Екзистенційні мотиви поезії Василя Стуса

Отже, розглянувши рецепцію творчості В. Стуса в літературознавчій  думці XX – XXI ст., ми вияснили, що дослідники сприймали його по-різному. Одні вважали його твори занадто тяжкими для сприйняття, а інші, навпаки, вважали їх значним здобутком української літератури. У творах письменника чітко простежується індивідуально-авторський стиль, який наближає його творчість до філософії екзистенціалізму та наповнює її глибоким смислом. І саме його стиль письма деякі науковці вважають незрозумілим, хоча, якщо більше дослідити світоглядні концепти поета, все швидко роз’ясниться. Тому, досліджуючи екзистенційні мотиви його творчості, ми повинні  досліджувати й історичні та соціальні умови написання творів, щоб зрозуміти причини, через які він звертався до екзистенціалізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПРОБЛЕМАТИКА ЗБІРОК «ЗИМОВІ ДЕРЕВА» І  «ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР»

 

Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), філософія існування — напрям у філософії 20 ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору [ 3, с.35].

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються  категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й  ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності  є взаємопов'язаними та взаємозумовленими  в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі  особистості;

існування людини тлумачиться  як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді  від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу  волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи  є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. [24, с.57 ].

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, Вал. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса.

Загальнолюдською проблемою  в другій пол. XX ст. стала проблема піддатності людини масовим психозам. Тому новітня психологія, філософія, мистецтво виокремлюють особистість і підносять її гідність. Тож нова поетична філософія, нова естетика, яка формувалася в нас у творчості дисидентів і яку Василь Стус назвав «естетикою страждання» [18, Т. 4, с.347], утверджувала потребу самоусвідомлення людини, з одного боку, через почуття екзистенційного протистояння омасовленості, а з другого — через спробу «входження у Велике Горе» свого народу. Багато творів В. Стус присвятив саме цій проблемі та намагався знайти шляхи її вирішення. Життєвий шлях поета був тернистим і тому він, вирішуючи якісь проблеми чи  складні запитання,  вміє знаходити вихід там, де його знайти неможливо. Особливо яскраво це проявляється у збірці В. Стуса «Зимові дерева», яка наскрізно просочена проблемою Людини та Людства. У цій збірці Стус намагається зрозуміти з чого починається людина і, де знаходиться межа, за якою людина втрачає свою особистість, самостійність, можливість робити свій вибір. Й коли він писав:

Людина – флюгер. Так. Людина – флюгер,

 Підвладний вітрові, а не собі –

[ 20, Т. 1, кн. 1, с.352] -

то мав на увазі неправильну  людську поведінку, невміння самостійно приймати рішення та відповідати  за їхні наслідки й відсутність свободи  вибору.  В екзистенціалізмі йому близька концепція людини як біологічної  істоти, простір можливостей якої не обмежений, і за бажання вона може рости і вдосконалюватися. Саме тому свобода особистості стає для Стуса найбільшою життєвою цінністю.

 Взагалі, основні проблеми  екзистенціалізму стосуються питань  вини  і відповідальності, вирішення  і вибору, ставлення людини до  свого покликання, сенсу власного  буття й до смерті, і всі  вони широко культивуються у  творчості В. Стуса. Навіть  назва його збірки є натяком  на проблеми та теми, у ній розглянуті. «Зимові дерева» - ознака замороженості, самотності, заціпеніння (це загальний стан суспільства, що не користується жодною альтернативою пробудження і повноцінного розвитку). Звичайно Стус висвітлював у творах не одну, і не дві проблеми, а набагато більше, але серед них можна виділити три найважливіші, які найчастіше зустрічаються у його творах, і на які сам автор найчастіше намагається звернути увагу читачів.

Насамперед, це проблема кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля  знайти відгук у світі, зріднитися з  іншою душею. (Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою  і навіть взагалі фактичною –  хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість  завжди мучиться не так своєю, не так  минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу). Отож проблема кохання – це і проблема найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, проблема самовипробування на соціальну і духовну стійкість своєї особистості.

Друга проблема «Зимових дерев» – переживання своєї національної сутності. Це зовсім не те, що патріотична піднесеність. Остання не була властива Стусові від самого початку. У Стуса національне самоусвідомлення знаходило вихід не так у декларативній експресії (хоч вона і є:

Ти вже не згинеш, ти,

Двожилава земля, рабована віками,

І не скарать тебе душителям

Сибірами і соловками ...

[20, Т. 1, кн. 2, с.74 ])

як у аналітичній роботі поетичної думки в переживанні  різних, інколи суперечливих поштовхів. Саме в цій роботі душі, часом  душевній муці, розкривається зміст особистої причетності до національної долі, і він має різні виміри, різне забарвлення – від розпачливого національного самокартання та умовного прийняття бід України, що є власне формою висловлення цих бід:

Звіром вити, горілку пити...

і добі підставляти спите вірнопідданого лице,

і не рюмсати на поріддя,

коли твій гайдамацький рід 

ріжуть линвами на обіддя

кількох божевільних літ  [20, Т. 1, кн. 2, с.118 ]

до навдивовижу інтимного  і водночас пророчого переживання  жертовності задля України (цикл «Костомаров у Саратові» [ 20, Т. 1, кн. 1, с.236]).

Третьою, далеко не останньою  проблемою, є проблема національної самокритики, яка властива всякій поезії національного пробудження та відродження. І з роками ця проблема у поезії Стуса звучатиме дедалі потужніше  й гіркіше, співмірно з загостренням національного болю.

Час набуває у Стуса  сакральної природи, що дає змогу  висунути припущення про релігійну  підставу екзистенціальної філософії  поета. У межах часу екзистенціально-саморефлексуюча людина здатна перебороти кінцеві межі свого життя, вийти з життєвих меж у простір біблійного часу Творіння і Судного дня, символічно позначеного образом перетинання часових напрямів. Особистість перебуває у точці цього перетинання в момент свого самоусвідомлення як унікуму, творця свого персонального «життєвого» миру. Здається, що Стус все-таки перетинає і цю лінію свідомості і йде далі, де перед ним вже знаходиться Космос, який поєднує земне життя з вічним, де поруч стоять Життя і Смерть. Тому категорія «вічності» набуває у В. Стуса статус-критерію істини, єдино-можливого виміру сутності буття й існування часу. Вічність, що перебуває в опозиції до небуття, смерті, «німоти», виступає в мислителя позитивним началом. Вічність, пов’язана з божественною благодаттю, жертовністю, соборністю і прощенням, дає людині підстави вірити, що її спроби піднестися над побутом, що затягує, й абсурдністю соціальної повсякденності не є даремними.

Цікаві думки в Стуса  й стосовно ворогів та їхньої ролі у нашому житті.  Вірші збірки В. Стуса «Зимові дерева» наскрізь пронизані думкою про те, що тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати  «я»  від себе й від світу, коли ми скоряємося перед цим поглядом. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед  ним — справжній ворог. Цей  натяк висловлений у таких  рядках:

Вже не знайтись межи поразк,

хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто  відраз

і кожна з них — до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма — ріс...

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно хорі кажани

об архітрави б'ють  [20, Т. 1, кн. 1, с.87].

Тут погляд супротивника веде або до самогубства, себто до остаточного  розсіяння, або ж до гіршого - до самозради, себто до переміни власного «я» в  іншу, ганебну псевдо-єдність, яка  являється найрадикальнішою самозгубою.

 У наступній збірці  В. Стуса «Веселий цвинтар»  поглиблюються мотиви попередньої  та з`являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подекуди зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

Сама назва – «Веселий цвинтар» - знаменна: у парадоксальному поєднанні понять ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Та водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою. Кпини з нього, адже абсурдність — то вже знак нетривкості, минущості. Одне слово, веселий цвинтар…

«Веселий цвинтар» – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:

Боже –

життя на гріш, а так багато слів,

і всі вони – чужі і  незнайомі [20, Т. 1, кн. 1, с.312]

імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій». Поезії об’єднані у «Веселий цвинтар» сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх» як герой його вірша «Еволюція поета» [14, с.14].

Ліричний герой уже  ранніх віршів Стуса болісно шукає  втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою  ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе.

Стусів «веселий цвинтар» — символ, що ввібрав у себе два комплекси української ментальності — рабства і свободи. Власне, через категорію страждання Стус виявляє існування двох людських світів на «веселому цвинтарі». Один, в якому людина через біль і страждання реалізує своє прагнення до свободи. Перебуваючи в протистоянні до світу абсурду, ліричний герой переживає різні екзистенційні стани, основним з яких є почуття втрати своєї цілісності аж до повного матеріального зникнення:

Ні очей, ні вух 

Ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

В своєму тілі [5, с.155].

Увійшовши всередину Великого Горя, ліричний герой не може віднайти полегшення, яке б допомогло «вивільнити душу з-під тягаря індивідуального горя і болю» [4, c.357]. Тому на рівні психічному естетика страждання виявляється у зведенні себе до емоційної межі: біль — «цятка пекла», голос — «крик усесвіту» [5, c.155]. Власне, тільки страждання не дають людині зникнути зі світу, вони є самодостатньою характеристикою героя як живої людини і цим самим ставлять її в опозицію до всього «веселого цвинтаря».

Стусів екзистенційний герой  розцінює власне життя «як жертву щирості» [5,c. 171]. В ньому він не зміг реалізувати своє «надмірне прагнення неба». А виявивши його, став жертвою маси. Тому проблема смерті фізичної не стоїть в українському екзистенціалізмі як можливий вибір, а лише як відплата мертвих душ за протистояння особистості:

Хіба що так: недозволенний  простір

живого духу кличе самосмерть

подобою життя. Це — на початку.

А далі вже — й убійництвом [5,c. 173].

У цій збірці В. Стуса теж  можна виділити декілька основних проблем, якими збірка наскрізно пронизана. Першою проблемою є проблема боротьби  поета за реалізацію «людини в  людині». Адже духовний досвід людини мав прислужитися пробудженню народу від масового психозу тоталітаризму, загальному просвітленню й очищенню через страждання, а не навпаки.

Другою екзистенціальною проблемою збірки є те, що люди віднайшли  замінники реальному життю у  світі і, настільки до них звикли, що втратили смак до нормального існування, перестали жити.

Однією з домінуючих проблем у В. Стуса є проблема людської волі й вибору. Екзистенціальність волі в поезії Стуса полягає в тому, що проблема вибору спричиняє переживання людиною граничної ситуації, в якій відбувається «зняття» відчуження від соціуму. У цій ситуації навіть природа стає носієм образу суб’єктивного характеру, сповнюючись ліричними переживаннями автора, а сюжет твору набуває динамічного характеру «внутрішнього руху» [21, с.43].

Роздуми про філософію  поета дають змогу зрозуміти, що, перебуваючи в процесі складної внутрішньої боротьби, В. Стус шукає шляхи подолання самотності, під якою має на увазі протистояння злу, яке породила система. Кожна його думка на зламі людських можливостей. У філософському осмисленні дійсності Стус звертається до подолання міжлюдської відчуженості, завмерлості, однобокості у духовної трансценденції за межі тоталітарного, матеріального світу. «Веселий цвинтар» — трагічний символ історії України, і постмодерністська структура мислення сучасної людини демонструє, що й сьогодні існує реальна загроза нас, загалом невиправних оптимістів, психологічно налаштувати й силою змусити виконувати «танок своєї подоланості» [12, с.12]. Певною мірою відчувається близькість до головних екзистенціалів, що визначаються у філософії Сковороди: відчай, гріх, любов, самотність. Звичайно, у Сковороди філософія життя більш оптимістична. Різні епохи, соціальна умови, в яких існували два філософи, визначили і різні шляхи подолання проблем екзистенціалізму. Але з усією упевненістю можна констатувати, що межова Стусова філософія із символічним відтінком виводить екзистенціалізм на новий виток світового розвитку.