Новаторство В. Винниченка-прозаїка в контексті раннього українського модернізму

Сюжет багатьох Винниченкових новел близький до казкового. На вказують численні деталі, мотиви, прямі ремінісценції з чарівних казок, народних переказів, дум, легенд. Яскравим прикладом є мотив казкової подорожі (новели «Купля», «Хома Прядка»), змієборчий мотив і ще деякі, що сприяють формуванню образу богатиря, легендарного героя, козака-запорожця («Радість», «Зіна», «Федько-халамидник»), мотив зрадництва і ремінісценція із «Думи про Марусю Богуславку» в новелі «Тапємність», мотиви чарівної сили, яка підпорядковує собі вчинки головних героїв («Талісман», «Терень», «Зіна»). Т. Денисюк зазначає, що «сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захопливий, а й найважливіший момент людського життя, традиційно представлений у міфі й казці, – момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новелістичного жанру, що підтверджує аналіз композиції цих творів» [33;11].

І. Качуровський зауважує, що «новела – одновершинний сюжетний твір, де розв’язка дається у непередбачуваному плані (а не випливає логічно з розвитку подій, як в оповіданні). Саме таке будував свої короткі прозові речі Володимир Винниченко» [45;8].

У творах новелістичного жанру Винниченко особливо яскраво зображує дитячі характери. О. Брайко акцентує, що «художня своєрідність дитячої новелістики В.Винниченка визначається не лише не пересічністю й індивідуальною неповторністю зображуваних характерів, а й тими новими принципами естетичного освоєння світу й художніми структурами, які утверджувалися в українській літературі початку ХХ століття» [10;10].

Загалом новелістика В. Винниченка у контексті новелістичного жанру української літератури відзначається індивідуальністю авторського стилю і по різному аналізується у художньому дискурсі. Зрозуміло, що письменник значно відходить від традиційних літературних засад. Композиція його новел, як стверджує О. Брайко, «Спрямована на смислову актуалізацію тих складників художньої форми, які мають визначальне внутрішньо-сюжетне значення. Стадіяльний рух сюжету, мовлення персонажів, додаткові та вставні розповіді підпорядковані образній конкретизації нюансів емоційно-психологічного портрета, котрі співвіднесеніз ідеальним цінним змістом. Останній, зосереджуючи в собі змістовне джерело розгортання сюжетного конфлікту, увиразнює духовну суверенність» [10;11].

Отже, бачимо, що В. Винниченко виводить українську літературу на якісно новий рівень, оскільки його твори «долучилися до європейських традицій», «репрезентували новаторство та свіжість поетики» [24;17] і започаткували новий виток у розвитку нової української літератури.

Прихід В.Винниченка довершує в українській літературі перемогу неоромантизму. Хтось називав це неореалізмом, хтось неоромантизмом, хтось імпресіонізмом, хтось експресіонізмом...  Можна сказати, це був синтез «ізмів» з тою чи іншою пропорцією компонентів, художньо вмотивованих для певного твору. В основі такого письма справді лежав принцип Винниченкового героя: «Людина – це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» [12;63].

Так, саме він у своїх творах звертається до неоромантизму: пейзажі Винниченкові справді розмаїті, вони змальовані людиною, яка розглядає їх з висоти свого зросту, стоячи на землі. Жіночі образи у творчості В.Винниченка утворили цілу галерею найрізноманітніших типів – від цнотливої дівчини до байдужої повії, від замордованої працею робітниці до знудьгованої фаталістки.

В.Винниченко у своїх оповіданнях зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, але й буденне, дріб'язкове, смішне, а інколи – шкідливе.

Герої Винниченка багато рефлексують, багато розмірковують про власні вчинки, слова та про відчуття.

Також письменник у своїх оповіданнях порушує проблеми релігії, віри в Бога, відкриття й трактування проблеми як філософської категорії, як пізнання сенсу людського життя. Однією з головних рис поетики Винниченка є його спосіб застосування тропів, тому що «вони найчастіше служать для характеристики й індивідуалізації персонажів, змалюванню картин, визначення явищ, речей та інтер'єру» [19;25].

Твори Винниченка багаті на порівняння. У нього будь-який матеріал є необмеженим джерелом несподіваних, завжди свіжих порівнянь. Змінюючи якусь рису, письменник, буває, часто повторює порівняння в одному оповіданні або переносить його до інших.

У поетиці Винниченка виділяємо три найголовніші засоби:

1) засіб контрасту;

2) засіб учуднення;

3) засіб несподіваного  закінченого твору.

Прикладом є уже перший твір «Краса і сила», саме це оповідання є контрастом краси і сили. Але найповніше засіб контрасту викривається у нарисі «Контрасти». Нарис закінчується назвою свого тричі повтореного початку «Контрасти, контрасти, контрасти». Таке трикратне акцентування стало символічним; перший із своїх улюблених засобів та одну з форм – антитезу Винниченко проніс усю свою творчість. Отже, контраст – золоте кільце серед його образних засобів [19;25].

Лейтмотивом мистецького сприймання Винниченка є постійне звернення до природи – початкового ключа життя. Звідси таке широке застосування засобу учуднення. Несподівані зіставлення й закінчення в його оповіданнях інтригують, захоплюють і залучають читача до співпраці з автором. Читач постійно перебуває на порозі фінальної розв'язки головного конфлікту, але не може його переступити аж до самого кінця. Це одна із мистецьких причин того, що оповідання Винниченка ніколи не надокучають і часто вдруге читаються на рівні першого сприймання.

Вже перша збірка Винниченка відкрила нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, «темних» інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Приналежність Винниченка до нового літературного напряму, свіжість, оригінальність відображення життєвих явищ були відмічені і критикою, і читачами. «Серед млявої, тонко-артистичної та малосильної або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене, чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кожнім оповіданню запитати       д. Винниченка» [89;7].

Багато сучасників, критиків, літературознавців намагалися відповісти на це питання, робили не одну спробу з’ясувати феномен таланту Винниченка і розгадати секрет його надзвичайного успіху й популярності:

♦ «Стан української літератури напередодні Першої світової війни був досить безпорадний. Тільки що замовкли навіки Л. Українка й Коцюбинський, не залишивши по собі спадкоємців. У белетристиці стояв виразною постаттю один Винниченко, в поезії – Олесь» [87;15].

♦ «Винниченко з’явився на полі українського письменства раптово, як результат невидимої творчості, і це ще раз свідчить про невпинний розвиток національної душі. В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна, але думка письменника виходить далеко за обрії офіціального письменства; він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поновили ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули речі, які звикли чути від чужих, – цим він відразу поставив нашу літературу на один щабель з іншими [92;126].

♦ «... він не шукав нових шляхів, а користувався вже протореними стежками гоголівського стилю» [79;24].

♦ «... дуже популярний автор ... доби модернізму. Виходячи із заперечення народницько-побутового реалізму своїх попередників, він зосередив головну увагу на психологічно-моральних проблемах, що хвилювали інтелігенцію між двома революціями (1905-1917)» [76;26].

♦ «Один із найпомітніших представників занепадницької, декадентської літератури не тільки на Україні, але й у Росії» [66;42].

♦ «... гідний продовжувач психологічної інтелектуальної прози другої половини XIX століття, новатор, який геніально передбачив чимало із шляхів розвитку світової літератури» [63;13].

 Наведені фрагменти критичної літератури, звісно, не презентують всього спектру оцінок письменницької праці Винниченка. Однак дозволяють витворити ціннісні категорії, які свідчать про характерні моделі сприйняття творчості Винниченка різними поколіннями читачів та науковців: 1910, 1924, 1930, 1957, 1970, 1996 роки. Таке коливання оцінок мало місце у радянській критиці, діаспорна ж публіцистика та літературознавство були більш толерантні та помірковані. У кожному разі сприйняття Винниченка було аж надто емоційним і щораз новий дослідник спирався на ключове поняття: новий, новаторський, модерний, невідомий. Отож не викликає сумніву думка про те, що із малою прозою письменника так чи інакше пов'язувалися фактори оновлення української белетристики. Навіть сучасні дослідники не одностайні у трактуванні вартості малої прози. Скажімо у монографії О.Гнідан і Л.Дем'янівської вона визначена «містком до освоєння романного жанру» [21;62], а на думку В.Панченка, вже у малій прозі встановилася «система цінних орієнтацій», яка на ієрархічному рівні «естетичних цінностей» пов'язувала творчість Винниченка з «європейським художнім досвідом, інтенсивне засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції» [72;24].

Попри різночитання і неоднакове поставлення акцентів малу прозу Винниченка можна аналізувати в контексті літературної кризи початку XX століття, а точніше «тематичної» кризи. Варто погодитися із Грабовичем у тому, що «у літературній творчості найпряміший і найвідоміший вияв відчуття кризи – тематичний, коли в даному творі письменник подає не тільки ті події, що її знаменують, а й передусім, зміни світовідчуття, злом цінностей і духовності, що є її глибокою суттю» [36;375]. Сам автор, усвідомлюючи свій вихід за межі канонічного жанру оповідання або новели, подає у підзаголовку своїх творів певне доповнення, уточнення: «з натури», «нарис», «лист», «казка», «ескіз» тощо. До жанрових модифікацій додаються власне тематичні, бо ж піддаються чіткому визначенню головні теми, цікаві для письменника: «мистецтво, індивід, громада, чесність з собою, образ нової людини» [26;36]. Оновлення жанрової структури, підкріплене тематичним, гармоніювало із зміною техніки письма: «Винниченко з таким, стихійним бунтарством, таким щирим і одночасно пренаївним захопленням поривається за моментом або випадком фізичним чи психічним, в якому йому вважаються елементи відкриття істини, що вносить і в ціле наше письменство і життя своєрідну закваску» [26;36].

«Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення про себе та про інших, про минуле і теперішнє, про історію? З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові і нові аспекти проблеми людського буття.» [29;97]. Сьогодні дослідники погоджуються, що характер Винниченкової проблематики екзистенційний.

Звернемося до таких його творів, в яких екзистенційна проблематика становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв'язків між нею і світом, між нею та іншими людьми, – на першому плані. Серед них «Зіна», «Момент», «Радість», «Федько-Халамидник» та багато інших. Усі вони позначені напруженою дією, зіткненням полярно-протилежних героїв, несподіваною розв'язкою. В поетиці сюжетів таких творів активно використані інтригувальні, захоплювальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор збирається розповісти. У новелах Винниченка зміст розкривається в сюжеті, який залучає в свій потік усі елементи художньої структури твору.

В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: «З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів – променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою» [84;47]. Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення «променів зору» того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Щодо названих вище творів, то в них промінь, або точка зору переважно зосереджена в погляді оповідача. Винниченко використовує навіть модель чарівної казки. Саме вона криється за машкарою новелістики «нечуваної події».

Таким чином, сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя, традиційно представлений в міфі і казці, – момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новелістичного жанру, що підтверджує аналіз композиції творів. Ось, що писав В.Фащенко з приводу композиційної новели: «Ідеалом новелістичної композиції є концентрація уваги на розкритті одного протиріччя, своєрідне самозречення від докладного показу багатогранності подій і характерів. Кожний додатковий елемент рівнозначний тому, що є вже в тексті, відкриває від головного і тим самим послаблює безперервність і напругу оповідуваної цілості» [84;36].

В новелі «Момент» увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутріннього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв.

Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього – навіть мертвим герой є частиною великого життя.