Багатогранна дияльнисть Б Гринченка

Необхідно зазначити, що від самого початку організаційної роботи по створенню товариства

серед його засновників  кілька тижнів точилися гострі суперечки  про загальні засади його діяльності.

Більшість,  під  впливом тогочасної революційної ситуації та підпорядковуючись тим чи іншим  партійним

інтересам,  відстоювала  політичний напрям діяльності  "Просвіти".  Меншість,  очолювана Грінченком,

вбачала сенс своєї  праці в товаристві як суто просвітницької, поступової, звільненої від будь-яких по-

літичних уподобань  та радикалізму, які, з одного боку, неминуче відвернуть від "Просвіти" частину по-

літичних опонентів, з другого боку – спричинять поліційні  переслідування і швидку заборону інституції.

Поступово Борис  Грінченко та його прибічники переконливими  аргументами зуміли переконати біль-

шість  "просвітян"  у безперспективності й явній згубності політизації товариства,  недоцільності його

перетворення  фактично на одну з численних тогочасних політичних партій й зуміли перетягти  на свій

бік значну частину  ідеологічних опонентів. У цьому  контексті Грінченко ні на йоту не відступився від

кредо,  сформульованого  у своїй новелі  "Спроба": "Не у хвилях кривавих,  як кажуть революціонери,

треба омити  наш край, щоб він воскрес для  нового життя, а у ясних співучих хвилях української просві-

ти". Загальнонародне, загальноцивілізаційне він завжди ставив вище за класове. Така підкреслено поза-

партійна позиція  Б.  Грінченка призводила до численних  нападок на нього з боку радикально

налаштованих  представників українських політичних партій, але, як засвідчив перебіг  подальших по-

дій, аполітичність й дозволила  "Просвіті" в умовах наростання чорносотенної реакції протриматися 4

роки. Саме цієї громадської позиції не могли  вибачити Грінченку його ідейні опоненти і в радянські ча-

си, ось чому за доби тоталітаризму поодинокі  публікації про нього зазвичай супроводжувалися епіте-

тами "поміркований", "обмежений", "націоналістичний", "буржуазно-ліберальний діяч", одним словом – 

"не наш", не пролетарський. 

Однак на перших загальних зборах товариства, які  відбулися 25 червня 1906 р. і на яких з про-

грамною доповіддю  про завдання та мету  "Просвіти" виступив Б. Грінченко, ці суперечки  дістали нове

продовження під  час дискусії про засади створення  і завдання майбутньої бібліотеки "Просвіти" та про

принципи видавничої політики інституції. Частина  "просвітян" (Володимир Винниченко, Андрій Жук та

Юрій Єреміїв)  пропонували комплектувати бібліотеку популярною партійною літературою  соціал-

демократичного  спрямування, призначеною для політичної просвіти робітників, в цьому ж  руслі фор-

мувати й видавничий портфель товариства. На противагу цій трійці Борис Дмитрович та переважна

більшість  "просвітян" відстоювали принцип універсальності  комплектування фонду бібліотеки товари-

ства найкращими зразками українського і світового  письменства, але пріоритетним в ній мав бути від-

діл україніки,  тобто видань українською мовою  та про Україну,  незалежно від  місця їх видання та

мови. Так само універсальною за змістом, позбавленою  будь-яких елементів партійної агітації, але з

переважанням  українознавчої тематики має бути й видавнича програма товариства, до якої слід при-

ступати без  зволікань, наголошував Грінченко. 

Обрання Бориса Грінченка головою керівного  органу  "Просвіти" –  Ради стало  переконливим

визнанням його лідерських якостей й незаперечного  авторитету серед "просвітян". Цей авторитет під-

кріплювався і  словом, і ділом – щоденною  "чорновою" працею Грінченка в  "Просвіті". Формально, за

посадою він  міг би лише здійснювати загальне керівництво й контроль за діяльністю чотирьох робочих

комісій товариства – видавничої  (у складі якої діяла й календарна підкомісія), бібліотечної, артистичної

(займалася організацією  літературно-музично-вокальних вечорів,  вистав та інших масових заходів)  та

шкільно-лекційної (організовувала лекції на різні теми, переважно на робітничих околицях Києва – Де-

міївці, Шулявці). Фактично ж Грінченку належить визначальна  заслуга в організації та чіткій роботі ви-

давничої комісії  "Просвіти" (ця сфера була йому найбільш близькою, в ній він вже  мав певний досвід

власної видавничої діяльності ще з часів чернігівського періоду свого життя, і тому крім Ради голову-

вав 3 роки і в  цій комісії), обговоренні, рецензуванні й редагуванні рукописів, що надходили  до комісії.

Він сам написав  понад 20 рецензій, відредагував близько  половини книжок для народу та календарів

(альманахів), що  вийшли з друку під егідою "Просвіти" в 1906-1910 рр. (з них три написані  самим Грін-

ченком) [11]. Крім видавничих справ він постійно переймався проблемами комплектування та оптима-

льної організації  фондів просвітянської бібліотеки,  самотужки розставляв книжки на полицях тощо.

Бібліотека "Просвіти" стала першою в Наддніпрянській  Україні дійсно доступною українською  книгозбі-

рнею. Як можна  переконатися з протоколів засідань робочих комісій, Б. Грінченко брав діяльну участьу щотижневих засіданнях всіх чотирьох комісій (кожна з них у складі 5-10 "просвітян" збиралася щоти-

жня у певний день), а також вів непрості переговори з власниками друкарень та книгарями  з фінансо-

вих питань [11],  листування з різними установами,  інституціями,  товариствами  (так,  на видавання

книжок та проведення кожного літературно-музичного-театрального вечора потрібно було виклопота-

ти дозвіл відповідно у цензора і в адміністративних органах) та виконував безліч інших  громадських

справ, не рахуючись ні з часом, ні з втомою. Дмитро Пісочинець, товариш Бориса Грінченка ще з юна-

цьких років, згадував про свого друга: "Взагалі і  в "Просвіті", як і скрізь, він  не був увільнений і не цура-

вся поруч з  важливою і чорної роботи.  І роботи тієї і другої було в нього завжди багато" [12, c. 29]

Плани ж у  Грінченка по розвитку діяльності "Просвіти" були далекосяжними. Так, він планував створи-

ти ще кілька робочих комісій –  музейну,  з будівництва Народного дому  "Просвіти",  зі спорудження

пам’ятника Т. Шевченку у Києві,  педагогічну,  організувати  "просвітянську"  книгарню тощо [13],  однак

через брак коштів, робочих рук, часу із-за нагальної  потреби згуртувати сили на виконанні  вужчих, але

реально здійсненних  завдань ці наміри реалізувати не вдалося. 

Велику увагу  Б.  Грінченко приділяв розповсюдженню в суспільстві інформації про  культурни-

цьку діяльність  "Просвіти", її програмні цілі, заходи, що відбувалися в товаристві або під його егідою

(лекції на  робітничих околицях,  літературно-музичні вечори тощо). Товариство не мало свого друкованого

органу, втім, в  цьому й не було особливої потреби, оскільки діяльність "Просвіти" регулярно  висвітлювалась

Б. Грінченком та іншими  "просвітянами"  на шпальтах київської україномовної позапартійної  газети  "Рада",

редакція якої майже у повному складі одночасно  мала членство і в товаристві. 

На перших порах (друга половина 1906–1907 рр.) серед  членів "Просвіти" спостерігалася емо-

ційне піднесення від усвідомлення того, що нарешті  стало можливим не приховувати своє українофі-

льство, приносити  своєю видавничою, лекційною, бібліотечною працею певну користь народові. Однак

у подальшому ейфорія  пішла на спад, частина членів товариства почала нехтувати своїми громадсь-

кими обов’язками, з’явилися проблеми зі сплатою внесків, приміщенням для  "Просвіти", почастішали

поліційні переслідування "просвітян". 

В цих складних умовах Б. Грінченко та його найближчі  товариші докладали багато зусиль, щоб

поширили сферу  діяльності товариства не лише на Київ, а й на містечка і села Київської губернії, вба-

чаючи в масовості  своєї роботи запоруку успішності покладених на "Просвіту" завдань, постійно пору-

шували відповідні клопотання у владних коридорах,  однак всі ці намагання постійно натикатися на

глуху стіну  заборон і відмов, часто навіть без будь-якого пояснення причин. Так само негативно ста-

вилася влада  й до вимог і пропозицій Грінченка  та його однодумців по  "Просвіті"  щодо українізації

шкіл в Україні, видавання україномовних підручників. 

Хоча київська  "Просвіта" не була першою за часом виникнення серед однойменних товариств

в Наддніпрянській  Україні  (наприкінці 1905 р. перші  "Просвіти" були започатковані  в Катеринославі (8

жовтня) і Одесі (25 грудня), а 8 травня 1906 р. утворилася  "Просвіта" в Кам’янці-Подільському), однак

вона одразу стала найавторитетнішою установою  українського культурно-національного  руху на тере-

нах царської Росії, зокрема першою розпочала видавничу, концертно-театральну, лекційну діяльність.

За неповних чотири роки під егідою київської  "Просвіти"  побачили світ 32  так звані  "народні книжки"

різноманітного  тематичного змісту  (історія  України та інших країн світу, географія, белетристика, при-

родознавство, право, етнографія тощо) 3 щорічні календарі-альманахи, не рахуючи офіційних видань

(статутів,  щорічних  звітів,  каталогів  "просвітянських"  книжок для народу тощо) [14].  Не випадково в

архіві товариства,  який з невідомих причин виявився розділеним і зберігається в Інституті  рукопису

Національної  бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ІР НБУВ, ф. 114) та в Державному архіві м. Ки-

єва  (ф. 1447),  відклалося дуже багато звернень до київської  "Просвіти",  що надходили від  селян-

українців і  місцевої інтелігенції майже з усіх губерній Наддніпрянської України, і навіть з Кубані, Сибі-

ру, Далекого Сходу  з проханнями надіслати статут "Просвіти", "просвітянські" книжки, надати допомогу

у створенні  в селах і містечках бібліотек, філій товариства тощо. Всі інші тогочасні "Просвіти" Наддніп-

рянщини дуже поступалися  киянам в продуктивності видавничої діяльності. 

Основні заслуги  Б. Грінченка в організації плідної  діяльності київської "Просвіти", на нашу дум-

ку, полягають, по-перше, в тому, що йому вдалося згуртувати навколо товариства найдобірнішу націо-

нальну письменницьку, наукову, педагогічну, мистецьку еліту не лише Києва, а й багатьох інших міст,

містечок і  сіл Наддніпрянської України, а  також Москви, Петербурга та інших  міст за межами України.

Так, діяльними  членами "Просвіти" були Леся Українка, С. Єфремов, В. Дурдуківський, М. Лисенко, С.

Шемет, В. Прокопович, В. Винниченко, Гр. Шерстюк, Олена Пчілка, Мод. Левицький, Є. Чикаленко, Л.