Новаторство В. Винниченка-прозаїка в контексті раннього українського модернізму

Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик.

Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона «оселилася» в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. «Наше ... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати» [12;64].

Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула «вихор життя», який змітає все сміття «не треба», «не можна ...». Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації – здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини. [7;5]

Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема, коли прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому одноепіцентричність, за висловом В.Фащенка, і структурованість новелістичної композиції. Варто згадати і про велику роль природи у цьому творі.

Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо воно – схема зворотного руху, «вічне повернення», яке робить можливим стійке буття. Природа народжує незліченно і так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній – наслідок вічного і завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний процес творення.

В оповіданнях також подається 2проекція на смерть як надлишок, розкіш. Молодість у природі – її найглибша творча суть і водночас основа смерті» [23;240].

«Ще з часів романтизму в літературі домінує метафора природи як винятково жіночої сфери, а культури – як сфери чоловічої» [17;4]. Натомість у оповіданнях Винниченка саме жінка береться за вирішення питання про сенс культури, нерозривної з природою, поверненої до неї. Природний інстинкт вона стверджує як елемент розвитку індивідуальності.

«Системний підхід до осмислення «Винниченкової кризи» дозволяє побачити трансформацію категорій, позаяк віднесені до формальних «поривання за моментом або випадком», а рівно ж «відкриття істини» у нинішньому трактуванні мають значення психологічного перелому та філософсько-світоглядного, певніше, екзистенційного відкриття» [29;100].

Наступний елемент теоретичної парадигми, безпосередньо спричинений причетністю творчості Винниченка до літературної кризи, може бути означений як «Винниченко і модернізм». Модерним, чи сучасним, на думку філософів, є й те «що сприяє об'єктивному вираженню актуальності духу часу, яка спонтанно й оновлюється». Розпізнавальним знаком таких творів є нове, котре застаріває знецінюється з появою наступного стилю з його «більшою новизною» [29;102]. У першій частині цього визначення знаходять предмет свого зацікавлення літературні критики, сучасники письменника. Друга частина – дає підстави для праці історикам літератури та теоретикам. Саме у поєднанні усіх вимірів аналізу актуалізується Гадамерів принцип інтерпретації текстів, висловлений метафорично: «злиття горизонтів». Власне рівень співпадання «горизонта письменника» із «горизонтом дослідника» показує значущість аналізу. Вивчення феномена поезії дозволило названому вченому твердити, що «навіть, якщо присутній так званий слухач, який приймає інформацію, не завжди відбувається акт мовлення. Потрібна ще й готовність слухача щось почути. Тільки за такої умови слово пов'язуватиме, єднатиме одне з іншим…» [64;147]. Цю тезу беремо за константу для визначення модерності малої прози Винниченка. Якщо для інтерпретації важить «злиття горизонтів» автора і читача, то передумовою розгортання цієї опозиції мусить бути «злиття горизонтів» читача й автора. Чи не тому перша хвиля вражень від дебюту Винниченка була схвалено-піднесеною, що тогочасний читач чекав саме такого Винниченка, був психологічно готовий побачити самого себе і власне у такий спосіб? Це чекання було реальним і висловлене М.Коцюбинським у листі до П.Мирного: «Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності!, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.» [37;6].

 Інтелігентний читач  таки здобув нагоду скористатися  своїм правом і звершити свої  сподівання. Критики ж отримали  широкий простір – калейдоскоп  ознак-напрямів, що Лесею Українкою  було назване «неоромантизмом», а сучасними дослідниками –  «неореалізмом». Кожне нове оповідання  Винниченка, або ж його повість, наче променем, вихоплювали із  закапелків свідомості читачів  нові чи по-новому подані характеротипи: заробітчан, приречених на скитання світом; селян, зневажених розмаїтими панами Ґудзиками або урядниками; солдатів, котрі мусять цілити багнетами в беззахисну юрбу; професійних революціонерів, чиє життя покладене на вівтар ідеї; інертних і байдужих мешканців провінційних Сонгородів; озлоблених репетиторів, безсилих у своїй нікчемності; дітей, які потерпають від злиднів; виконавців смертного вироку, які міркують над сенсом життя; талановитих співців і музик; невдатних містечкових «народолюбців» і багато інших. Із появою творів Винниченка не лише розширилося тематичне коло белетристики– не залишилося жодної характерної межової ситуації, яка не була б описана чи бодай згадана [39;115].

Вже перший твір Винниченка викликав схвалення із подивуванням корифеїв літератури, а рівно ж у свідомості сучасників започаткував славу «найчитабельнішого» письменника на довгі роки і постійне чекання щораз нового психологічного відкриття. Одним із вірогідних пояснень цього феномена може бути відстороненість самого автора від адресата своїх творів, його чітка морально-естетична позиція і писання не «всупереч», як і не «на вимогу». Адже кожен наступний твір або поглиблював, уточнював вихідний конфлікт, або відкривав нову грань його. Тут, дійсно, література «стоїть перед нами не як засіб, яким хтось хоче щось сказати. Вона самодостатня. І займає однакову позицію як щодо [автора], який її пише, так і щодо слухача» [47;26]. Через особисте вивищення моральних пріоритетів Винниченка, його творчість збагачувалася загальнозрозумілим сенсом. Власне, мала проза засвідчила стильове новаторство творчості письменника і в жанровому, і в тематичному, і в образному вимірах [57;138].

Публіцистика і тенденційність – органічні ознаки творчості Винниченка. Надмірний психологізм шкодив його творчості, але ця риса простежується майже в усіх оповіданнях.

Творячи свою літературну мову на ґрунті народної розмовної, автор широко доповнював її словами науки та власними неологізмами.

Наприклад, Винниченко створив групу абстрактних іменників-неологізмів: залізність, червоність, чорність тощо. Дуже ймовірно, що цей спосіб творення автор запозичив із французької літератури.

Винниченко у своїх оповіданнях канонізував багато тих слів, які раніш не були в літературі: звійки, сьорбати, уфкати тощо [45;10].

Звідси у Винниченка майстерність зображення й новаторство освіження літературної мови щирістю народного говору.

«Наш автор перший в українській літературі найвиразніше застосував новоромантичний принцип: серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і підніс її до гідності складної індивідуальності» [52;144].

Суперечливий і яскравий талант В. Винниченка не завжди знаходив розуміння і підтримку з боку критики й читацької публіки. Творчість письменника знаменувала прагнення української літератури зламати звичні кордони, прорубати «вікно в Європу», ствердивши українське слово на широкому культурному просторі.