У матеріалах музею імені  Грінченка є копія спогадів його дружини Марії Загірної «Школи, де вчителював Борис Грінченко», в яких вона згадує, що навчали тоді дітей у Олексіївській школі російською мовою, бо підручники теж на російській мові, хоча рідною мовою для місцевих жителів була українська. Тож, щоб навчати дітей рідній мові, доводилось вдаватись до хитрощів: «В школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять». Грінченки разом із дітьми співали українських пісень, колядок, давали дітям читати книжки, написані рідною мовою [17, с. 47].

Відомо також, що свої оповідання письменник відразу використовував у практичній роботі. Він їх читав учням, давав книжки для прочитання вдома, і їхньою допомогою виховував у дітей високі моральні якості людини та громадянина. У ті роки дитяча література набувала великого суспільного значення не тільки як фактор виховання, але і як поле, і як засіб боротьби за підростаюче покоління між колоніальною ідеологією царизму та ідеєю національної незалежності, ідеєю соціального гноблення й соціального визволення [2, с. 28].

Довголітня педагогічна праця дала можливість Б. Грінченкові досконало вивчити стан тогочасної освіти, становище вчителя, особливості характеру дитини, її поведінки, що позитивно позначилося на достовірності зображувального, психологічному вмотивуванні вчинків дітей і дорослих.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексівці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник та педагог.

В казках Борис Грінченко  міг доступно й неперевершено  викласти для селянських дітей весь колорит та неповторність фольклору українського народу, за допомогою влучних образів та символів. Бо саме символ стоїть на грані людської свідомості, і є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження ним якоїсь художньої ідеї.