Багатогранна дияльнисть Б Гринченка

протягом кількох  місяців 1917 р., після повалення царату, увічнив ім’я Б. Грінченка в назвах щонайме-

нше 9 навчальних закладів та відроджених "Просвіт" [20, 103]. В умовах незалежної України  ми є свід-

ками того,  що титанічна праця Бориса Грінченка  в ім’я українського народу,  збереження та

примноження його культурних набутків не була марною, вона стала підмурком для розвитку націона-

льної культури на принципово нових засадах державотворення  і культурної політики. 

На підставі дослідження культурницької діяльності Бориса Грінченка в київській  "Просвіті" мо-

жна зробити  такі висновки: 

–  Борис Грінченко  був ініціатором створення весною 1906  р.  київського культурно-освітнього

товариства  "Просвіта", одним з розробників його статуту та основних напрямів діяльності, що ґрунту-

валися на засадах  деполітизації і позапартійності  та авторитетним керманичем, про що свідчить його

головування у  виборному керівному органі товаристві – Раді  "Просвіти" протягом перших трьох років

діяльності інституції;

– організаційна  структура, принципи й напрями діяльності київської "Просвіти" ґрунтувалися на

запозиченні позитивного  досвіду львівської  "Просвіти", творчо засвоєного Б. Грінченком та його одно-

думцями, зрозуміло, з урахуванням суспільно-політичної ситуації і тогочасного законодавства Російсь-

кої імперії,  і мали за мету всіляко сприяти  відродженню і примноженню культурних надбань

українського  народу, пробудженню його історичної пам’яті й національної самосвідомості, утверджен-

ню української  мови у всіх сферах суспільного життя  в Україні;

– діяльність київської  "Просвіти" постійно супроводжувалася перепонами і заборонами з боку

місцевого адміністративно-поліційного  апарату, тому товариство не мало можливості розгорнути пов-

ноцінну роботу і сповна використати людський і  інтелектуальний потенціал своїх  членів задля реалі-

зації програмних цілей;

– багатогранна культурницька діяльність Бориса Грінченка  в київській  "Просвіті" була орієнтована

передусім на видавання і розповсюдження книжок для народу, а також на формування фондів бібліо-

теки товариства переважно україномовними друками  та літературою про Україну, популяризацію  укра-

їнської музичної і театральної спадщини,  наукових знань серед малоосвічених верств населення,

активне відстоювання інтересів українського народу на використання рідної мови у всіх сферах суспі-

льного життя, починаючи зі школи.  Використані  джерела

1. Зворський С.Л. Видавнича та бібліотечна діяльність київського товариства  "Просвіта" (1906-1920 рр.):

автореф.  дис. ...  канд.  іст.  наук /  Зворський  Сергій Леонідович –  К., 2000. – 18  с.;  Його ж.  Бібліотека київської

"Просвіти" (1906-1910 рр.) // Історія бібліотечної справи в Україні: зб. наук. праць. – К., 1997. – Вип. 3. – С. 42-51;

Його ж. Видавнича  діяльність київської "Просвіти" в 1906-1910 роках // Вісн. Кн. палати. – 1999. –  № 5. – С. 32-35. 

2. Зубкова Н.М.  Бібліотека і архів Б.Д. Грінченка як джерело з історії народної просвіти в Україні кінця ХІХ –

початку ХХ ст.: автореф. дис. ... канд. іст. наук / Зубкова  Наталія Михайлівна. – К., 1994. – 23 с.; Її ж. Народно-

просвітницька діяльність Б.Д.  Грінченка: (За матеріалами  особового архівного фонду) //  Рукописна і книжкова

спадщина України: археограф. дослідження унікальних архівних та бібліот. фондів / ЦНБ АН України. – К., 1994. – 

Вип. 2. – С. 97-105. 

3. Козар Л.П.  Борис Грінченко як фольклорист:  автореф. дис. ... канд. філол. наук / Козар Лідія Петрівна –

К., 1997. – 24 с. 

4. Малиш М.М.  Книговидавнича діяльність Бориса  Грінченка: автореф. дис. ... канд. філол. наук / Малиш

Мирослава Михайлівна. – К., 1994. – 22 с. 

5.  Животенко-Піанків  А.  Педагогічно-просвітня праця  Бориса Грінченка. –  К.: [Вид.  центр  "Просвіта"],

1999. – 175 с. 

6. Грінченко  Б. – Драгоманов М.: Діалоги  про українську національну справу. – К., 1994. – 286 с. 

7. Видання  "Просвіт"  Галичини: книги та аркушева продукція  (1868-1939): бібліогр. покажч. /  уклад.  С.Л.

Зворський. –  К.: Абрис, 1996. – 248 с.

8. Грінченко  Б. Товариство "Просвіта" в Києві: [стаття, б. д.] – ІР НБУВ, ф. І,  № 31530, 32 арк. 

9. Статут товариства "Просвіта" у Києві, заснованого  в пам’ять Тараса Шевченка [26 травня 1906 р.]. – ІР

НБУВ, ф. 114, № 1, 6 арк.

10. Об утверждении  устава общества "Товарищество "Просвещение", основанного в память Т. Шевченко

[26 мая 1906 г.]. – Державний архів Київської  обл., ф. 10, оп. 1, спр. 21, 8 арк. 

11. Протоколи  видавничої комісії товариства  "Просвіта"  у Києві [25  серн. 1906  р. – 3  квіт. 1910  р.]. – ІР

НБУВ, ф. 114, № 17. 

12. Над могилою  Бориса Грінченка: автобіографія,  похорони, спомини, статті / упоряд. С. Єфремов. – К.,

1910. – 184 с. 

13. Звідомлення  Товариства  "Просвіта" у Київі,  заснованого в память Т. Шевченка, за 1907 [1908, 1909,

1910] рік. –  К., 1908 [1909-1910].

14. Видання  "Просвіт"  Наддніпрянської України (1906-1922): бібліогр.  покажч. /  уклад. С.Л.  Зворський. – 

К.: Глобус, 1999. – 133 с.

15. Чернявский  М. Кедр Ливана . – Херсон, 1918. – 114 c. 

16. Погрібний  А. У двобої з часом // Пам’ять  століть. – 1999. – № 1. – С. 39-48. 

17. Тулуб О.  Матеріали до життєпису Володимира  Самійленка // За сто літ. –  К., 1928. – Кн. 3. – С. 302-328.

18. Чикаленко  Є. Спогади (1861-1907). – Львів, 1925. – 269 c.

19. Духовное завещание  Гринченко Бориса Дмитриевича  [21 авг. 1909 г.] – ІР НБУВ, ф. І,  № 31671-31672,

арк. 1-2. 

20. Пастух Б.  Терновий вінок титанові праці  // Бахмутський шлях. – 2003. – №  3-4. – С. 97-109.

Великий вплив  на розвиток педагогічної думки в Україні кінця XIX століття здійснив Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910 pp.).

Своє педагогічне  життя педагог присвятив проблемі створення нової української  школи, яка б діяла на гуманістичних, демократичних засадах і привела  б український народ до національного відродження. У передмові до книги “Перед широким світом” він наголошує: “…ми зосталися в просвітних справах позад усіх європейських народів, і в нас справа просвіти є разом і справою національного відродження. Коли ми хочемо чогось досягти як національний організм, мусимо з усієї сили стати до просвітньої роботи”. І це були не прості слова, а подвижницьке його служіння рідній школі є ствердження вірності цій ідеї [1].

У своїй  праці “Якої нам треба школи?”  педагог робить висновок про навчання дітей рідною мовою, бо “діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною , важкою на думку” [2].

Б. Грінченко  у праці “Народні вчителі і  вкраїнська школа” показує роль русифікації  у денаціоналізації українського населення, в його психологічному виродженні: “Коли мову будь-якого народу, як-от українського, виганяють зі школи, з  церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть в літературі, то тоді тая мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси” [2].

Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які проявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, яку завдає російськомовна школа українським дітям.

З гіркотою описує педагог принизливе становище  української мови на українській  землі: “Нашій українській мові тепер  нема ходу: вигнано її зі школи, суду, з усіх державних і крайових урядів, з церкви. Скрізь, де не піде наш чоловік, всюди до нього по-московському озиваються, а як заговорить він по-своєму, то ще з його глузують, знущаються, а як солдатів, то й б’ють за рідну мову. По школах школярів теж одучують, щоб по-своєму не говорили, і розказують їм , що українська мова – то хохляцька, мужицька, погана мова, що нею тільки дурні хахли, а путящий, розумний, освічений чоловік повинен говорити московською мовою” [2].

Таке ставлення  до мови спонукало педагога до глибоких наукових досліджень ролі рідної мови у процесі навчання й виховання.

Багаторічна робота Б.Грінченка над дослідженням лексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшості  діалектів привела до появи протягом 1900-1907 pp. чотиритомного “Словника української мови”, де на титулі першого тому позначено: ”Редактировал, с добавлением собственных материалов Б.Гринченко” [3].

Необхідність  навчання дітей на рідній мові педагог  стверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки.

Б.Грінченко  вважав, що школа повинна надати освіті розвиваючий, виховний характер. Він не вважав, що головним завданням школи є поповнення учнівських голів певною сумою знань. Вся суть народної школи полягає, на думку вченого, в тім, щоб виховати розум дитини, розвинути, зміцнити його, зробити дитину придатною для подальшої діяльності.

Б.Грінченко  стояв на позиції, що всі знання, які учень набуває в школі, повинні бути тільки засобами для розвитку розумової сили учнів і всі предмети її навчального курсу повинні строго відповідати цій меті. Для того, щоб розвивати розумові здібності дітей, вчитель має добирати відповідні методи навчання. Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, неусвідомлене запам’ятовування, протиставляючи їм навчальну роботу, що розвивала образне і абстрактне мислення, написання учнями рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного [4]. Б.Грінченко рекомендує після опрацювання звукової системи української мови приступати до читання та писання. Ця робота починалася з вивчення шести малих букв [о, с, а, х, л, м] на руховому алфавіті поруч з ідентичними великими літерами. Лише після цього ставала потрібною книжка, де кожна літера ілюструвалася малюнком.

Б.Грінченко  вважав, що на особі вчителя ґрунтується  все навчання і виховання. Він  хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало  знає свою справу, сумлінно виконує  вчительський обов’язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою в своїх діях.

Педагога  хвилювало й те, що серед вчителів переважає жіноцтво, що, на його думку, не сприяє повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема очоловічення школи, започаткована  Б.Грінченком, і сьогодні є не вирішеною.

Минають роки, відходять у далечінь літа, а кожен  вдячний українець, який знайомий з  творчістю Б.Грінченка, не може не згадати його вдячним словом за працю на користь рідній Україні.

Література

1. Грінченко Б. Перед широким світом // Вибр. твори: У 2 т. – Т. 1. -194с.
2. Грінченко Б. Якої нам треба школи? //Дивослово.-1994.-№ 1 .-С. 36-39.
3. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки.- Тернопіль, 1994.
4. Луцик Д.В., Логвиненко Т.О. Літопис педагогічної думки в Україні.-Дрогобич, 1999.
5. Любар О.О. та інші. Історія української педагогіки.- К., 1999

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і  письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.