Григорій Сковорода

Григорій Савич  Сковорода — найбільш відомий  з українських філософів, можна  сказати, єдиний відомий з українських  філософів. Але відомим став він  головне через своє життя, в якім він у великій мірі здійснив свої філософські та релігійні погляди: ця суцільність його особистості залишила глибоке враження не лише в освічених колах, а й серед селянства; постать Сковороди стала темою легенд та оповідань. Його поетичні твори — пісні, що хоч і писані мовою, яка від сучасної літературної мови значно відрізняється, — мають велику літературну вартість і залишились до останніх часів у пам’яті народній. 

Сковорода народився  в с. Чорнухи на Лубенщині 1722 року. Після науки в місцевій школі  дістався до Київської академії, де і вчився в 1738 — 50 рр., із дворічною  перервою, яку пробув у Петербурзі в придворній капелі імператриці Єлизавети. В 1750 р, він їде до російської церкви в Угорщині, в Токаї, та користуючись цією нагодою, відвідує Відень, Пресбург, Будапешт та околиці. Можливо, що за кордоном зустрівся він і з якимись прихильниками та знавцями західної (німецької) містики, але він міг знаття її дістати і в Києві. За 2 — 3 роки повертається Сковорода на Україну. Протягом 15 років він учителює, то приватно, то по різних духовних школах (у Переяславі, Харкові), але 1769 року кидає вчительську діяльність; з того часу починаються його мандрівне життя та розквіт його літературної діяльності. Він робиться «ченцем у світі». «Постійного помешкання не мав він ніде, вважаючи себе пришельцем на землі в повному сенсі цього слова», — пише про нього його приятель М. Ковалинський, що залишив нам чудовий життєпис Сковорода. Сковорода живе то в одного, то в другого із своїх приятелів — українських поміщиків або священиків; під час своїх мандрівок пише свої твори — у формі розмов, — які сам переписує та розсилає своїм приятелям. У одного зі своїх приятелів Сковорода і помер у 1794 р.; на могилі його написані його власні слова: «Світ мене ловив, та не піймав». 

Сковорода вважав, що філософія є саме життя. «Головна мета життя людського, голова діл людських є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен — головну мету, себто не кожен піклується про голову життя. Один піклується про черево життя, себто усі свої діла скеровує, щоб дати життя череву; інший — очам; інший — волоссю; інший — ногам та іншим членам тіла; інший — одягам та подібним бездушним речам; філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, — то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія». 

«Філософське  життя» Сковороди Ковалинський описує так: «Філософія, оселившись у серці  Сковороди, давала йому найщасливіший  стан, можливий для земнородних. Вільний від пут усякого примусу, суєти, турботи, піклування, він знаходив усі свої бажання виконаними через їх незначність. Дбаючи про зменшення своїх природних потреб, а не про поширення їх, він користався задоволенням, що його не мав ніхто з найщасливіших. — Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими піклуваннями життєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним! — Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко на пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю. — Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з’явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, якій у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. — Тут умить починалася боротьба й серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося укупі з паном нашого віку — світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нападало з усієї сили на волю його, щоб полонити її, возсісти на престолі свободи її й бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе оповняющого, і змушувала його скористатися з усього знаряддя божого, щоб змогти протистати хитрощам премудрості. — Небо й пекло борються в серці мудрого, й чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користі людству? Так час опівночі проводив він в дружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, здягав його в світло побіди і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою. — Такий був образ учителя його! „Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотності, — відкидаю всяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресіння його... Ах, друже мій!.. сидячи дома, ходячи шляхом, засинаючи та прокидаючись: приймай та обертай усе в благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючись, за все дякуючи, молися“. — Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям». 

Так пише Ковалинський. Нам впада у вічі, що, з одного боку, йде мова про «боротьбу», «битву», «мету», зусилля, з другого — Сковорода ніби радить однаково «з подякою Богові» приймати все, що б не трапилося з людиною. Зрозуміємо це протиріччя, лише ознайомившись з усією системою думок Філософські погляди Г. С. Сковороди 

«Глибоке серце  чоловіка, глибше за всіх і  

воно-то й є істина людини…»  

Г. Сковорода 

Г. С. Сковорода  займав певну позицію в складних відносинах, що існували в духовному  і інтелектуальному світі середовищі України. З кінця ХVII – початку XVIII століття в українському духовенстві  формується консервативний напрям, орієнтований на церковну старовину, на захист церкви від державної експансії і до певної міри – на українські національні цінності, і напрям модернізаторський, що поклав надії на реформи самодержавства. Сковорода здійснює саме в цей період рішучий поворот напрямку філософських шукань, повністю заперечивши буквальний смисл Святого Письма і залишивши за ним виключно символічний і алегоричний смисл. Вираз «Бог є любов» набув таким чином буквального значення. В цьому відношенні Сковороду можна розглядати як попередника філософії Шлеймахера, що обґрунтував світогляд романтизму. 

Г. Сковорода  закликає почати філософське освоєння світу з простору: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це є саме пізнання людини. Поділяючи  світ на істинне і тлінне, Сковорода відає перевагу Вічності і Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але коли людина прозріває, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина як істота не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. 

Але якщо подивитися з іншої сторони, то любов і  віра дають змогу, людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», - пише Г. Сковорода. «Пізнати себе самого і відшукати себе самого і знайти людину – все це одне означає «[1; с.67]. Сковорода вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. 

Людина є центром, в якому сходяться всі потреби життя, діяльності, пізнання. Пізнати може тільки через людину, в якої головним інструментом пізнання є серце. В серці людина повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Г. Сковорода стверджував – «Істинна людини є серце в людині глибоке ж це й пізнане лише Богом є не що інше, як необмежена безодня наших думок, просто кажучи, душа, тобто справжнє єство, й сила, у якій єдиній полягає життя і життєвість наша, а без неї ти є мертва тінь, то й видно, настільки незрівняна шкода втратити себе самого, хоч би хто заволодів всіма коперніковими світами»[1; с. 80]. 

«Пізнай себе» - це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й  вказівка основного шляху цього  пізнання. Сковорода вказує, що здібності  дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина сама повина обрати ті заняття, які будуть приносити її внутрішнє задоволення і душевний спокій. 

У духовному  самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу  і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря – повинен спочатку виміряти себе». Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос – суть те саме, стверджував Сковорода. Допомагає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ – світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її – нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передавали свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього – особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії – допомогти людському розуму пізнати духовні начала, невидимості. 

Таким чином, Г. Сковорода намагається сконструювати  життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонального визначення філософських понять, а й за допомогою  того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значеня. 

Вчення Г. Сковороди  привертає велику увагу наших  сучасників передусім спрямування  на інтенсифікацію внутрішнього життя  сучасної людини. 

Література: 

1. Сковорода  Г. Пізнай у собі людину / Сковорода Г. – Львів: Світ, 1995. – 528 с.Сковороди в її цілості