Пікаресні мотиви в новелістиці Сервантеса

          Доповненням до історії Відрієри може служити один з епізодів новели про собак. Берганса розповідає: «в Вальядолідскому госпіталі лежали четверо, і всі вони були вчені люди. Один з них - поет, безнадійний педант, захоплений архаїчними сюжетами і тонкощами віршування; двоє інших, алхімік і математик, - фантасти; четвертий – прожектер, педант і фантаст разом.» Розповідаючи про цих людей, Сервантес вдало вказав на ірраціоналізм, ідеалізм і фантастику, які проникали в окремі течії іспанської культури. На зміну високій культурі Ренесансу йшла культура бароко, яка заперечувала гармонію та цілісність, і Сервантес розумів ознаки цих нових форм духовного життя, ворожих йому. Як це розкрито у Сервантеса, люди, які вважають себе покликаними до духовної праці, теж можуть виявитися різновидом пікаро. У духовному житті вони тримаються тієї ж стежки, що і звичайні шукачі пригод, але в практичному житті вони виступають в ролі пікаро.

         Новела про бесіду собак, найскептичніша, але написана з великої добротою серця і розуму, і в той час з великою гіркотою. Сервантес вдало використав художній прийом - олюднити своїх учасників бесіди собак. Його новела - не байка, не алегорія, але легкий, непомітний, жартівливий, гумористичний перехід від світу тварин до світу людського. Берганса і Сіпіон - дві індивідуальності, два характери. Для уважного читача тваринний світ - це не тільки царство роду та виду, в ньому існують і свої індивідуальності. Такими перед нами виступають образи Берганса і Сіпіона. Сервантес, не покидаючи тваринного світу, все більше наближається до світу людського: ще більше і більше ознак індивідуальної характеристики, і тваринний образ коливається, переходить в людський або напівлюдський. Сіпіон - закінчений філістер, собака, яка знає своє місце і задоволена ним. Берганса - ентузіаст, гаряча душа, з живою участю до того, як живуть і діють інші, з найсильнішою схильністю до критичної думки.                                                   

        Біографія Берганса є характерною історії пікаро, із притаманною для цих історій різноманітністю занять і професій, що змінюють одна одну, з описом кочового способу життя і великої кількості осіб, що зустрілися на шляху: «…Сначала Берганса служит при бойнях в Севилье, потом у пастухов, при стаде овец и баранов, потом снова в Севилье, в богатом купеческом доме…»

          Берганса, знає життя з його чорних дворів, крім того, перед ним люди бувають набагато відвертіше, ніж це у них прийнято між собою. Його життя показане «знизу» - наївним поглядом простодушного, усіма зневаженого «слуги багатьох панів», через його «собаче» життя. Тому «шахрайська» Іспанія представлена ​​в цій новелі незрівнянно різкіше, ніж в історії Ринконете і Кортадильо. Спокійна іронія Сервантеса в «низько комічному» жанрі ближче до ранньої традиції «Ласарильйо з Тормеса» (1554), ніж до пристрасної, безвихідно похмурої сатири його сучасників, починаючи з М. Алемана-і-де-Енеро і особливо Ф. Кеведо -і-Вильєгаса.

          Але у Бергансо було те, що не мав ніхто з пікаро до цього, він був наділений дивним чуттям правди. Сервантес починає з собачої чесності Берганса і розвиває її в прекрасну людську чесність, і це найсміливіший його художній перехід від тваринного світу до людського. Іронія біографії Берганса полягає в тому, що Берганса - пікаро, яких не буває, чесний пікаро, який бунтує проти свого становища, проти всього, що він бачить і спостерігає. Звичайний пікаро шукає, де краще і веселіше. Бергансо шукає, де чесніше. Він ніде не уживається, оскільки не може прийняти за належне людську злобу, злодійство і віроломство. Бергансо ніщо не перешкоджає домогтися повного процвітання: люди пестять його, цінують за талант і тямущість. Він придбав лютих ворогів через своє правдолюбство і вже не одного разу ризикував життям. Варта уваги і композиція новели: розмову собак і мову Берганса, виголошені в цій розмові, підслухав, а вірніше, склав поручик Кампусано, невдаха і бідняк. Новий прийом, до якого ніхто не звертався до Сервантеса.

          У новелі «Підставна тітка» у ролі пікаро виступає жінка, донья Клаудія зі своєю підопічною доньєю Есперансою та власною дуеньєю, які займаються так званим «житейсим искусством». Їм вправно вдається обдурювати та грабувати чоловіків. Товар, який пропонує донья Клаудія чоловікам – це краса та  «невинність» Есперанси: «…есть твое приятное и статное тело, столь щедро наделенное прелестью, изяществом и соблазном… чтобы обчищать и обирать мужчин.» Донья Клаудія має великий досвід в цій брудній справі, все життя таким чином заробляє собі на життя: «Я так много лет им жила и кормилась и приобрела такой опыт, что могла бы удостоиться юбилейного чествования». А от її підопічна Есперанса бере участь у цьому шахрайстві з примусу, в неї немає іншого вибору, оскільки ще дитиною донья підібрала її на вулиці і з того часу вона змушена була стати на шлях плутівництва в якості куртизанки.

          Донья Клаудія та решта її ватаги вдають з себе людей знатного, благородного походження, але для читача одразу помітне іронічне ставлення автора до цього, це видно з того як дуенья характеризує Есперансу: «…очень скромная, очень смышленая, очень остроумная, очень музыкальная, очень начитанная и очень написанная». Також іронічно називає їх брудну справу: «Внутренние дела и финансы». Сервантес з іронією, насмішкою зображує всю діяльність цього гуртка, викриваючи цим їх низьку, штучну та продажну суть.  Однак Есперанса не хоче миритися зі своїм становищем, усвідомлює наскільки жахлива, ганебна справа, якою вони займаються, тому не збирається все життя бути залежною від доньї і продавати своє тіло. У неї як і в раніше згадуваного героя Рінконете наступає прозріння: «отныне я не позволю вам больше мучить меня своими руками, ни за какие блага на свете. Я отдала уже вам три цветка, которые вы продали, и три раза прошла сквозь нестерпимые муки». Цей прийом прозріння є спільним для новел, яким притаманні пікаресні мотиви. «Підставна тітка» є прикладом того, як добро перемагає зло. Кавальєро Дон Феліс, який сам став жертвою їх витівок, викриває діяльність доньї Клаудії та покладає край її шахрайським витівкам, розповівши про них поліції, в цьому і полягає повчальний мотив новели.

        Схожа  за сюжетом до «Підставної  тітки» є новела «Облудне весілля». В ролі пікаро виступає також жінка, донья Естефанія, яка представилась поручику Кампусано володаркою великого будинку та власницею не маленьких статків, закохала його в себе, влаштувала штучне весілля. На жаль обман був викритий, коли поручик залишився без грошей, без своїх цепок, які становили весь його статок. Але, як виявилось, він сам був в своєму роді шахраєм, оскільки все його золото не мало ніякої цінності. Можна зробити висновок, що обидва шахрая провчили один одного: «Кто имеет привычку обманывать и находит в том удовольствие, тот не должен пенять на человека, который обманет его самого». Сервантес використав незвичайний сюжет у цій новелі, коли жертвою шахрая став сам шахрай. Композиція новели це розповідь в розповіді: Кампусано розповів цю історію своєму знайомому ліценціату Перальта. Новела побудована у формі діалогу.

          Цікава особливість простежується у цій новелі, її кінцівка є характерним вступом до новели про бесіду двох собак. Цю бесіду підслухав Кампусано у госпіталі, куди потрапив після своєї трагедії, і розповідав її Перальті. Одна з сюжетних ліній новели є доповненням до головного сюжету іншої новели, з однієї шахрайської історії випливає наступна.

        Новели Сервантеса - одне з великих досягнень не тільки іспанської, а й світової реалістичної літератури. Цінність цих маленьких шедеврів полягає в непримиренній критиці того суспільного ладу, який позбавляє людей їх природного права відчувати себе вільними, ставить перед ними складну мету: вижити в цьому жорстокому суспільстві, навіть вдаватися до шахрайства, забуваючи про такі людські істини як чесність, доброта і гідність.

 

 

ВИСНОВОК

1. З’ясували, що передумовами для виникнення пікарескного роману як жанру стали зміни у соціальному житті Іспанії

2. На основі літературних  джерел визначали, що основою  сюжету пікарески є автобіографічна історія мандрівок і пригод одного шахрая (герой без моралі та принципів), який зазвичай є вихідцем з нижчих верств суспільства, і всі його вчинки мають тільки одну мету - досягнення багатства і благополуччя будь-яким шляхом - законним або незаконним. Головним компонентом будь-якої пікарески є іронія.

3. Розглянувши перші шахрайські  романи літератури кін. XVI поч. XVII ст. дійшли висновку, що образ пікаро еволюціонував. У повісті «Життя Ласарильо з Тормеса» образ героя - це один з типів пікаро, якого можна назвати «шахраєм мимоволі», тільки наприкінці він стає закоренілим пікаро. У більш пізніх романах, таких як «Гусман де Альфараче» Матео Алемана риси «шахрая мимоволі» в образі пікаро відступають на задній план; герой набуває рис «шахрая за покликанням», для якого життя - це засіб самоствердження або звільнення, від громадських пут.

4. Ретельно дослідивши  новелістику Мігеля де Сервантеса, виділили основні риси, притаманні  пікаро в його новелах: це представник низьких або середніх верст населення, який частіше не за власним бажання, а за велінням долі змушений займатися шахрайською справою, для того щоб вижити у жорстокому суспільстві. Особливої складовою кожної з новел є повчальний мотив.

5. Застосувавши порівняльно-зіставний  метод виявили спільне і відмінне  у новелах Сервантеса та творах  його попередників. При всій своїй традиційності шахрайські повісті автора вносять риси нового в розвиток цього жанру. Засновуючи розповідь на особистих спостереженнях, Сервантес разом з тим передає соціально-політичну життя і моральну атмосферу всієї сучасної йому Іспанії . Якщо в таких класичних зразках шахрайського жанру, як повість «Ласарильо з Тормеса» або в романі Матео Алемана «Гусман де Альфараче», враховуючи всі їхні сатиричні тенденції і нещадний реалізм, увага зосереджена головним чином на злигоднях долей, гнаних через нужду та голод героїв, то в новелах Сервантеса робиться сміливе і зухвале зіставлення соціального дна з «добропорядним» суспільством загалом. Спільним для новел Сервантеса та творів зачинателів жанру пікарески – є дидактичний, повчальний мотив: відбувається переродження героя, зміна світогляду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алътамира-и-Кревеас Р. История Испании. М., 1951. Т. 2. С. 257.

2. Гусман де Альфараче: В 2 т. / Пер. Е.Лысенко, Н. Поляк; Пер. стихов Ю.

3. История зарубежной литературы XVII века: Учеб. для филол. спец. вузов / Н. А. Жирмунская, З. И. Плавскин, М. В. Разумовская и др.; Под ред. З. И. Плавскина. М.: Высш. шк., 1987. 248 с.

4. Літературний словник-довідник. – К., 1997. – 586 с.

5. Мигель де Сервантес «Назидательные новеллы», авторський сборник Н. Томашевского. М.: Художественная литература, 1983 г.

6. Миролюбова А. Испанская новелла: рождение и расцвет / Испанская новелла Золотого века. - Л., 1989. - С. 5-20.

7. Наум Берковский. Статьи и лекции по зарубежной литературе.СПб.: Азбука-классика, 2002. – 480 с.

8. Научная статья: Алпатов М. В. Сервантес и Веласкес («Назидательные новеллы» и проблемы испанской живописи XVII в.) // Культура Испании. М., 1940. С. 222-247.

9. Папушева О.Н. Кризис испанского общества конца XVI – первой половины XVII в. сквозь призму полидисциплинарного анализа ментальности пикаро: Дис. ... канд. истор. наук. Томск, 2005.

10. Пинский Л. Е. «Гусман де Альфараче» и поэтика плутовского романа // Пинский Л. Е.Ренессанс. Барокко. Просвещение: Статьи. Лекции. — М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2002.

11. Пискунова С.И. «Жизнь Ласарильо де Тормес»: симуляция реальности // Сквозь шесть столетий. Метаморфозы литературного сознания. М.: «Диалог - МГУ», 1997. – с. 51-72

12. Пискунова С.И.  Исповеди и проповеди испанских плутов // Испанский плутовской роман: пер. с исп. — М.: Эксмо, 2008. — С. 7−34.

13. Плавскин З. И. Проза зрелого и позднего Возрождения: [Испанская литература] – 1985 (текст) 

14. Сервантес//Краткая электронная энциклопедия Т.Б. – 1971 (текст)   

15. Степанов Г. - Назидательные примеры Сервантеса – научная статья.

16. Теория  литературы: учебник для студ. высш. учеб. заведений / В.Е.Хализев. - 5-е изд., испр. и доп. — М.: Издательский центр «Академия», 2009. — 432с.                                                                                             

17. Томашевский Н. Плутовской роман // Плутовской роман. Библиотека всемирной литературы. Т. 40. ¾ М.: Художественная литература, 1975. – 365.

18. Франсиско де Кеведо-и-Вильегас «История жизни Пройдохи по имени Дон Паблос». – М., 1950, 156 с.

19. Штейн А.Л. "Литература испанского барокко". М. Наука 1983.                                                                                                                                                                            

20. E. Protée et le gueux: Recherches sur les origines et la natura du récit picaresque dans «Guzmán de Alfarache». — Paris: Didier, 1967. — 506 p.; McGrady D. Mateo Alemán. — New York: Twayne, 1968.- 190 p.