Літературно-критична діяльність Осипа Маковея і Василя Щурата

     Родом із села Вислобоки на Львівщині. Студії зі слов'янської філології завершив у 1895 році у Львівському і Віденському (докторат у В. Яґіча) університетах, педагогічний іспит склав у Чернівецькому університеті у 1898 році.

     У літературу, науку, громадянське і публіцистичне  життя Львова і Відня Щурат  впровадив І. Франко, під впливом якого він залишився до 1896. Щурат виступав в австрійській, польській, чеській і західно-українській пресі зі статтями, поетичними перекладами та оригінальними віршами, був співредактором газети «Буковина» в Чернівцях, редактором журналу «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політичних сторін виступав на стороні «Діла».

     1898 — 1934 учителював, спочатку в державних гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 став директором приватної жіночої гімназії СС. Василіянок у Львові (1921 — 34).

     1914 Щурат був обраний дійсний  член НТШ і 1915 — 23 був його головою, брав активну участь у боротьбі за український університет, а після неуспіху став ініціатором і першим ректором Львівського таємного університету (1921 — 23). 1930 у зв'язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся почесті бути дійсним членом ВУАН, якою його наділено 1929 (відновлений дійсний член УАН після большевицької окупації Галичини 1939). Останні pоки життя працював директором Львівської Бібліотеки АН УРСР і професором Львівського Університету. Помер у Львові.

     Опублікував понад 200 розвідок і монографій з літературознавства, зокрема з історії давньої української літератури («Cлово Даниїла Заточника», 1896, та ін.), про творчість І. Котляревського, Т. Шевченка («Шевченко і поляки», 1917), М. Шашкевича, П. Куліша, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Cамійленка. Працював також над розвідками з історії філософії та церкви («Українські джерела до історії філософії», 1908; «Потієва унія», 1913).

     Автор праць з шевченкознавства. Серед  них розвідки про історію, джерела  та ідейний зміст окремих творів поета, висвітлення епізодів його біографії, дослідження зв’язків з польськими письменниками й громадськими діячами.

     Щурат належав до близьких сподвижників і молодших сучасників Івана Франка.Досліджував проблеми виникнення української журналістики, присвятивши цій проблемі статті «Львівський тижневик з 1749 р.» [Щурат, 1907] і «Початки української публіцистики (В соті роковини „Украинского вестника”)» [Щурат, 1916]. Перша стаття стала наслідком великої архівної роботи автора, який віднайшов у матеріалах 1749 р. одноденний листок польською мовою «Kuryer Lwowski», випущений з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького. Цей листок автор запропонував вважати праобразом газети. Але велике значення він вбачав і в спробах журналістики в Харкові, зокрема початком української публіцистики він вважав журнал «Украинский вестник» (1816–1819), який попри панівну на його сторінках російську мову вміщував численні матеріали з української історії й літератури, надавав сторінки під публікації українських творів П. П. Гулака-Артемовського.

     Під час правління уряду Другої Речі посполитої на західноукраїнських землях у галузі осмислення і пропаганди української літератури належав до старшого покоління філологів. Позбавлені можливості передавати свої знання студентській молоді в аудиторіях університетів (окрім Б.Лепкого в Кракові та Л.Білецького у Празі), вони зосередили свою увагу й зусилля в НТШ, досліджували в основному історію літератури, а в поточну літературну критику, крім В.Щурата та А.Крушельницького, виходили принагідно. Ставши зарубіжними членами ВУАН за часів українізації, В.Гнатюк, К.Студинський, М.Возняк, І.Свєнціцький, В.Щурат друкували свої праці не тільки в Галичині на сторінках "Записок НТШ", а й в Україні. Вони закладали надійне історико-методологічне підґрунтя під літературну критику.

2. Василь Щурат і поезія зів'ялого листя

     У 1896 p. львівський часопис "Зоря" опублікував ювілейну розвідку Василя Щурата "Др. Іван Франко", у якій автор, аналізуючи поезії збірки "З вершин і низин", назвав один із її циклів - "Зів'яле листя" - "об'явом декадентизму в українсько-руській літературі". Тим самим критик хотів піднести поетичну творчість свого земляка до вершин світової лірики, оскільки вважав декадентизмом "розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм". Однак ті кілька рядків із об'єктивної і загалом доброзичливої Щуратової статті викликали тільки негативну реакцію І.Франка.

     Ще  до появи Франкового послання В.Щурат надрукував у тій же "Зорі" (1896, Ч.9-11) просторе дослідження "Французький декадентизм в польській і великоруській літературі", де назвав творчість "правдивих" декадентів "поезією дрібних, хвилевих настроїв", а їхніх численних епігонів - "плодом літературної гіперпродукції і переситу". Він високо оцінював "красу і силу передових декадентських поетів" Бодлера і Верлена, які вирізняються "незвичайною силою слова і плястики". "Точність в малюванню поодиноких душевних настроїв, - підкреслював дослідник, - поразить без винятку кождого, хто тілько переживав коли-небудь сей чи другий описаний ними настрій". Проте менш талановиті або й зовсім безталанні послідовники, "поетчуки", як називав їх В.Щурат, претендуючи на оригінальність, почали малювати непривабливі сторони людського життя, наповнили свої твори "описами трупів і гниючого тіла", придумали собі "окрему мову, форму, зміст і етику". "Конечним наслідком" декадентизму критик вважав символізм, що дуже часто, на його думку, не має нічого спільного з "артизмом". Тому він і застерігав молоді слов'янські літератури, у яких "є ще обов'язок кінчити недовершене діло", від хибної орієнтації на західноєвропейську поезію, яка вже пережила "всі можливі фази свого природного розвою". І коли автор "Зів'ялого листя" у передмові до збірки сподівався, що "образ мук і горя хорої душі", наче щеплювання віспи, "вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності", то В.Щурат, навпаки, був переконаний, що "соки довгим і плодовитим життям знищеного організму можуть в свіжім і молодім організмі лиш защепити зарід передчасного розкладу і смерти". І.Франко, безперечно, читав міркування молодого вченого про французький декадентизм і, мабуть, саме після цього у нього остаточно визрів задум відповісти йому спочатку відомим віршем ("Зоря", 1896, ч.17), а згодом цілою низкою статей про "найновішу літературну моду".

     Щурат на цей випад одповідає віршем "Се не декадент!" і одночасно публікує у "Зорі" (1897) глибоку і широко закроєну статтю "Поезія зів'ялого листя в виду суспільних завдач штуки", де продовжує дискусію про подвійну природу декадентизму. 

3. Стаття "Поезія зів'ялого  листя в виду суспільних завдач штуки"

       Критик ретельно, немов під мікроскопом, розглядає усю структуру нової Франкової книжки, три частини якої змальовують, "неначе три акти в драмі, досить повно і драматично три фази в еволюції душевних настроїв нещасливо залюбленого чоловіка". Точний естетик, на його думку, назвав би цю психологічну акцію, що закінчується катастрофою ліричного героя, трагедією. Не відмовляючись від свого попереднього "висказу", В.Щурат знову наголошує, що "красою й оригінальністю вислову, добірністю поетичних зворотів, поетичною свіжістю ті поезії перевищили все, що їх автор написав лиш коли-небудь стихом". Особливо високо він оцінив твори, орнаментовані у строях народної пісні, де поетичність змісту зливається з гармонією краси і мелодійності форми ("Зелений явір, зелений явір...", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня...", "Червона калино, чого в лузі гнешся?..", "Ой жалю, мій жалю...", "Чого являєшся мені у сні?.."). Такі вірші, за його словами, "се перли не лиш в нашій, але і в світовій поезії". Однак залежність форми від змісту має і зворотний ефект, бо коли переважає риторика з "холодною силою розумового обміркування" (І.Франко), тоді втрачається етерична легкість внутрішньої організації поетичного тексту, що й позначилося, як вважає критик, на деяких творах ліричної драми ("Привид", "Тричі мені являлася любов...", "І він явивсь мені. Не як мара рогата…", "Даремно, пісне! Щез твій чар...", "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", "Самовбійство - се трусість..."). Звичайно, не з усіма міркуваннями автора статті можна погодитися, бо терцини найсуб'єктивнішої Франкової "п'єски" "Тричі мені являлася любов…" чи білі вірші філософської медитації "Душа безсмертна! Жить віковічно їй!..", навпаки, свідчать про органічну єдність і цілісність змістоформи цих поезій, їхню діалектичну співмірність.

     Звертаючи увагу на ритмомелодику збірки, В.Щурат підкреслює важливе значення "правильної і точної обміни наголосів", адже "один хибно покладений наголос валить цілу будову". До таких "диких" наголосів належать перш за все акцентування слів: лагідним, потік, лускою, нове, новії, ясні, бажаного, горячо та ін. Дослідник має певне застереження і щодо полонізмів "огень", "зграя", "хтів", "терпливо", "висниле", "блюзнить". Прискіпливо аналізує він і систему римування, вважаючи натягненими, вимушеними рими: твою - тісну, нетямі - руками, смертю - розпростерту, підклад - вділять, хвиля - сила, юрбою - болю, царівни - чарівний, молодої - назустріч недолі, боюсь - трус, темно -страшенно, мелодійне - єдине, скрізь - ліс, що там - з болотом та ін. Правда, сучасні орфоепічні словники деякі "помилкові" наголоси подають як нормативні, а окремі співзвуччя в контексті твору важко назвати банальними чи штучними. Загалом похибок у "Зів'ялому листі", за В.Щуратом, небагато, хоч "від поета тої міри, що Ів.Франко, можна вимагати, щоб їх все-таки було менше".

     Від "розбору" "формальної сторони  поезій" вчений поступово переходить до "важнійшої річи" - змісту "Зів'ялого  листя" і його літературної та суспільної вартості. Трагедія ліричного героя, вважає він, переконлива і достовірна: "Видко, мука його була справді важка, болі дійсно пекучі, скоро вони не скінчилися самими сльозами й божевіллям, глухою резиґнацією і скаженими бунтами серця, видко, та любов була справді велика". В.Щурат скрупульозно розглядає еволюцію почуттів Франкового Вертера, відображену у трифазній композиції ліричної драми, де наростаюче почуття безнадійної любові у першому жмуткові перевищує сила жалю і туги у другому, що, в свою чергу, переростає у зневіру, розпуку і трагічний фінал третього жмутка. Аналізуючи другу, найкращу частину збірки, автор статті приходить до висновку, що "зміст майже половини пісень не приносить нічого нового, а радше нічого такого, що не було б вже натякнене в сій чи другій пісні першої части", а проте зачарований магією художнього слова читач непомітно для себе наближається до неминучої розв'язки.

     В.Щурат  не просто переказує сюжетну інтригу  ліричної драми. Він робить це концептуально, майстерно, відгадуючи кожен порух  поетової думки, і у його науковій розвідці створюється ілюзія художнього метатексту, ідеально цілісної композиції збірки, коли зміст однієї поезії випливає з іншої, коли немає нічого зайвого, все обумовлене неймовірною силою любовної пристрасті ліричного героя. "Такий уклад поезій, що змальовують усі моменти одної нещасливої любови в порядку її природного розвою від самого почину аж до кінця, - підкреслює критик, - се в кождім разі новість в нашій поетичній літературі". Правда, вслід за окремими Франковими поезіями з майбутнього першого жмутка, що друкувалися у "Зорі" протягом 1891 р., О.Маковей наступного року познайомив галицьку публіку із стражданнями свого "скептика", опублікувавши у тому ж часописі ліричний цикл "Semper idem". Таким чином, саме йому належить першість у створенні вітчизняних поетичних love story. Однак ні обсягом, ні кількістю мотивів, ні глибиною психологізму його любовна історія, на думку В.Щурата, не може зрівнятися із "Зів'ялим листям", що є "справдішньою драмою серця, поважною драмою", а з усіх аналогічних явищ "більшою технікою" зближена до неї лише збірка Я.Каспровича "Міlоsc" (1895). Проте, співставляючи обидві поетичні книги, дослідник виходить від супротивного, шукаючи в них швидше різниці, ніж подібності. Він вважає, що "три части Каспровичевої "Міlоsсі" не складаються на таку цілість як три части "Зів'ялого листя", бо польський поет малює "не три різні фази одної і тої самої любови в її розвою, а радше три різні любови". Навіть у циклі "L'amore desperato", найбільш схожому на Франкову збірку, почуття ліричного героя уже викристалізуване, тут ми "бачимо виключно любов по страті". В.Щурат наводить також кілька прикладів спільних мотивів, текстуальних збігів в окремих віршах І.Франка і Я.Каспровича.

     Ціннішим, на наш погляд, є зауваження В.Щурата про ідентичність фіктивних, як він гадав, героїв обох збірок. Однак критик лише констатує таку подібність, не пояснюючи ні генези, ні естетичних закономірностей цього літературного феномена. Проте досить порівняти хоча б авторські передмови до "Зів'ялого листя" та циклу "L'amore desperato", щоб замислитися над питанням, а чи не могла збірка Я.Каспровича підказати І.Франкові ідею створення власної ліричної драми, чи не допомогла згадати "свого" знайомого Вертера, який справді залишив після себе "пом'ятий та поплямлений зшиток" -свідчення "мук і горя хорої душі"?

     Але попри певні аналогії з польським  поетом В.Щурат не сумнівається в  оригінальності, самобутності інтимної лірики І.Франка, якій, однак, бракує яснішого "зазначення ідейного підкладу любові". Він інтуїтивно відчуває, що пристрасть ліричного героя чужа поетові, а його самогубство невиправдане, непереконливе. Дослідник, звичайно, не вірить в існування реального прототипа-небіжчика: "В нас тої обави нема, - ніхто не застрілиться. Але песимізм зробить своє - без причини буде ширитися там, де йому не слід би бути". Тому В.Щурат задає логічне питання: як же виглядає поезія зів'ялого листя у світлі суспільних завдань штуки, тобто мистецтва? Він наводить слова Макса Нордау, який говорив, що "штука повинна показувати народові образи його власного життя - побільшені, ублагороджені. Штука повинна підносити народ в його власних очах, вчити його пошанування для самого себе". Критик, переконаний, що майбутнє не за реалістичним мистецтвом, яке "в дійсности будить прикрість і відразу", а за "штукою нереалістичною, немістичною і неестетизуючою". Він, зокрема, наголошує: "Се буде штука, що поставить собі задачею: підносити, скріпляти і ублагороднювати чоловіка". Однак, чи виконає цю демократичну місію поезія зів'ялого листя, поезія песимізму? "Може, - розмірковує автор, - але хіба лиш тоді, коли вщіплюванням песимізму вдасться уздоровити хоч одного песиміста так, як вісповатого вщіплюванням віспи. Та чи вдасться?" Цим риторичним запитанням і закінчується його ґрунтовне дослідження ліричної драми. Саме таке бачення ідейного змісту збірки вкрай обурило І.Франка. 8 серпня 1898 р. він писав А.Кримському, який готував ювілейний огляд його двадцятип'ятилітньої письменницької діяльності: "...У Вас менше доктринерської апріорності, з якою, нпр., Левицький у "Народі" розбирав моє "В поті чола", а зовсім нема ані сухої схоластики Огоновського, ані тої особистої зависті і імпотенції, з якою ницював мене Щурат". У передмові до другого, київського видання "Зів'ялого листя" (1911) поет знову повернувся до болючої для нього проблеми - хибного трактування основних мотивів ліричної драми: "Не можу сказати, щоб тодішня літературна критика гаразд зрозуміла інтенції та характер моєї збірки. Найпросторіше писання про неї Василя Щурата в "Зорі" силкувалося осудити її як прояв зовсім зайвого у нас песимізму. Не тільки сам я, але - се стало мені відомо зараз тоді -також значна часть публіки зовсім інакше зрозуміла ті поезії, і я надіюсь, що й теперішнє, покоління знайде в них не одно таке, що відгукнеться в його душі зовсім не песимістичними тонами.