Зміст 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     ВСТУП

     Кваліфікація  злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він  у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

     Кримінально-правова  наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А.А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом.

     Свого подальшого розвитку поняття кваліфікації набуло в наукових працях таких учених-правознавців, як В.М. Кудрявцев, Б.А. Курінов, С.А. Тарарухін, В.О. Навроцький, які розглядають кваліфікацію не тільки як процес встановлення точної відповідності між ознаками діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а ще і як юридичне закріплення в офіційному документі результату встановленої чи невстановленої відповідності.

     Кваліфікація  являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких  прийомів і методів, як індукція й  дедукція, аналіз і синтез, сходження  від абстрактного до конкретного.

     Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

     Необхідною  умовою правильної кваліфікації є точне  й достовірне встановлення усіх фактичних  обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

     Кваліфікація  – це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

     Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні  ознаки, що входять до складу конкретно  вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак – про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

     Кваліфікація  – це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

     При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

     Процес  реалізації кваліфікації проходить  ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

     Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

     Офіційна (легальна) кваліфікація – це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

     Неофіційна  кваліфікація — це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

     У процесуальних документах, що складаються  за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

     У правозастосовній діяльності правильна  кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.

     Метою курсової роботи є визначення складу злочину для його кваліфікації. Дана мета зумовлює постановку й необхідність вирішення таких завдань:

     1) визначити поняття та основні ознаки складу злочину;

     2) дослідити взаємозв’язок елементів складу злочину між собою;

     3) виявити зв’язок між складом злочину та його кваліфікацією.

     Об’єктом  роботи є склад злочину.

     Предметом роботи виступає чинне кримінальне законодавство, міжнародно-правові документи, система наукових поглядів і розробок стосовно цієї проблеми.

     Нормативною базою для роботи послужили Конституція  України, чинне вітчизняне кримінальне  законодавство, нормативні акти інших  галузей права, у тому числі кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого. 
 
 
 
 
 

     РОЗДІЛ  1. Теоретичні основи визначення сутності і складу злочину

1. Поняття та ознаки складу злочину

     Склад злочину – це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. [14, с. 237] Об'єктивними ознаками складу злочину є об'єкт і об'єктивна сторона. Суб'єктивними ознаками складу злочину е суб'єкт і суб'єктивна сторона.

     Об'єкт  злочину – те, на що завжди посягає злочин і чому він завдає шкоди чи ставить під загрозу заподіяння шкоди. Об'єктом злочину є правовідносини, які охороняються КК від злочинних посягань. Такі відносини перераховані ч.1 ст.1 КК. Це – права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, миру і безпеки людства.[1]

     Види об'єктів:

     а) загальний – сукупність усіх охоронюваних КК правовідносин (перелік їх дано і ч.1 ст.1 КК);

     б) родовий – частина загального об'єкта, що представляє собою групу однорідних чи тотожних правовідносин, на які посягають однорідні чи тотожні злочини (наприклад, основи національної безпеки, життя громадян, здоров'я громадян;

     в) безпосередній об'єкт – ті правовідносини, яким безпосередньо завдається злочином шкода. Наприклад, при вчиненні вбивства – це життя конкретної особи. Зазначимо, що безпосередній об'єкт може поділятися на основний і додатковий. Наприклад, при вчинені розбою (ст.187 КК) основним об'єктом є власність потерпілого, додатковим – здоров'я потерпілого. [1] Зауважимо, що додатковий об'єкт може бути обов'язковим чи факультативним. При вчиненні розбою здоров'я потерпілого є додатковим обов'язковим об'єктом. Це пояснюється тим, що здоров'я потерпілого обов'язково пошкоджується чи ставиться під загрозу пошкодження при вчиненні розбою. Коли ж додатковий об'єкт пошкоджується чи ставиться під загрозу пошкодження не завжди його називають факультативним.

     Об'єктивна  сторона — це зовнішня сторона злочину. Інакше кажучи, як злочин проявляється зовні.

     Основні ознаки об'єктивної сторони злочину в матеріальних складах злочинів:

     а) діяння (дія або бездіяльність),

     б) злочинні наслідки (це шкідливі зміни в об'єкті посягання),

     в) причинний зв'язок між вчиненим діянням та злочинними наслідками (причинний зв'язок – це такий зв'язок між явищами, при якому одне явище породжує інше). [15, с. 503]

     Факультативні (не обов'язкові) ознаки об'єктивної сторони  злочину: місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя, засоби. Коли в диспозиції статті Особливої частини КК є пряма чи опосередкована вказівка на якусь з факультативних ознак, вона автоматично стає основною ознакою об'єктивної сторони. Наприклад, при вчиненні крадіжки (ст. 185 КК) об'єктивними її ознаками є: дія (саме викрадення), злочинні наслідки (виражаються заподіянням майнової шкоди потерпілому) та причинний зв'язок між вчиненим викраденням та заподіяними збитками. Однак, крім цих ознак, законодавець вказує й на додаткову ознаку об'єктивної сторони, а саме на спосіб викрадення – таємне викрадення. Таким чином, для крадіжки характерно чотири обов'язкові ознаки об'єктивної сторони.

     Об'єктивна  сторона злочину буде відсутньою, коли: діяння вчинене внаслідок нездоланної  сили – дії об'єктивних факторів (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів, механізмів і т.п.), фізичного чи психічного примушування, яке також є нездоланним.

     Значення  об'єктивної сторони: об'єктивна підстава кримінальної відповідальності; ознака складу злочину, за яким розрізняють  злочини.

     Суб'єкт  злочину – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). [1]

     Ознаки  суб'єкта злочину:

     а) суб'єктом злочину, згідно КК, може бути тільки фізична особа, тобто людина;

     б) така особа повинна бути осудною. Осудною визнається особа, яка під  час вчинення злочину могла усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК). Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

     в) суб'єктом злочину є людина, яка  досягла віку, з якого, згідно КК, настає кримінальна відповідальність. Згідно ст. 22 КК, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі злочини, зазначені у Кримінальному кодексі України.[1]

     Суб'єктивна  сторона – це внутрішня сторона злочину. Ознаки суб'єктивної сторони: а) вина; б) мотив; в) мета. Вина є обов'язковою ознакою злочину; мотив, мета – факультативними. Серед суб'єктивних ознак виділяють ще й емоційний стан особи.

     Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). [1] Отже вина є умисною та необережною.

     Умисна  вина (умисел) є двох видів: прямий і  непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

     Необережна  вина (необережність) також є двох видів: злочинна самовпевненість та злочинна недбалість.

     Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

     Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

     Коли  особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), не повинна була і не могла їх передбачити – у наявності казус. За таких умов особа кримінальної відповідальності не несе через відсутність вини. [15, с. 507]

     Мотив злочину – це внутрішні спонукання до злочину, психологічна причина злочину.