Багатогранна дияльнисть Б Гринченка

.  Постать  Б. Грінченка

привертає особливу увагу насамперед у контексті  вивчення його надзвичайно продуктивної праці в то-

варистві та визначення особистого внеску у створення  інституції, формування програмних засад  її діяль-

ності та практичних кроків по їх втіленню.  Це питання має важливе значення і в плані збереження,

популяризації та примноження просвітянських набутків і традицій, започаткованих століття тому і втілення

їх в діяльності сучасного відродженого Всеукраїнського  товариства "Просвіта" ім. Тараса Шевченка. 

Аналіз останніх досліджень і публікацій з даної  теми свідчить, що діяльність київської  "Просві-

ти" найбільш повно висвітлена у дисертації та низці публікацій С. Зворського [1], який, однак, зупинив-

ся лише на двох напрямах праці товариства –  видавничій і бібліотечній,  а робота Б.  Грінченка в

"Просвіті" розглядається автором побіжно  і лише в контексті зазначених  двох напрямів. Щодо персо-

ніфікованого  внеску Б. Грінченка в українську культуру і науку, то в останній час  спостерігається помі-

тне й цілком закономірне зростання інтересу дослідників до цієї видатної особистості,  зародження

нової комплексної  науки –  грінченкознавства. Так, в працях Н. Зубкової [2], дисертаціях  Л. Козар [3],

М. Малиш [4],  розвідці А. Животенко-Піанків [5]  проаналізовано окремі аспекти культурницької праці

Б. Грінченка, однак  без прив’язки до його діяльності в київській "Просвіті". Існує  також значна кількість

наукових праць  про Б. Грінченка як письменника, мовознавця, педагога, які, однак, не стосуються його

просвітянської  роботи. Таким чином, можна констатувати, що діяльність Б. Грінченка саме у  київській

"Просвіті" не отримала належного висвітлення  в науковій літературі. 

Мета статті – на основі дослідження значної  за обсягом джерельної бази, включаючи й мало-

відомі архівні  документи,  висвітлити багатогранну культурницьку діяльність Б.  Грінченка  в київській

"Просвіті",  і тим самим частково усунути  істотну прогалину в історії  українського національно-

культурницького руху початку ХХ ст. 

Постать Бориса Грінченка в історії української культури є унікальною.  Він був ледь чи не

останнім вітчизняним  діячем новітньої доби,  якого  з повним правом можна назвати  вченим-

енциклопедистом за різноманітністю і вагомістю  його наукових здобутків,  до яких слід додати й ре-

зультативність  його громадської праці. Письменник, педагог, літературознавець, лексикограф, етнограф,

історик, фольклорист,  публіцист,  видавець,  популяризатор  науки,  соціолог,  перекладач,  бібліограф,  гро-

мадсько-культурний діяч – ось далеко не повний перелік іпостасей Б. Грінченка, в яких він здобув зага-

льне визнання попри трагічну короткочасність  життєвого шляху,  відведеного  йому долею.  Якщо ж

врахувати, що він  з-за тяжких життєвих і родинних обставин не зміг дістати ґрунтовної освіти, був факти-

                                               

© Кобижча Н. І., 2011  чно самоуком, і всі його наукові здобутки – це результат  невтомної самоосвіти, титанічної праці  й само-

жертовності, то слід визнати, що Б. Грінченко – це дійсно феноменальна особистість. Але передусім Б.

Грінченко був  палким патріотом України, тільки заради неї він жив і творив, тільки з метою виведення

української нації  з темряви неуцтва, пробудження  в народних масах усвідомлення національної гідності

він ревно плекав свій найдорожчий громадський здобуток – "Просвіту". 

Формування Бориса Грінченка як особистості відбувалося  в кінці 1870-х років –  за найбільш

глухої і безпросвітної  доби українського громадського й культурного  життя, в характерному для зубо-

жілих дворянських верств Російської імперії останньої третини ХІХ ст. майже повністю російськомов-

ному соціокультурному середовищі Слобожанщини.  Духовний перелом у світогляді юного Бориса

Грінченка трапився після прочитання ним у 13-14-річному  віці Шевченківського  "Кобзаря". З юнацьких

літ відбувалося  поступове формування переконаного українського патріота, діяча національної куль-

тури.

Мрію створити в Україні культурно-освітнє товариство, яке б сіяло в народних масах, передусім

селянських, зерна  національної просвіти, діяло задля подолання віковічної "прірви між мужиками і пана-

ми" [6, 37] Борис  Грінченко плекав багато років, ще з  часів свого учителювання на Слобожанщині, пере-

бування у "Братстві тарасівців" та на чиновницькій службі в Чернігівському земстві. Він був переконаний,

що "народна  вкраїнська просвіта буде величезним добром українському народові..." [6, 110-111]. Не ма-

ючи можливості видавати свої художні й науково-популярні  твори в умовах царської Росії, де українське

друковане слово  перебувало під забороною  (наслідок сумнозвісного валуєвського циркуляру 1863 р. та

таємного Емського едикту 1876 р. Олександра ІІ), він зав’язав тісні стосунки з українськими культурно-

освітніми і  видавничими інституціями в Галичині й на Буковині, які на той час  перебували у складі Авст-

ро-Угорської  імперії і де законодавство у  сфері національно-культурних прав автохтонного населення

окраїнних земель, що базувалося на конституції 1848 р., на відміну від Росії, було набагато ліберальні-

шим.  Особливо плідно Грінченко співробітничав з львівським товариством  "Просвіта",  заснованим у

1868 р., яке за  кілька десятиліть охопило своєю  культурницькою працею всю Східну  Галичину. Свої ху-

дожні і науково-популяризаторські  твори у виданнях львівської  "Просвіти"  він друкував,  починаючи з

1888  р.,  здебільшого  під псевдонімом Василь Чайченко  (інші псевдоніми,  які використовував

Б. Грінченко  –  Вартовий,  Вільхівський,  Перекотиполе,  Л.  Яворенко та ін.).  Там же під  псевдонімами

М. Загірня, М. Чайченко друкувалися й твори дружини й соратниці письменника – Марії Миколаївни,  у

дівоцтві –  Гладиліної [7]. Росіянка за походженням, під впливом чоловіка, вона теж  стала переконаною

прибічницею українського культурницького руху. У 1902 р., вже  переїхавши з сім’єю з Чернігова  на по-

стійне проживання до Києва, Борис Грінченко здійснив поїздку в Галичину, де зустрічався з Іваном Фра-

нком та іншими видатними діячами української  літератури і культури, ретельно вивчав досвід діяльності

місцевих культурно-національних установ, аналізував особливості їх видавничої політики, просвітниць-

кої роботи в  народних масах,  пробудження паростків  національної самосвідомості серед  українців-

галичан. Надихаючий приклад львівської  "Просвіти" ще більше зміцнював упевненість  Грінченка в необ-

хідності створення подібного українського культурно-освітнього товариства і в Наддніпрянській Україні.

Однак в умовах всемогутності царату,  його відверто асиміляційної політики на національних окраїнах

імперії та тотальних  переслідувань будь-яких проявів  національно-визвольного руху такі наміри в кінці ХІХ

– в перші  роки ХХ ст. були нездійсненними, не існувало й підґрунтя для створення  такого товариства. 

Ситуація в  Російській імперії суттєво змінилася  внаслідок загальної кризи царату,  активізації

діяльності політичних партій лівого спрямування та революційних подій 1905 року. Наляканий розма-

хом народних виступів і під тиском поміркованих урядовців-лібералів  цар Микола ІІ своїм маніфестом

від 17  жовтня 1905  р.  проголосив політичні свободи, 24  листопада того ж року було затверджено

"Тимчасові  правила про пресу", якими нарешті  скасовувалися ганебні цензурні  утиски української мови

в друці. 4 березня 1906 р. царат пішов ще на одну поступку вимогам народних мас – на підставі "Зако-

ну про товариства та спілки" було дано дозвіл на створення спілок і об’єднань, зокрема на національ-

ному ґрунті.

Ці сприятливі обставини для реалізації своєї  давньої мрії Борис Грінченко  використав блиску-

че і, головне, швидко, протягом 10 тижнів, виявивши нові грані своїх обдарувань – організатора й кер-

манича. Об’єднавши навколо себе та редакції прогресивної україномовної газети  "Громадська думка"

невеличкий  (близько 20  осіб)  гурт української  інтелігенції,  наприкінці 1905 –  на початку 1906  рр.  він

заходися створювати у Києві українське за своїм духом культурно-освітнє товариство. Така мала кіль-

кість освічених  людей-українофілів не була дивиною, адже в той час у Києві було лише кілька родин

інтелігентів, що сповідували українство, майже всі  вони перебували між собою у родинних стосунках.

Як назвати  товариство, сумнівів не виникало –  звичайно ж, "Просвіта", за прикладом  львівських одно-

думців, хоча спершу Олена Пчілка пропонувала іншу назву  – "Україна" (однак її пропозиція більшістю

була відхилена  з огляду на радикалізм, певну визивність такої назви на той час, що могла спровокува-

ти швидкі репресії з боку поліції). Крім того, як згадував Б. Грінченко, прийнявши назву  "Просвіта", ки-

ївські  "просвітяни"  сподівалися з часом об’єднати  всі  "Просвіти"  Наддніпрянщини в єдину й масову

організацію [8, арк. 5-6] Юридичний документ, на основі якого товариство мало бути затверджене  ки-

ївським губернатором – статут офіційною, тобто російською, мовою уклав Модест Левицький, а  оста-

точний текст  у перекладі українською мовою  тричі ґрунтовно виправляв Грінченко [9,  арк. 6-7].  Заоснову було взято статут львівської "Просвіти". В перших рядках статуту київського товариства прого-

лошувалася його головна мета – "допомагати розвиткові української культури і першим чином  просвіті

українського народу його рідною мовою, працюючи в Києві і Київській губернії" [9, арк. 1]. Бажаючи під-

креслити спадкоємність  новітньої генерації  "просвітян" духовним заповітам Кобзаря і  віддати данину

його генієві, засновники нового товариства проголосили  його покровителем  (патроном) своєї інститу-

ції, що й було зафіксовано у повній (офіційній) назві інституції – "Товариство "Просвіта" у Києві, засно-

ване в пам’ять  Тараса Шевченка". 26  травня 1906  р.  статут товариства,  попередньо завірений у

нотаря десятьма "просвітянами" на чолі з Борисом Грінченком, було офіційно зареєстровано у Київсь-

кому губернському у справах про товариства присутствії, під № 1, і, таким чином, "Просвіта" отримала

дозвіл розпочати  свою діяльність, до речі першою серед  громадських об’єднань і інституцій у Києві і

Київській губернії [10, арк. 3]. Вже надалі виникли польські, єврейські, російські та інші національні  то-

вариства, але  проторувала їм дорогу саме "Просвіта".