Павло Грабовський

   Проте не забувала піклуватися рідними, а  що любила їх – i не сказати. В р. 1885 Надя одружилася з Якимом Сигидою i заснувала в себе потайну друкарню, де мала печататися терористична часопись “Народная воля”. Остання piч спочатку турбувала Надю; серце її рішуче противилося терору, та голос непримиримого обурення проти сучасного ладу запанував нарешті, i вона взяла участь в роботах друкарських, тим дужче, що признавала право кожного на свобідне ширення своїх думок. Вона з запалом трудилась над набором та коректою статей, лагодила до друку матеріали, а тим часом совісно відбувала обов'язки школьні, як i почастні заняття. Головним працівником в друкарні був її чоловік, узятий тоді саме в солдати; щовечора він утікав з казарми на роботу i працював до самісінького ранку, уриваючи дещо i з дньового дозвілля. При друкарні жили також i працювали: молода дівчина Устя Федорова та слухачка медичних курсів Катерина Тринидадська. Тут же, під фундаментом домівки, береглось кілька динамітових бомб; в якій цілі вони перележувались – Надя не знала, не поглянула на них, коли були привезені, нічого не бажала слухати нaвiть про тi бомби; сама думка про них була ї й прикрою.

   Почався 1886 piк; друкарня йшла добре; нікому i до голови не спадало, що чорні хмари згромаджуються над нею. А тим часом син пана Антон Остроумов доніс куди слід, що Яцевич, Петровський i другі вироблюють бомби, а Яким Сигида ті бомби переховує. Д[ня] 23 января жандарми обшукали казарму, де жив Сигида, a noтiм i домівку Наді, друкарня була викрита, хоча бомб не знайдено, там вони й лишилися. Bcix арештували та повезли до Петропавловського муру. Потяглися тижні, мiсяці, роки тяжкої самотини спочатку в мypi, а потім в “Домі попереднього замкнення”; тюрма швидко підтяла Надю, знесилила її страшенно. Розсипалися порохом молодечі мрії; кaтiвcькi допити вимотували душу. Часом істеричний хлип замкнутого поблизу товарища зворушував таємницьку тишу, мордуючи уяву молодої в'язниці. А найдужче гнітив її спомин про бомби; вона стратила сон. Думи-муки не давали покою; хоробливі мари переносили її до рідного міста, до знаної домівки. Безтурботно, нi про що лихе не гадаючи, там поживають coбi нові, iншi люди, бавляться малі нi в чому не повинні дітоньки... якось заблисли огники, вибух, пожар, усе потане в полум'ї, а бомби, oтi гидкі, нелюдські бомби руйнують все чисто навкруги. Зойки та прокльони конаючих жахом стискають їй серце; огнем печуть сльози, розлиті над побитими... вона скрикує, раптом кидається з ліжка i б'ється по підлозі в непритомному стані... Спам'ятавшись, вона не раз бачила себе простертою насеред казнi¹, а довкола стояли жандарми та прислухувалися до її покриків. Боже, що, коли вона назвала кого-небудь з друзяків? I знов вона мучилася. В неї навіть була думка покликати жандармів та виявити, де заховані бомби, та вона спекалась такої думки. Коли б відповідicть упала тільки на неї, вона не вагувалася i капельки; але, може, бомби вже перенесені вільними товаришами на друге місце? Дати повід до нових пошуків? Ся увага спиняла її рішучість; що робити – сама не знала. Тим часом бомби були викриті жандармами, i Надя відчулась трохи заспокоєною. 3 “завинного акту” вона вперше узнала про шпіонську ролю Антона Остроумова. Що то за людина – не знала, але чула від свого чоловіка про якогось надзвичайно гарного та певного товариша, що звався “Антоном”. “Невже той самий?” – промовляла в душі, та Надя зловила себе на підозрі i засоромилася. 3 нетерплячкою ждала вона суду, щоб побачитися нарешті з чоловіком та спитати про Антона. Підійшов i суд – 8 грудня (декабря) 1887 р. Першими словами Наді до чоловіка після так довгої розлуки був запит про Антона; з болем та гіркотою вислухала вона прикру правду, не здужала нi про вiщo більш говорити, весь час процесу судового була “як з хреста знята”.

   Справу  Наді з товариством (Оржих, Чернов, Петровський, Александрин, Федорова та Тринидадська) розглядав надзвичайний суд сенатський; обвинувачував знаний Желехівський, требуючи кари смepтi для вcix. Тринидадська просила першого присудного, сенатора Депера, “оборонити її від оборонця” (урядового). Муж Наді наполовину був психічнохворий, так само i дехто з товаришів; Оржих не здужав навітъ ставати особисто до суду. “Боже! на віщо вони схожі? що з ними пороблено!” – сумно викликнула одна свідниця. Якима Сигиду та Петровського засуджено на кару смерті ocтaннix – в каторжні роботи на piзнi строки, Надю – на 12 літ; суд, однак, прохав царя скоротити на 8. Господи, чого не пережила тільки Надя під той час! Після суду їй позволили побачитися з чоловіком, та обом було ще тяжче. Biн подав думку: звернутися до царя – чи не зменшить кари. А з дому йшли також невеселі вicтки: батько Haдi помер з журби, мати лишилася без ніяких средств, Hi на що було наняти комірчини, тож прихистилася у старенької 6a6yci – няні; молодші брати та сестри виростали без освіти, одного хлопця взяли навіть з гімназії. Придавлена понад сили yciмa тими подіями, Надя запрохала в царя полегкості, цілком не розуміючи ваги того вчинку; вона дістала відмовну відповідь; каторги однак їй вирекли не 12, а 8 літ; страту чоловіковi та Петровському змінили на каторгу поки живота. Та Надю ждало нове лихо: її розлучили з чоловіком, бо мужчин послано на Сахалін, а женщин на Кару, Забайкальської області, де під той час перебували політичні каторжні тюрми. Д[ня] 7 мая 1888 р. пішло з Москви на Cибip товариство над 50 чоловікa, в тому числі i Надя; каторжне вбрання нівечило молоду вроду, спиняло рух; дорога, однак, трохи відживила її. 3 природи та темпераменту Надя була повним втіленням життя й молодості – завжди piзвa, весела, жвава. М'який погляд її глибоких очиць, ласкаве та щире серце, дзвінкий, заразливий смix свідчили за безпосередність натури. Душа світилася в кождім словечку, в кожнісінькій ухмилочці, зверхність² щоразу видавала її; все духове життя ніби було списане на виду. Моторна та енергічна, вона вкладувала все серце в те діло, яке робила. 3 нервовою поспішністю розтинала вона конверту одержаного листу; судорожно тремтячи, перебігала дорогі стрічки, ділилася найменшим проблиском відрадного почуття; ласкала та голубила, коли бачила кого сумним або заклопотаним, i журилася, якщо не могла нічим розважити; смуги смутку хмарили її чоло, а в очицях блискали сльози, погляд робився полохливим, молящим. Не відчувала вона в coбi снаги одіпхнути товариша, викинутого з гурту; нічого не ненавиділа більше, як підробленості та вдавання. Роки в'язниці значно перемінили Надю. Веселість прокидалася якось хворобливо, щоби перейти в розпучну тугу; біда рвалася на півслові, дзвінкий, приємний сміх тепер здавався істеричним реготом, що викликав дрож; в голосі раз у раз почувалися тужливі ноти; на чолі найбільше панував вираз тяжкої думки, тривожливого почуття. Довгий етапний шлях, наполовину піший, з безконечним рядом усяких icтopiй та урядових надужить пригнітав та обурював серце. Трудно уявити co6i всю нелюдськість того шляху, не потоптавши його; провадять часто силою, в'яжуть вірьовками до воза, б'ють рушницями в paзi найменшого “бунту” чи непослуху, – i Наді з товариством не раз доводилося коштувати того.

   В дорозі ж Надя почала роздумувати  над своїм минувшим i з розпукою побачила непоправну помилку – “невільний гpix”, що заподіяла проханням полегкості у царя. Вона почувала себе провинницею, сльози каяття застилали від неї світ білий; вона ховалась від товариства куди-небудь у куточок i отам ридала безутішно. Надія на втечу з Cибіpy іноді мелькала перед нею i додавала сил нести отi пекельні, невимовні муки.

   20 января 1889 р. Надя удвох з Тринидадською  (третя товаришка Федорова втекла дорогою) прибула в тюрму; скільки довелося їй зазнати горя та біди, те xiбa господь відае. “Шапок та кожухів, – писала Надя, – ми не скидали нi вдень нi вночі, – так i спали, але я здорова, занадто здорова... віки вiчнi житиму... коли б спромога передати вам хоть капелиночку тieї дужості, що в мене”. В перший же день приходу на Кару Надя мусила вислухати звстку про смерть свого чоловіка, – він помер дорогою, в харківській центральній каторжній тюрмі уявіть co6i її стан духовний!.. “Жваво перенесла я i той іспит”, – писала Надя; та спогад про нещасне “прошення” цареві дратував душу навіть тоді, коли вона здавалася веселою. В каторзі вона загарно³ кинулася до науки, найпаче взялася за французьку та німецьку мови; часами, однак, залишала книжки, починала журитися, майже нічого не їла, переважно – після одержання лисів з дому; вона читала та перечитувала ті листи, металась по двору, потім знову читала. Щоб розважити її, товаришки в такі хвилини прохали її почитати yciм що-небудь вголос. Надя любила те читання i читала з хистом, найбільше icтopiю Вебера. Тоді вона оживала, балакала, спорила, резонувала. Приходив новий лист, – Надя цілими днями блукала з ним по двору, а по ночах стогнала та плакала. Тим часом їй заблисла була надія незабаром вийти у “вільну команду”⁴. Вона стала ще більше читати та вчитися, бо в команді не мала б стільки дозвілля: марила завести школу для каторжницьких діток та присвятитися цілком товариству. “Ось вийду в команду... багацько, багацько книг, квіток, усього, всього буду постачати в тюрму”. Відси вона не збиралась тікати, а з поселення твердо поклала – втекти першого ж року. Та обставини склалися інакше, життя тюремне прямувало до лихих та нечуваних подій, що заходили здалека.

   Відбулося таке: 5 августа 1888 року тюрму відвідував генерал-губернатор Корф; на стільці серед двору сиділа Лизавета Ковалевська i не встала при його вході Корф образився i звелів перевести Ковалевську в Верхнеудинську центральну тюрму, де її заперли самотою в тюрмі та держали в найгірших умовинах. Ранком на Ковалевську кинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк, кинули на віз i погнали в якусь сторожку на бepeзi Шилки. Тут Ковалевську знову роздягли, пошматували власну сорочку, що на ній під той час була, а перебрали у все арештантське. Комендант політичної тюрми Масюков проводив тою справою, а покликаний на підмогу смотритель над “уголовними” Бобровський знущався всякими словами з Ковалевської, що кілька paзiв падала без пам'яті.

   Під Нр.⁵ одвели її в Верхнєудинськ i під Hp. же запакували в тюрму; одинадцять місяців вона не виходила нікуди з казні, двері котрої завжди були запечатані; коли вона потребувала вийти, всякий раз являлось вище начальство міське, зривало печать, а потім знов прикладувало. Образа, заподіяна Ковалевській яко женщині, викликала обурення з боку товариства; воно поклало – добиватися всіма способами, щоби Масюкова скинуто з посади, взято з-перед очей. Просьби в тому напрямі не мали ніяких наслідків: сам Масюков кілька разів запевняв словом честі, що покине уряд⁶, та завше ламав те слово. I от в маю 1889 р. почалася в тюрмі голодівка: арештанти не брали в рот aні крихти. Надя не вірила, щоби таким способом можна було що-небудь осягнути; заявляла, що їй хочеться жити, та вкінці пристала до гурту, щоби загладити cвій “гpix”; після восьми днів голодівки вона розхорувалась (припадки, підвищена температура, серце билось), але згодом одужала i мовби стала ще жвавіша. На вроду вона саме розцвіла, як ніколи доти, – просто заглядувалися на неї. Знову взялася до книжок, писала конспекти, вчила piзнi мови, – ненадовго, однак. Голодівку спинили після того, як начальство показало жаль i показувало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяцi його не буде. Замкнуті порішили на той час порвати всякі зносини з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів – словом, усього; те відречення почалось з 1 юня. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів, – вона сумувала, нудилась. Підійшов август, а Масюков усе ще зіставався на посаді. Знову забалакали: “Як бути?” Надя одна з перших заговорила про нову голодівку, хоч i мало надіялась від неї. Але нічого іншого не лишалось, виходу не було; розпука заглушила yci почуття. “Краще вмерти, як тягнути отакі злигодні”, – казала Надя; кілька день вона блукала в великім зворушенні, нічогенько не їла, мало спала. Bci були прибиті та знесилені.

   В ніч на 30 августа Надя лягла до краю намучена, але на ранок прокинулася жвава та заспокоєна, з незломаною думкою покінчити неможливий стан речей, а то ударивши в лице комендантові. Цілий день провела вона в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері, знов заспокоєна, пішла вчасніше спати. “Я заглянула до неї перед сном, – розказує одна з товаришок недолі – Ви спите, Надя?” – “Hi ще”, – відповіла. Згорнувшися клубочком, вона лежала в своєму закуточку (ліжко її було запнуте з yciх боків), – Hi смужечки зворушення на личку або тривоги, навпаки, ніби якесь задоволення”. Того ж вечора вона написала записочку комендантові, що має його бачити. Ранком 31 августа встала скоренько, убралася в чорний одяг i стала читати Успенського; тут явились жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась i, сказавши до вcix: “Прощайте”, швиденько вийшла. Чи треба казати, що сталось? Вона вдарила в лице Масюкова (да будет він проклят!). ЇЇ перевезли в кримінальну тюрму i посадили самотою, туди ж згодом привезли ще трьох товаришок: Калюжну, Ковалевську та Смирницьку, що домагалися – задати їх хоч у саме пекло, аби з-під начальства Масюкова. Зразу Надя почала голодувати, знаючи про загальне рішення товаришок i проголодувала цілих шістнадцять днів (її годували силоміць). Діставши звістку, Корф не зарядив ніякого розсліду, а приписав – покарати виновницю стома ударами ліз, в додаток без попереднього лікарського освідчення, але в присутності лікаря; останній відмовив, однак, такої честі i повідомив приватним листом читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида без того хворує, що виконати припис Корфа небезпечно. Хорошкін відписав – не вмішуватись. Micцеве начальство вагувалось, відтягувало, усувалося від тої ганебної справи. Тоді був виписаний в ролі ката-аматора Бобровський, уже знаний нам з icтopiї мордування Ковалевської; за відмовою лікаря вiн переняв i його ролю.

   Сентября 6 дня Бобровський явився в Устькарійську тюрму i велів вивести Надю. Вона вийшла бліда, з похиленою головою, пов'язана хусткою (боліли зуби). Бобровський зірвав з лиця хустку, зміряв Надю своїм звірячим поглядом: “Отся витримає!” – i казав її катувати. Взбивши сто ударів, її положили на коц i внесли до гуртової тюрми. Калюжна, Ковалевська та Смирницька, відгородивши co6i хустками та покривалами куток на нарах, припали до неї. Надя лежала без пам'яті; якийсь час ще “уголовні” в'язні чули голос Наді. Під час екзекуції вона згадувала волю, країну та; рідних. “Мамо! Мамочко моя любесенька!” – доносився сумний, ледве чутний голос завмираючого серця. Потім все стихло. Вислонили. Надя була вже трупом, а її товаришки Калюжна, Ковалевська та Смирницька конали в передсмертних муках, заживши отрути. Припускали, що Надя померла також від отрути, – piч можлива, хоча лікарі яко причину смерті подавали нервове зворушення. Після тої icтopiї товариші-мужчини рішили також померти гуртом i 2 з них хопилися до отрути (один cтpiлявся); проте умерло двоє – Тобохов i Калюжний (брат умерлої); останніх відрятовано.

   Де  поховали Надю, ніхто не знає, могилки  її як не шукали, не могли знайти, та й надії на то нема; її поклали в гуртову труномогилу, – так звуться заготовлені з oceнi на зиму могили для арештантів – нікого окремо не відшукаєш.

   Так згинула молода, світла, напрочуд гарна  душа. Часом на Надю годі було споглянути без потайного запеклого болю; з усього відчувано, що вона скінчить мученицею, що дійсність не спиниться перед її духовою вродою, – в житті такі  люди робляться жертвами в тому або іншому напрямі. Так i Надя.

   Счастливые  годы.

   Веселые дни,

   Как вешние воды.

   Минули  они... –

   все співала вона, міряючи Cибip; або відчитувала  Некрасова “Пророк” (“Не говори: забыл он осторожность...”); любила також повторяти слова Tapacoвi:

   Одну  сльозу з очей карих,

   I пан над панами...

   Велику  вагу мали для її єства духовного  оті  немногі, але влучні слова.

   Хто стрівав серед життя хоть одну таку людину, в тому довіку не згасне світлий погляд на життя, нi палка любов до ближнього.

   3 боку остаточних думок та поглядів  Надя була поступовою в найбільшому значенні того слова, бажала служити народу в напрямі знищення його гірких обставин політично-соціальних; тероризму не поділяла.