Школи, напрямки й теорії в культурології

     Українська  народна математика мала у своєму арсеналі оригінальні способи зображення чисел. Одиниці позначалися паличками, десятки — хрестиками, сотні — кружечками, тисячі — квадратиками. Що ж до дробових чисел, то їх передавали переважно в усній формі з відповідними назвами (половина, чверть, осьмушка, шістнадцятка та ін.). Письмово (невеличкими горизонтальними рисками) зображалися лише найбільш уживані дроби.

     Для написання числових знаків використовували  найрізноманітніші предмети (дощечки, палички). Проте найчастіше для цього  послуговувалися одвірками, дверима, стінами, на яких малювали рисочки або карбували зарубки. Досить поширеним засобом для позначення чисел були зарубки на невеличких дощечках, прямокутних брусках чи палицях. Такі своєрідні "документи" використовували лісоруби, ремісники, ними послуговувалися, позичаючи гроші, здаючи податки, засипаючи в амбари на зберігання зерно тощо.

     Арифметичні дії виконувалися усно. Існували своєрідні  народні назви дій — додати, докласти, відкинуть, відлічить. Поширеним  був спосіб додавання, коли спочатку додавалися сотні, потім десятки, а  в кінці — одиниці. Множили шляхом повторного послідовного додавання. Ділення виконували, підбираючи частку послідовним повторним відніманням.

     Українські  селяни знали й деякі основи геометрії. Зокрема, вони мали уявлення про просту й ламану лінії, про властивості  рівнобіжних ліній тощо. При будівництві хат та виготовленні бондарських виробів використовували властивості діагоналей прямокутника (щоб побудувати стіни під прямим кутом), обчислювали відношення довжини кола до діаметра (за останній приймали третину довжини кола). Бондарі та теслярі вміли користуватися циркулем. Розписуючи хати, побутові вироби, селяни послуговувалися різними геометричними фігурами. Українцям були відомі оригінальні прийоми визначення відстані до недоступного предмета, виміру площі земельних ділянок різноманітних форм. Знали й основи механіки, які використовували при будівництві хат, вітряків, культових споруд та ін.

     Народна метрологія — галузь народних знань, пов'язана із визначенням фізичних параметрів оточуючого світу і предметів, що знаходяться в ньому. Традиційні метричні одиниці, що побутували в Україні, походять від давньоруських, утворених за антропометричним принципом, тобто за еталон виміру бралися частини людського тіла. Серед найдавніших народних вимірів місткості є такі, наприклад, як ковток, пригорща, жменя. Нерідко такими еталонами слугували господарсько-побутові предмети чи знаряддя праці (коса, весло, відро, бочка тощо).

     При вимірюванні довжини речей та відстані застосовували відомі ще з  часів Київської Русі міри: п'ядь, лікоть, ступня, сажень, що були пов'язані з природними рухами людини — ходінням, розведенням пальців, розмахом рух. Із XVII—XVIII ст. поширюються такі міри, як аршин та верста (500 сажнів). Аршин поділявся на 16 вершків або чотири чверті і дорівнював приблизно 71,1 см.

     Подекуди  існували досить оригінальні міри відстані на землі: кидь (Харківщина), палку закинути (Полісся), довержай (Закарпаття), що означали відстань, на яку можна кинути камінець, грудку землі чи палицю. Користувалися  ще кроком або ступнею, що дорівнювали одному аршину. На Полтавщині була відома й така одиниця, якприг(близько одного сажня, утворювався при стрибанні з допомогою палиці). Популярною мірою була гона, причому розрізняли добру гону (120 сажнів), середню (80) і малу (60). Для ретельнішого обчислення землі до різних одиниць виміру додавали гаки, величина яких коливалася від чверті до цілої гони.

     Українські  селяни користувалися досить поширеними народними способами виміру площі  земельних ділянок. За основу його бралася  площа прямокутника з розмірами 30 на 80 або 40 на 60 сажнів. Вживалися також офіційні одиниці виміру — десятина, морг тощо. Побутували й більш давні народні міри — день, опруг, різа, лан, півланок, одріз, клітка та ін. Деякі з них означали кількість витраченого часу на обробіток певної ділянки або кількість зібраного урожаю на певній площі.

     Відзначимо  оригінальний народний спосіб вимірювання  відстані до недоступних предметів: бриль насували на очі так, щоб  його край перебував в одній площині  з очима і предметом, відстань до якого вимірювалася. Потім відшукували інший, доступний предмет, що знаходився у тій самій площині. Вимірявши відстань до нього, прирівнювали її до відстані до недоступного предмета.

     При вимірюванні сипких речовин теж  користувалися народними одиницями. Зокрема, зерно міряли міркою лантухами (посудиною на пуд або півпуда ваги),(п'ять пудів). На Поділлі міряли корцем, який містив вісім пудів. Подекуди користувалися і давньо-слов'янською одиницею — четвериком, що дорівнював 24—26 л. Урожай обчислювали копами (60 снопів), хурами та возами. На Закарпатті побутував ферділь — дерев'яна діжка, що вміщала 25 кг зерна. Віком міряли картоплю, кукурудзу, яблука, а вагу м'яса та риби обчислювали офіційною мірою — фунтами (400 г) та оками (чотири фунти).

     Існували  народні одиниці виміру рідких речовин. Так, на Гуцульщині молоко міряли дерев'яним міртуком, галетами (діжками на 6 — 12 л), децями (100 г). Воду та горілку повсюдно міряли квартами (дві пляшки), гарнцями (чотири кварти), відрами.

     У ткацькій справі послуговувалися такими одиницями, як чисниця (три нитки), пасмо (10 чисниць), півмітками (20 пасом). Биті коноплі вимірювали жменями, повісмами (10 жмень) тощо.

     Отож, система народних метричних одиниць  і самобутня метрична термінологія в українців були досить розвинутими.

     Народна медицина — комплекс рецептів і прийомів лікування, що склався у народному середовищі і передавався усно від покоління до покоління. Традиційна народна медицина виникла у глибоку давнину і створила обширний арсенал лікувальних засобів. Упродовж віків вона була основним видом лікування, оскільки фахова медична допомога почала надходити до українського села лише з другої половини XIX ст.

     Переважну частину захворювань українці визначали  за симптомами, що зумовило своєрідні  місцеві назви хвороб. Так, запалення  дихальних шляхів та легень називали застудою, кольки напали, ядухою; шлунково-кишкові захворювання — бабаками; очні — трахомою, більмом. Отже, народні назви захворювань найчастіше відбивали їхні зовнішні ознаки та прояви (жовтяниця, плаксивиці тощо).

     В основі народних поглядів на причини захворювань лежали як раціональні, так і ірраціональні уявлення. Нерідко ці причини пояснювалися впливом злих духів — демонів, котрі проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також певні явища оточуючого світу (грім, блискавка, Місяць тощо). Зокрема, вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникали внаслідок підвію вихром.

     Релікти зооморфних та антропоморфних уявлень  зумовлювали виразну персоніфікацію хвороб. Так, найчастіше у жіночих  образах мислились деякі епідемічні захворювання (малярія, холера). Спричинити захворювання могли і зловмисні дії чарівників, знахарів, відьом, котрі, як вважалося, могли наслати на людину недугу.

     Раціональні та ірраціональні погляди на причини  захворювань позначилися і на методах та засобах лікування. Найпоширенішими раціональними лікувальними засобами українців були ліки рослинного походження. Дохристиянська традиція приурочувати збір лікарського зілля до свята Купала ритуальна, вона закріпила багатовікові спостереження про доцільність заготівлі лікарських рослин у період їхнього найактивнішого цвітіння. У східних районах зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) — святого, який був покровителем рослин і давав їм цілющу силу.

     Ефективними ранозагоюючими засобами вважали сік  звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Народна медицина українців характеризується широким використанням городніх, технічних та зернових культур (часника, цибулі, хрону, редьки, картоплі, маку, льону, конопель, буряка, капусти, моркви, ячменю, гречки, вівса). Часник та цибуля вживалися як дезинфікуючий, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях.

     Різнобічним було застосування льону та конопель (відвари насіння використовувалися  при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння слугувало зігрівальним компресом тощо). Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).

     Арсенал лікувальних засобів тваринного походження включав гусячий, козячий, барсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч та шкіру тварин, продукти бджільництва. Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину у випадках запалення легень, астми й туберкульозу.

     Найпоширенішими серед засобів мінерального походження були пісок, вода, сіль, глина, гас, сірка, крейда.

     Суттєве місце серед терапевтичних методів  народної медицини українців посідала фізіотерапія (компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо).

     Хоча  у традиційній українській медицині переважало домашнє лікування, була в народі і категорія спеціальних  людей, до котрих зверталися, коли домашні  засоби не давали необхідного ефекту.

     Знахарі (ведуни) — люди, добре обізнані з народними методами і засобами лікування. Серед них були костоправи, кровопускателі, баби-повитухи, травники тощо. Деякі народні хірурги-костоправи були справжніми цілителями. Вивчивши досвід своїх попередників, вони добре вміли виявляти переломи промацуванням, володіли методом мануальної терапії — ручного вправлення дисків, накладали шини та лікували вивихи. Були по селах і свої знахарі-кровопускателі: у минулому столітті кровопускання широко використовувалося при найрізноманітніших захворюваннях, причину яких народ пов'язував із забрудненням крові. Ті, хто займався такими процедурами, добре знали їхню методику, найдоцільніший час проведення тощо.

     Відсутність кваліфікованої медичної допомоги при  пологах спричинила появу народних акушерок — баб-повитух, досвідчених жінок поважного віку. Народження дитини супроводжувалося цілим комплексом як раціональних, так і магічних заходів. Цінні практичні навички та знання, що акумулювало народне акушерство, ще й на початку XX ст. слугували першою медичною допомогою породіллі та дитині. Проте за відсутності належних санітарних умов траплялося й таке, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини.

     Своєрідними хірургами-дантистами найчастіше виступали  сільські ковалі, які видирали зуби обценьками, ключами, шнурками тощо. Для збереження зубів у доброму стані народними приписами рекомендувалося полоскати їх відварами з молочаю, татарського зілля, кори ясеня чи дуба, а чистити — порошком зі спаленого хліба, попелом кореня розмарину, кухонною сіллю.

     Українці  були добре обізнані з благотворним впливом масажу при опущенні деяких внутрішніх органів. Серед знахарів виділялася спеціальна категорія масажистів, які робили своє діло дуже майстерно. Часто масаж доповнювався поширеним  народним терапевтичним засобом, що мав назву ставити горня. Після завершення масажу на живіт швидко опускали горнець, в якому попередньо спалювали пучок клоччя. Горнець втягував живіт хворого, підтягуючи таким чином і внутрішні органи. Найчастіше цим засобом лікували так званий враз, або золотник. Відзначимо, що безперечна раціональна основа народних методів лікування масажем спричинила їх широке використання і в сучасному самолікуванні.

     Окрім травників, медична практика яких базувалася на доброму знанні місцевої флори, її лікувальних властивостей, чималу групу складали знахарі, котрі виконували різноманітні магічні дії та обряди. Народна уява приписувала їм здатність впливати на таємничі сили, зцілювати від будь-якої недуги. Такі знахарі поділялися на вроджених та навчених. Серед знахарів існувала певна спеціалізація: одні спалювали рожу, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, інші скидали вроки, ще інші викачували ляк, замовляли кров чи зуби, зціляли від укусу гадюки та ін.

     Основним  лікувальним засобом цих знахарів була магія, яка часто застосовувалася у поєднанні з ліками рослинного, тваринного чи мінерального походження, хірургічними прийомами тощо. Як і в інших народів, найпоширенішим магічним засобом української народної медицини була словесна (вербальна) магія. Замовляння та примовки, що належать до найдавнішого різновиду фольклорних жанрів, були надзвичайно багатими на художні образи та поетичні засоби. Велике значення мало і вміння знахаря вселити хворому віру в одужання. Отож, у комплексі з іншими засобами лікування магія слугувала своєрідним психотерапевтичним засобом, який нерідко міг справляти позитивний ефект.

     Народна ветеринарія — важлива ділянка народного досвіду, що обіймає раціональні знання, ірраціональні уявлення та практичні навички лікування свійських тварин. Особливу увагу українці приділяли тим тваринам, від яких залежало успішне ведення господарства (коні, велика рогата худоба, свині).