Юрій Яновський

Автор: Пользователь скрыл имя, 26 Января 2012 в 14:24, реферат

Краткое описание

Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області) в заможній селянській родині. Там до п'яти років жив у діда Миколи Яновського, який мав 180 десятин землі, великий будинок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку жити на цій землі. Дід любив онука страшенно.

Оглавление

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ………………..…………………………………….…..3
ТВОРЧІСТЬ ………………..……………………………………...…..………9
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………

Файлы: 1 файл

Юрій Яновський.doc

— 415.00 Кб (Скачать)

РЕФЕРАТ

на  тему: «Юрій Яновський»

                  Студента  групи №25
                  Гущина  Ярослава Ігоровича
 
 

                  Викладач:

                                               Козловська Алла Миколаївна 
 
 
 

м. Запоріжжя 2011 р.

 

ПЛАН

 
  1. ЖИТТЄВИЙ  ШЛЯХ ………………..…………………………………….…..3
  2. ТВОРЧІСТЬ ………………..……………………………………...…..………9

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………….………….…16

 

  1. ЖИТТЄВИЙ  ШЛЯХ
 
    Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського  району Кіровоградської області) в  заможній селянській родині. Там до п'яти років жив у діда Миколи Яновського, який мав 180 десятин землі, великий будинок, розкішний вишневий сад. Там пізнавав нехитру науку жити на цій землі. Дід любив онука страшенно.

    А ще першими вчителями були сільський  коваль і тесля, який «розповідав чимало пригод-власних і чужих», «знав безліч казок», навчив «любити дерево і людські руки біля нього»-як запише Яновський у своїх «Коментарях до книжок...» пізніше.

    Коли  підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у Єлисаветградському реальному  училищі. На той час це був досить солідний середній навчальний заклад як на повітове місто. Його закінчили Є. Чикалєнко, П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк...

    Жив у родичів Вільчинських, аж поки батько купив у Єлисаветграді  будиночок. Були то часи революційних подійв Україні. Перед очима Юрія пройшло чимало: мітинги на майдані, тачанки батька Махна, загони Шкуро, Григор'єва, Марусі Никифорової, червоні прапори, свист куль, залита кров'ю бруківка. Навіть довелося юнакові брати участь у санітарній дружині, організованій у класі. Ці події навіки вкарбувалися в пам'ять, ожили в повісті «Байгород».

    З десяти років почав писати вірші  російською мовою. Знала цю Юркову «таємницю» мама, але наволочка, в якій були сховані перші дитячі рукописи, не збереглася.

    Після закінчення з золотою медаллю «реалки» хлопець служив у різних установах Єлизаветграда: статистичному бюро, робітничо-селянській інспекції, управлінні народної освіти. То було не дуже цікаво. Але з цим містом пов'язана і приємна подія: перше кохання.

    3 1922 р. Юрій Яновський жив у Києві. Два роки провчився на електромеханічному факультеті політехнічного інституту - «Хотів бути морським інженером. Будувати кораблі і пароплави». «Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Санчата, двадцять п'ять пудів соснових півторааршинок, нас двоє і веземо ми, як коні. З Глибочиці до Лук'янівського базару було під гору, це найважча частина путі, і я ніколи не забуду тих почуттів, котрі були в мені тоді на Глибочицькому спускові. Ті роки не було в мене білизни і простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява», - читаємо в записниках. Інженером не судилося стати. Зате вже там, у політехнічному, почався його шлях у велику літературу.

    1 травня 1922 р. в газеті «Пролетарська  правда» надруковано першого вірша «Море» (російською мовою, за підписом Георгій Ней). Радості не було меж. Михайло Семенко, відомий київський поет, лідер футуристів, завідувач літчастини газети «Більшовик», помітив нове ім'я, захотів познайомитись... Так і був Юрій Яновський залучений до літератури. У 1924 р. «Більшовик» видрукував його українську поезію «Дзвін», автор став позаштатним кореспондентом цієї газети. Там будуть видрукувані нариси письменника.

    Звичайно  ж, брав участь у футуристичному русі, як член «Комункульту» і «Жовтня» відвідував різні зібрання й дискусії. Саме тоді вчився відходити від стереотипів і шаблонів, шукати власної стежки, вносити в оповідання і вірші свіжий дух, фантазувати, мріяти - вічний неспокій передався йому від патрона Михайля Семенка. В ті роки заприятелював з Миколою Бажаном - разом працювали репортерами.

    Невдовзі  М. Семенко виїхав до Харкова, очолив там сценарний відділ ВУФКУ. Як і  обіцяв, «перетягнув» туди М. Бажана та Ю. Яновського. Саме в Харкові, тодішній столиці, вирувало літературно-мистецьке життя. Там були В. Еллан-Блакитний, Остап Вишня, П. Тичина, М. Куліш, там близько зійшовся з О. Довженком, відчув у ньому споріднену душу. В 1925 р. з'являється перша книжка оповідань Юрія Яновського «Мамутові бивні». Він стає редактором ВУФКУ. Мистецтво кіно, яке щойно зароджувалося в Україні, вабить багатьох письменників. За сценарії засідають і Яновський з Бажаном. У 1926 р. навіть з'являється фільм «Гамбург» за сценарієм Юрія Івановича. Але життя кличе вперед.

    Того  ж року він уже в Одесі, на посаді головного редактора кінофабрики. Через його редакторський портфель пройшли фільми «Тарас Шевченко» і «Тарас Трясило» П. Чардиніна, «Борислав сміється» Й. Рони, «Вася-реформатор», «Сумка дипкур'єра» О. Довженка і багато інших. Власне, Ю. Яновський був художнім керівником Одеського «Голлівуду». Він переймався проблемами нового для української культури мистецтва - недарма його назвуть «добрим генієм українського кіно». Така творча яскрава особистість. як він, вирізнялася на тлі загальної маси. Це стало однією з причин звільнення його з посади в серпні 1927 р.

    Юрій  Іванович їде до Харкова. Журнал «Вапліте»  видруковує повість «Байгород» (1927 р.). У 1928 р. з'являється книжка поезій «Прекрасна УТ» (Україна трудова), роман  «Майстер корабля», який наробив чимало галасу серед критики, особливо офіційної, партійної. Цей твір, а також цикл нарисів «Голлівуд на березі Чорного моря» (1930) створено на основі досвіду роботи редактором кінофабрики.

    Тоді  ввійшла в його життя Тамара Жевченко, актриса театру «Березіль» Леся Курбаса. Через нелегкі випробування долі пронесли вони чистоту і ніжність перших зустрічей, оберігаючи їх від сторонніх очей під зовнішньою стриманістю і трохи дивним звертанням на «Ви». І хто знає, наскільки раніше зупинилося б серце Юрія Яновського, якби поряд не було Тамари Юр'ївни.

    У 20-х рр. Ю. Яновський належав до тієї харківської молоді, що групувалася  довкола Миколи Хвильового, підтримувала його сміливі заклики орієнтуватися  на «психологічну Європу», прокладати самостійний шлях новій пролетарській літературі, плекати в собі творців, над усе цінувати мистецькі якості. Він стає членом ВАПЛІТЕ, а після її ліквідації - Пролітфронту. Тим часом журнали друкують його новели-поступово до нього «приклеюється» тавро «попутника», «націоналіста», «хвильовіста». До ВУСПП його не приймають, на перший з'їзд він потрапить лише з гостьовим квитком.

    Безперечно, все це болісно сприймалося та було підґрунтям для придушення в  собі власного «Я». Особливо пригнічувала різка, засудлива критика роману «Чотири шаблі» (1930). «Вчуся писати "під Кириленка", то наука дуже тяжка. До нудоти. Спробуйте писати примітивно, швидко, не турбуючись глибиною психологічних і духовних мотивацій вчинків героїв, і побачите, як то тяжко. Звичайно, коли ви писали колись інакше...»,-признається він Г. Костюкові про свій тодішній душевний стан. Ще говорив про «безстилля часу», панування агітки, втрату істинних вартостей...

    Ю. Яновський працює над новим романом-майбутніми «Вершниками». А в Україні тим часом лютує голод. У червні-липні 1933 р. подорожує на навчальному вітрильнику «Товарищ» по Чорному морю. Але невесела та подорож, його супроводжують «біль неминучості і творча тоска», мучать спогади про самогубство М. Хвильового - рана ще свіжа.

    1935 рік. Роман «Вершники» завершено,  але його ігнорують в Україні, бач, він же написаний «попутником», «націоналістом», Яновським, дарма що вже були спроби самореабілітації - до 15-річчя Жовтневої революції видано п'єсу «Завойовники».

    «Вершники»  друкуються уривками в перекладі  П. Зенкевича російською мовою в Москві, а вже потім і в Україні. У столиці СРСР влаштовується спеціальний вечір для обговорення роману. Письменника визнають нарешті «своїм».

    Невдовзі  Ю. Яновський створює п'єсу «Дума  про Британку», теж приурочену до «видатного ювілею» - 20-річчя Жовтневої революції. Вона навіть із успіхом іде на сценах московських, ленінградських, харківських та інших театрів. Він багато подорожує по Україні - внаслідок спостережень передвоєнного села, але в межах дозволеного ідеологічного контексту з'являється збірка новел «Короткі історії» (1940).

    У 1939 р. Юрій Яновський переїздить до Києва, оселяється в письменницькому  будинку, одержує орден Трудового  Червоного Прапора. Офіційно визнаному  письменнику довіряють посаду головного  редактора журналу «Українська  література» (з 1946 р. «Вітчизна»), який під час війни видавався в Уфі. Залучає до співпраці найкращу творчу інтелігенцію, друкує нові твори П. Тичини, М. Рильського, О. Довженка, І. Кочерги і свої.

    В 1947 р. ЦК КП(б)У ухвалює постанову  «Про журнал "Вітчизна"».

    Яновського  увільнено з посади за «націоналізм, міщансько-обивательські погляди, аполітичність, друк помилкових і порочних творів». Не догодив. Перед цим, 1946 р. як кореспондент «Правди України» він брав участь у Нюрнберзькому судовому процесі - тоді його ще підтримувала «добра рука» тодішнього «хазяїна» на Україні першого секретаря М. Хрущова, але то було востаннє...

    Відгриміли  бої. На спустошену українську землю  прийшов довгожданий мир. Прості наші люди тяжкою працею відроджують  життя, на їхню долю випадає аж надто багато труднощів і випробувань, але надія на краще додавала їм сил. Такою була тема нового роману Ю. Яновського «Жива вода». В ньому світла віра письменника-романтика в перемогу життя над смертю пронизала правдиві реалістичні картини складної повоєнної дійсності. Здавалось би, все складається якнайкраще. У 1947 р. часопис «Дніпро» друкує роман, повний текст передається по радіо. Але невдовзі партійні рецензенти знаходять у ньому чимало хиб і вад. Збирається пленум Спілки письменників. У засіданні бере участь перший секретар ЦК Л. Каганович. На пленумі, як писав Яновський у щоденнику, «поховали "Живу воду" метрів на десять під землю» -твір засуджено як «ідейно хибний», націоналістичний, наклепницький. Зробив «за порадами товаришів» до 200 виправлень - і від роману нічого не залишилося. Тільки після смерті автора його надруковано під назвою «Мир». А поки що Яновський зазнає морального та матеріального тиску (позбавлений усяких засобів до існування, змушений продавати речі, книжки, щоб не голодувати).

    Після всього цього знаходить у собі сили, пише цикл «Київські оповідання», які знову, як колись «Вершники», спочатку друкуються в Москві. В них оспівано героїзм радянських людей під  час війни, що його вселяла в них  комуністична партія на чолі з Й. Сталіним... За «Київські оповідання» Яновському 1948 р. дали Державну премію СРСР. «Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір'я і премію»,-занотує він у щоденнику. Ці слова були щирими-художник давно став невільником системи, правлячої ідеології, ним керували за принципом «батога і пряника». Так безкінечно тривати не могло...

    16 лютого 1954 р. на сцені Київської  російської драми ім. Лесі Українки  відбувається прем'єра (п'єси Ю.  Яновського «Дочка прокурора». Нестандартне  трактування проблеми виховання, морально-етичні колізії, майстерно виписані характери - це забезпечило успіх на сценах багатьох театрів.

    Скоро після прем'єри, бенкетів та поздоровлень ішли вони вдвох із Тамарою Юріївною на гостину до Романова, головного  режисера театру. Дорогою йому зробилося погано. Кілька днів лікарі боролися за його життя. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 р.

    2. ТВОРЧІСТЬ

    Ю. Яновський залишив нам багатожанрову  спадщину: 70 новел, оповідань, чимало поезій, повість, чотири романи, сім п'єс (деякі  успішно ставилися театрами), а ще кіносценарії, публіцистика. Не все, звісно, цікаве для нас, хоча далеко не все було художньо вартісним. Ранні новели, оповідання, «Байгород», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», кілька розділів «Вершників» -оце, власне, і все, що встиг створити вільно Юрій Яновський. Але й це засвідчує величезні потужні можливості його таланту.

    Далі  істинне обличчя митця, цього  тонкого лірика, проникливого мислителя, уродженого інтелігента, витонченого  романтика, вихованого на кращих традиціях світової класики, набрало виразу конвульсивної гримаси. Перетворити вільного письменника на красиву воскову ляльку, вставити їй штучне серце, яке забилося б відповідно до партійних вказівок,-чи не в цьому полягало «культурне будівництво» в пролетарській державі? А починалося все так обнадійливо.

    Юрія  Яновського справедливо називають  сміливим новатором в українській  літературі XX ст. Він- один із найяскравіших представників неоромантичної течії в ній. У царині як змісту, так і форми художніх творів ніколи не прагнув ходити чужими стежками, відкидав усталені схеми, банальності, трафарети.

Информация о работе Юрій Яновський