Автор: Пользователь скрыл имя, 15 Ноября 2010 в 01:16, реферат
В українській історіографії перші спроби наукового вивчення історії журналістики належать О. Маковею, В. Щурату, М. Грушевському, Б. Грінченку, які відбулися наприкінці XIX — на початку ХХ ст.
Осип Маковей і Василь Щурат були одними з тих, хто розвинули жанр “фейлетону” – доступно писаних “поважніших студійок”, які загальноцікаву тему висвітлювали фраґментарно, під особистим кутом зору, у формі веселої, нерідко іронічної, дещо легковажної балаканини. В.Щурат свідомо орієнтував своїх колег на імпресіоністичну критику: “Наші критики – то не французькі Леметри, в котрих критикувати – значить пізнавати книжку, дошукуватися в ній якнайбільше розкоші, щоб показати її другим; се не ті Леметри, котрі з однаковим запалом вміють читати раціоналіста Ренана і католика Вейльота. Приватні, політичні і, Бог знає, які згляди руководять ними більше, як артистичні”. Вкраплення мальовничої образності і відтінок грайливого дотепу помітні в його портреті Івана Франка, фейлетонних циклах “З літературних базарів” (“Буковина”, 1896), “Світла і тіні” (“Зоря”, 1896).
У праці „З останніх десятиліть ХІХ в.” Іван Франко звернув увагу на роль Щурата і Маковея в утвердженні української літературної мови. „Наша новочасна версифікація, – писав він, – під пером українців і галичан, таких, як Щурат і Маковей, зробила великий поступ у напрямі до чистоти мови і мелодійності вірша. … Се гарні здобутки нашого розвою, і їх не годиться нам затрачувати”.