Ось що писала до близьких людей Надя перед  двома тижнями до смерті:

   “...Не зійду я з того шляху, на який стала, i розпрощаюся, коли треба буде, навіки з волею i з вами... Що буде, не знаю, я до всього готова... надійтесь на мої сили... усе-усе винесу жваво... живу любов'ю до святого діла, вipoю та надією на щасливу, хоть i не близьку, будучину... не турбуюсь, коли мені нaвiть i не доведеться діждатись... досить з мене глибокої вipи в будучину; Досить, щоб витерпіти вci, вci пригоди; жити отією будучиною, уявляти coбi щастя та земний рай тих вибранців, що будуть жити серед добра, ладу та любові, – а тому справдитись, певно справдитись; гадаючи про те, я все забуваю, забуваю гіркоту, біль та морок сучаснocтi; за мороком та гіркотою я вбачаю світло та відраду i не падаю духом. Не падайте ж i ви, вipтe в силу душі людської i боріться міцно, палко, безперестанку з yciмa незгодинами, з усіма темними та дикими силами. Звалітъ їх! Не доведеться, може, вам їх добити, а підхитати – підхитаєте; вipтe тільки в перевагу вищих сил, то будете щасливі довіку...”

   “...Своєю  пощочиною я виплатила образу, – дала знати, що здирства та знущання з себе ми не допустимо... Тож будьте відважні, любіть з повної душі вcix, вcix людей, любіть правду та добро!”

   Похиляюся перед хрестом твоїм, незабутній друже-товаришу!

   1890 року

    Примітки

    ¹ казня – тюремна камера.

    ² Зовнішність

    ³ Загарно – гаряче, палко.

    ⁴ Вільною командою звуться каторжники, що після якогось часу випускаються з тюрми на вільнi помешкання. (Приміт. П. Грабовського)

    ⁵ Очевидно: “під номером”.

    ⁶ Службу, посаду.

   Лист  до молоді української

   Не  на підставі історичних прав “славетного” прошлого, а в ім’я насущних потреб сучасності та ліпшого будучого повертаюсь до вас: працюймо! Націоналізм чи космополітство? Залишімо слова, що досі паморочили нам голови! Європейство на rpyнтi українському, – то нехай буде написано на нашому стягові. Кожна народність має дорости до загальнопросвітнього рівня або загинути безслідно. Вибираймо одно! Хочете жити, то не згнивайте самохіть! Перейміться вищими ідеалами часу i несіть їх до люду, ocвiтiть його розум, підніміть його добробут, прямуйте до вироблення волі! Яко українці ви повинні працювати коло народу українського, – то перша умова поступу; але пам'ятайте: зміст вашої пpaцi мусе бути загальнолюдським, бо iнaк – смерть вам, яко нації. Державна відрубність (т. зв. сепаратизм) – то мрія, для здійснення котрої у нас немає нi сил, нi навіть далекої надії... Крайова незалежність у вcix проявах життя – то нашi реальні вимоги. Ми вipyємо в можливість чи, краще сказати, конечність, тieї незалежності, аби вона стала свідомим приводом громади i... народу в його принаймні передовому осередку. Виробити такий осередок – то первісна задача наша! Ocвiтa, вільна від туману релігійного й шовіністичного, – то наш шлях. Хай питома народність осягне ступня інших народностей, остаючись тим часом народністю українською. Як усяка друга, вона не зречеться самої себе, а значить – i мови рідної, – то piч безперечна. Але поліпшення нашої долі можливе лишень яко послідок зміни тяжких обставин світових чи зокрема державних, – тож треба працювати в напрямку знищення отих загальних обставин; в тому напрямку закликаємо до участі вcix i кожного.

   В своїй пpaцi ми виходимо з думок  радикалізму європейського, яко здоровіших нині засадів громадянських. Чимало людців не поділяє тих думок нi в Галичині, нi на Україні; другі, признаючи їх прекрасними в icтотi, вважають утопічними з погляду здійснення; треті – просто пустими чи шкідливими; четверті – навіть безбожними i т. д. Запримітимо одно: що це думки легально-поступової частини громади російської i можуть залякати тільки ретроградне подіння¹. Закони еволюційного розвитку тіл соціальних породили цi думки i дали їм вагу.

   3 поля теорії та розумінь абстрактних  ступимо до ґрунту дійсності: які ж мають бути конкретні прояви нашої діяльності? А то, кажучи коротко:

   ширення  вciмa можливими способами ідeй радикалізму межи українцями (звичайно, ця точка не виключає конечності відповідного працювання i межи іншими народностями);

   зав'язання гуртів та товариств, що постановили  б на меті оте ширення, – як прилюдних, в межах дозволу, так i приватних;

   заснування  якомога більше бібліотек, постійних і рухомих, для розповсюджування вартих книжок українських, – рухомих найпаче: ми знаємо чимало прикладів, що в Росії арештували людей за книжкові склади з 200, 500 примірників по наукам історичним та соціальним, за твори, додамо, найлегальніші, котрі відбирано і не вертано назад жандармами, гинули і книжки, і люди; рухомі бібліотеки, окрім того, пособляють живішій обміні думок, особливо поміж селянами;

   можливо ширша літературна праця на рідній мові в напрямі пропаганди радикалізму європейського, а також виробу самосвідомості народноукраїнської – легальна і вільна, як рівно популяризація руху українського в мовах інших;

   заснування  фондів грошових для видавництв українських  в Росії і Цісарщині², а також ширення тих видавництв межи робітництвом та селянами;

   літературні збори, бесіди та вечорниці як в цілях  агітаційних, так і інших: взаїмного  познакомлення, відшуку матеріальних засобів тощо.

   Такими, на нашу думку, будуть конкретні прояви діяльності; значна частина їх – літературного характеру; мусять бути і другі – характеру суспільного... Але мова наша стосується головно до України російської, де громада не грає майже ніякої ролі, а вдруге: нам, далекому фактично від лану активної діяльності, трудно балакати про її можливі прояви. Що ж до праці словесної, то ми додамо ще деякі уваги. Насамперед нам бракує популярних, але науково та критично оброблених, дешево виданих, таких книжок, як “Історія Руси–України”, “Історія  письменства русько-українського”, “Стан селянства русько-українського”, Стан робітників русько-українських”, “Загальні умови життя російського”, “Справжні причини бідування людського і як йому зарадити”, “Про сектантство українське, його причини й послідки, його певні і хибні боки”, “Земельні відносини на Русі – Україні і якими вони повинні бути” (земля – громадська власність) і пр.

   Добре, коли б конкретна діяльність українолюбців  виявилась на перший раз хоть в  такій праці. Другим виявом хай буде широка запомога часопосів галицьких  – радикальних та народовських, переважно “Зорі” та “Народа”; ніяк, отже, ми не можемо згодитися з думкою шановного нашого публіциста, п. Драгоманова, котрий, як начитали, закликав українців не писати до часописів народовських. Не цуратись, а поліпшати власною участю, – отака наша думка. “Зоря” у нас одинока виключно літературна часопись; спільними силами не шкодило б поставити її хоч трошки вище, коли вже трудно, напр., підняти разом до російської “Русской мысли” або “Вестника Европы”.

   От  з москвофілами у нас не може і не мусить бути ніяких зв’язків у межах літературних, хоч і може траплятись часом солідарність в справах суспільно – політичних, от як у справі загального голосування, коли деякі москвофіли простягли руку помочі народові; але при тому не треба забувати, що в основі – то вороги нашого народу (свідомі чи несвідомі), а значить – і наші.

   Тепер що тичеться до літератури “народної”; на неї треба звернути пильнішу увагу, але коли вона буде такою, як була досі, то може и сміло не появлятися на світ божий. У нас чимало перекладували народні видання Льва Толстого: на мою думку, то марнування i сил, i часу, i коштів; нехай тi видання будуть шедеврами: голодному та холодному байдуже про тi шедеври. Люд наш мучиться питаннями вipи, змагається жити по правду “по-божому”, серед неправих та безбожних сучасних обставин соціальних, змагається виробити co6i розумний світогляд на появи життя, а ми подаємо йому художницькі іграшки, де все пояснюється безпричинною боротьбою чортовини з противними силами, де людина відривається від землі з її соціальними, політичними, економічними i всякими другими умовами, а живе в якійсь неіснуючій області добрих та злих початків духових, в котрих так любується пересичений життям граф. Такі книжки тільки більш затуманюють голови люду, i без того затуманені, – ба и не самому люду: частина інтелігенції російської отарою посунулася за тими книжками та думками; такий вплив ми вважаємо шкідливим з боку громадського i добачаємо в нього знаменник патологічного руху на деякий час; рух той зникне, як усе безжизнене, – “погибе пам'ять його з шумом”.

   Народна література мусить виробитись на rpyнтi насущних потреб народних та живої дійсності сучасної, як i вся остання література українська взагалі, тоді її будуть читати не тільки українолюбці, а й іншi гурти: українці-неукраїнолюбці (таких чимало), москалі, поляки i другі з тих, кому не чужі питания громадські.

   На  самих “українолюбців” плоха  надія. От є у мене два товариші: один москаль, ідейний “общерус”, другий – “кацапофоб”, “українолюбець”, – i що ж? Тоді, як “общерус” з цікавістю та задоволенням читає одну з відбираних мною часописів українських i переглядає другі, – “українолюбець” навіть не приторкнеться! Не вадило б мати на увазі подібні речі.

   Ще  кілька слів про літературу перекладану; тій літеpaтypi, по моїй думці, бракує у нас певної системності та провідного напрямку, – це перше. Друге: які речі найбільше бажані до перекладу? Такими речами, на мою думку, мусять бути переважно: а) класичні твори поезії та краснописі іносторонньої; б) писання про справи громадські. Taкi твори, як, напр., поезії Байронові, являються й надовго ще являтимуться живим джерелом ідей та завзяття свободолюбного незмірно дужче, ніж yci i оригінальні галаси про Запорожжя та козацтво. Повчила б нас дечого, от хоча б прихильності до рідного краю, i поезія слов'янська. Щодо вислідів про справи громадські, то немає, звичайно, нi спромоги, нi необхідності перекладати усякі твори цілком; потрібніша, на мою думку, література біжуча, публіцистична, відповідаюча пекучим злобам години; тому-то краще б подавати завчасу стислі, але докладні огляди та реферати з поля науки громадської, перекладаючи повно тільки капітальнішi peчi. Не зайвим було б звернути більшу увагу i на критику літературну, котра все ще не вийшла у нас якось за межі бібліографії...

   Чудним  може здатись декому, що я, радикал, ставлю між іншим точку про вироблення народноукраїнської самосвідомості. Але в тому я пересвідчений i не зречусь тiєї точки. Hi конституція, на котру рожево споглядають многi, але до котрої я трохи скептичний, нi навіть революція, коли б така сталась, не покінчать цілком питання українського: революціонери pociйськi в значній часті являються  “общерусами” – “поєдначами”, якщо не по програмі, то по духу; між тими “общерусами” подибуються й наші братчики – українці, та ще й “завзятіші” (так опроче завжди буває). Тому-то, поділяючи програму вимогів радикалізму європейського, я закликаю i буду закликать земляків в тому напрямку до пpaцi на грунтi українському, коло народу українського, в мoвi yкраїнській.

   Від нашої власної рухливості або байдужості залежить ycпix рідної справи, – тож працюймо, поменше скидаючи вину на обставини побічні! Гіркі вони, та ще гірш наша громадська безжурність, – тож до боротьби згідніше, розумніше!

   Лютий 1894 р.

   Примітки

     Цісарщина – Австро-Угорщина.

   З ДАЛЕКОЇ ПІВНОЧІ

   Чимало  довелось мені блукати по світах, чимало лиха, неприязна доля ширяла мене посеред  моря життєвого: то й не знаю вже, чи діждуся коли кінця – краю своїм  митарствам нескінченним, чи побачу хоч  ще раз свою країну рідну з її горем невсипущим та радощами. Та остання думка щохвилі переслідує мене, острим болем впинається до серця, охоплює нерозмайною журбою всього. Дика, сувора, безплодна природа навколо; хмурі луди, мертва, жорстока північ поклала свою печать на їх обличчя; тяжкий погін за потрібним шматком насущника скаменів їх серце. Але люди – звичайно люди; вони не знають, не бачили іншого життя, та й те їм миле... Та як почуватися тому, у кого там, десь далеко, осталося все найрідніше та найдорожче, кому все ще вчувається з-під стогону неперехідних борів чарівний звук питомої мови, доноситься в явовій сновиді дзюрчання сріблястих потоків, а в очах маніє принадна блакить теплого, південного неба? Як добродії? О, цур йому й питати! Охопиш ручми голову, стиснеш пекучій біль на дні, женеш усяку думку...Так ні... вона, мов той москаль, кажучи словами незабутнього Тараса, так і преться, так і змагається, щоб понівечити останній проблиск надій невмирущих... Але навпаки – яких швидких крил прибере разом приглушена надія, які радощі несподівано отеплять твої груди, коли часом до тебе не серед уяви, а справді, дійсно долетить відгук рідної пісні, вчується живий звук рідної мови... І таке, хоч зріденька, та прилучається коли-інколи...

   Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик  зачарованої істоти, ти зміцняєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне та безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, – твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців... І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни і того люду великострадного, в серці котрого зародилась, серед мук та лихоліття котрого побачила світ... Про Азію, чи певніше Сибір, і не казати: не знайдеш, здається, кутка, де б тебе не можна було почути, де б твої чудові, то міцні, то тужливі, не сколихували повітря...

   Колимськ  чи Обдорськ, Кара чи Сахалін – скрізь ти відома, скрізь ти відмоложуєш душу зболілим та зажуреним; бриниш, як спомин незабутнього, давнього, часом, як єдина  потіха, осолода на білому тяжкому  світі. І де вже мені не доводилось бути; в таких місцях, що, здавалося, крук кості української не занесе туди, а глянь – ллється мелодійна українська мова, долітає, буцім з далекої сільської улиці, українська пісня... І слухаєш та дивуєшся, і шепочеш собі нишком: “Ні, ще не вмерла... не вмре наша мати...” Хоч дальша прозова дійсність і приглушить те мимовільне марення – шепотіннячко, але на годину-другу якось легше стане на серці, хочеться жити та дивитись на світ божий...