Пригадується  мені, як вісім років тому назад  я бував за Каспієм, у містечку Ашхабаді... азіатське містечко: персюк, та текінець, та солдат, більш ніякого люду й немає... де б там українщині узятись? А от пішов я раз надвечір понад таборами солдатськими... Чую – десь співають – виспівують... звичайна річ6 скінчився дньовий клопіт з усіма муштрами та потиличниками для солдата; повечеряли; нумо хоч піснею розважимо тяжке – гірке бідування в далечині... підходжу ближче... немов знакома пісня, та ще й рідна... Здивувався, вслухуюсь... Аж до мене виразною голосною хвилею долітає:

   – Чом, чом чорнобров... і так далі. Проспівали чудово скінчили – починають другої, та раз за разом, і такечки пісень з десяток українських безперестанку втяли (а співало не двоє чи троє, а, вважай, ціла казарма). Далеко лились – розливались в холодному вечірньому повітрі стрійні звуки, – зразу було знати, що перед вели співаки українці, та справжні з-посеред народа вийшовши, а не ті, що, чудуючись піснями рідними, цураються українщини, як чогось убогого та мізерного... Чимало таких добродіїв народилося нині, – ох, чимало! “Хто матір забуває..” – знову згадав я Тараса, нехай царствує!

   З Ашхабада думка переносить мене до Іркутська, найкращого города сибірського. Є там школи, книгарні, чимало освіченого люду, є театр – одне слово, город  з усіх боків, а переважно для Сибіру... Хто б міг покладати, що тут також мається досить гарне співацьке товариство з міської молодіжі, котре я б, не вагаючись, назвав українським, бо то переважно любителі українських пісень, коли не цілком. Те товариство любительське склалося приватно; воно дає українські концерти, вельми рухливе і вельми популярне серед громади городської. Склав і доводив товариством д. Концевич, сибіряк родом; але він їздив до Росії, опинився і жив кілька літ в Катеринодарі, де зійшовся з українцями, полюбив усе українське і вкінці зробився навіть палким українським патріотом. До того, змалечку він припав душею до пісень, а пісні українські, коли він познайомився з ними, цілком охопили його любов’ю до себе. Змушений потім вернутися до Сибіру, він не забув України, а навпаки, принадив та причарував до її багатих пісень і своїх північних земляків. Ми не скажемо зайвого чи непевного, коли засвідчимо, що українські пісні – найпопулярніші серед іркутян.

   Знакомі трохи сибіряки і з театром  українським; хоч той театр і неабиякий, але спасибі й за прихильні до нас заходи в тому напрямі. Коли-не-коли до нас чи до наших північних країв завітають українські трупи драматичні, як мусить бути відоме читачам часописів українських. А часом, що для нас важніше і цікавіше, за українські п’єси на тутешніх сценах беруться просто міські артисти – любителі. Так не раз бувало в тому ж самому Іркутську, траплялось і по інших городах та містечках сибірських, як можна довідатись з часописів тутешніх або приватних переказів. Ось і зараз перед очима в мене лежить 30-е число іркутської часописі “Восточное обозрение” (Східний перегляд) за цей 1894 рік в тому числі здибав я досить цікаву допись із далекого города сибірського Владивостока. Подаю її в перекладі буквально: “Легальне драматичне товариство наше примерло. Замість його склалося товариство українське, переважно із залізно дорожників. Виставлена в сих днях на користь  родинам моряків, що загибли на “Русалці”, п’єса “Назар Стодоля” дала нечувані доходи – 700 рублів. Готовиться друга вистава на користь музею: підуть “Гайдамаки”. Допись помічена 1-м числом лютого цього 1894 року.

   На  Амурі, як відомо почали в останні  роки класти сибірську залізницю; зростає  наплив усякого люду, звичайно –  і з нашої України. А з тим  напливом людності починають бити всякі течії і в осередку таких рухів, як рухи театральні або співацькі; той наплив, як бачимо, додав і нашу течію – українську. Радіючи з того поводу, ми, одначе, бажали б, щоб добір п’єс викликав серед глядачів сибіряків прихильність до нашого слова і наших пісень; а це в силі зробити тільки українські драматичні твори першої вартості, а не ті “жарти”, “кумедії”, та “оказії”, які просто сором брати до рук тому, хто хоч трохи знайомий з письменством та театром інших народів. А головно, танці та всякі викрутаси, якими виблискує наша сцена – вони здобувають до якого часу легкий успіх та оплески артистам, але в них, проте. І смерть нашому театрові, коли не перестанемо вживати їх на потіху грубого, нерозвитого смаку більшості глядачів; добірна громада відвернеться від таких вистав, де все полічено на той дурний смак, – і годі буде плакатись на лиху долю та нещасливу.

   Хай вибачать читачі, що збочив трохи. Наша драматична література – це моє  “хоре місце”, якм кажуть москалі; дуже вже багацько болю викликає вона в моєму серці, – то ж не здивуйте, що висловився не до вподоби. Осуд – початок поправи, а хвальба – застою!

   Май 1894 року

   Слівце  на слівце

   Учітеся, брати мої,

   Думайте, читайте,

   I чужому научайтесь,

   Й свого не цурайтесь!

   Ti слова пригадав я co6i, прочитавши розправу д. Вільхівського про Івана Левицького з поводу 25 років його діяльності письменської. З правдивим докором згадує д. Вільхівський нашу інтелігенцію, з болем зазначує в неї брак національної самоповаги. “У нас знають, – пише він між іншим, – таких щоденних літературних робітників московських, як Сибіряки, Решетникови, Потапенки, а не знають такого талана, як Левицький, не знають романів Мирного, оповідань Федьковичевих або Франкових”. Дійсно – сумно. Та, поділяючи тяжкий жаль з поводу нашої української безжурності до всього рідного взагалі, а до письменства зокрема, ми задивовані тою легкістю, з якою д. Вільхівський зводить до спільного знаменника Сибіряка (Мамина) з Потапенком та ще Решетникова на придачу, стосує докупи людей, котрих ніяким робом не пристосуєш. I Сибіряк, i Потапенко, i Решетников мають кожен свою відміну, визначну фізіономію. Пощо ж брати їx під один шнур, пощо виробляти сумбур в виображеннях галицької громади, i так не дуже обзнайомленої з дійсним станом письменства російського? Коли можливо з натяжкою балакати про Сибіряків та Потапенків, то вже ніяким чином не заговориш про Решетникових, бо Решетніков яко писатель був у Poci\ тільки один, та, на жаль, завчасу помер (1841–1871), а натомісць не бачимо i не бачили такого другого. Решетников не “щоденний літературний робітник московський”, якого працю сьогодні прочитаєш, а завтра забудеш. Hi, такі не густо родяться, а, з'явившись перед світом, надовго остаються живі в його вразливій уяві, зіркою сяють йому серед темряви, навчають (а се головна річ) справжньою, діяльною любов'ю любити пригнобленого брата, служити ліпшій справі своєї батьківщини. Таких письменників, щоб писали “кров'ю серця i соком нepвів”, щоб плакали щирими сльозами над нещасною долею людини, того затоптаного в багні та нарузі образу божого, – таких письменників, кажу, не гук, а саме таким був небіжчик Решетников, що заставляє нас ридати над своїми знедоленими “Подлиповцами”, опанує нашу душу, пробуджуючи в ній найсвятіші почуття до ближнього – забутого, зниженого, окривдженого, що навіть подобу людську втратив. Перейдуть часи, Потапенки та Сибіряки зробляться “преданьем старины глубокой”, але ім’я Решетникова безстороння icтopія збереже  від забуття до гурту з невеличким рядом справжніх борців за крашу будущину та визволення чоловіцтва, справжніх оборонців тої верстви суспільної, яка найдовше i найгірше стогнала в путах безправності.

   Решетников не ширяв на крилах фантазії, не вистругував панським звичаєм своєї мови, не заносився в оболоки, а держався землі з її горем та нудьгою, з її безпросвітною темнотою, з її пеклом кромішним. Вийшовши з простого та вбогого осередка, Решетников до смертi болів муками того осередка, жив його життям, розказував про нього cвiтовi у своїх творах, щоб хоч що-небудь зробити на користь йому, а розказував до того його ж власною мовою, як роблять справдешні писателі, що держаться ґрунту, як робить i наш Шевченко. Чи можна ж Решетникова рівняти до Потапенка або Сибіряка?

   Потапенко – писатель не симпатичний з погляду ідейно – громадського, але не без таланту, котрому шкодить тільки чисто казкова плодовитість; та з купи сміття або полови в нього можна вибрати кілька зерен, насіпати поодиноких епізодів дуже цінних, навіть для перекладу на мову українську, напр., з пoвicтi “Генеральская дочь”. Сибіряк – не менше плодовитий оповідач, переважно на заснові етнографічній, іноді дуже скучний, а вдруге цікавий, не без теплого почуття до простого люду, але – повторяємо – громада забуде їx обох, як тільки перестануть писати, хоча серед сучасних письменників російських вони займають не остатнє місце. Ми, українці, нічогісінько не втратимо, коли oвci поминемо обох, та не можемо сказали того ж про Решетникова, не можемо гуртувати його з ними, як то робить д. Вільхівський. Навпаки, ми порадимо – хоч наша рада може видатись непатріотичною – українцям читати Решетнікова поряд з Левицьким, Мирним, Федьковичем та Франком, а переважно перед деякими іншими письменниками нашими, бо коли такі твори, як решетниковські, можуть засталити в серці читача любов до рідного люду, призвичаїти думку писати про нього його ж власною мовою, себто, кажучи зокрема – українцеві писати про свій люд та край по-українському, то такі перли, як наші “торбини реготу” або підхожі до них тільки компромітують українське письменство i в силі відіпхнуги iншy людину від дальшої знайомості з українщиною.

   Мушу  признатись, що на мене самого не раз  робили таке враження деякі книжки українські. А тимчасом я плакав щирими слізьми, читаючи Решетникова, з любов'ю притуляв до розворушеного серця “Пилу” та “Сисойка”, думкою ж линув до рідного села, де конали та мучились, хоч трохи й на інший лад, такі ж самісінькі “Подлиповцы”. То ж нехай вибачить д. Вільховський за моє слівце на слівце. Трактувати нарівні вcix трьох письменників – то річ суперечна дійсності i цілком безпідставна, а згірдний погляд на Решетникова не має за себе жадних причинків. Недаром Тургенєв в листі до Анненкова каже про Решетникова: “Я его ценю высоко”. Не цурайтесь свого, але й чужому поучайтесь, коли воно того гідне, – закінчимо ми розумним заповітом батька Тараса. 

   Грабовський П. Вибрані твори: У 2 т. – К.: Дніпро, 1985. – Т. 2.