М. Драгоманов і суспільно-політична думка України в др. пол. ХІХ ст.

   Причини переходу народників до терору Драгоманов вбачав не лише в поліцейській і самодержавній сваволі , але й у недостатній теоретичній підготовці російських соціалістів. Вбивства з політичних мотивів, на його думку, приводять до звуження політичної боротьби, спрямовуючи її більше проти осіб, ніж проти політичної системи в цілому.

   Драгоманов диференційовано оцінив завоювання французької революції кінця ХVIIIст. З одного боку він вітав “Декларацію прав людини і громадянина” 1789 p.; з другого - не імпонував терор якобінської диктатури, яку він кваліфікував як централістичну диктатуру. Він засуджував російські революційні кола саме за їх схильність до французьких поглядів на тактику боротьби.

   Головний недолік марксизму Драгоманов вбачав у тому, що цією теорією стверджувалось насильство одного класу над іншим. Він вбачав помилковим і шкідливим перенесення на російський і український грунт вчення про диктатуру пролетаріату, яким прирікалося селянство, що складало більшість населення, “майже на повну байдужість у всіх життєвих питаннях країни”. Усі насильницькі дії з боку уряду, так і з боку різних класів і партій він називав “анахронізмом”.

   Девізом Драгоманова була еволюція, а не революція, за що його називали поступовцем. Це його не ображало, бо він був переконаний ,що навіть у період революційних потрясінь нові суспільні порядки не виникають “з сьогодні на завтра”, а складаються у суспільстві поступово. Драгоманов був прихильником послідовності в політичній боротьбі: перший етап-конституціоналізм і лібералізм, другий - соціалізм. Тому М.С. Грушевський назвав його”еволюційним соціалістом” [1, с51] .Драгоманов був переконаний, що перед суспільним рухом треба ставити тільки конкретні, реальні цілі. Абстрактні ж цілі породжують фанатиків. Тому у його працях не зустрічається ідея комунізму. Найбільше, що він зміг запропонувати, - це соціалізм, і то як далеку мету. Дослідники звернули увагу на те, що Драгоманов ні одне з соціалістичних вчень не поділяв повністю. Вчений розробляв ідеї про громадівський соціалізм, що являв собою різновид селянського соціалізму, який виходив з національних традицій українського народу, був спорідненим із теорією “кооперативного соціалізму” Прудона.

   Можна сказати , що соціалізм Драгоманова був не окресленим, нежорстким. Не будучи “науковим”, він мав одну дійсно раціоналістичну рису, як і вся ідеологія Драгоманова: він базувався на здоровому глузді [8, с39-40].

   Майбутнє України Драгоманов бачив як суспільство, де існує рівність трудових людей, об'єднаних у громади. Об'єднання на добровільних засадах таких громад і спілок, які є структурними клітинами суспільства, об'єднаного однією мовою, і складає майбутнє, до якого прийдуть всі народи, в тому числі й український.

   У “Передньому слові” до “Громади” Драгоманов висловлює мету людського суспільства -“жити по своїй волі на своїй землі” [4,с.295]. Жити “в рівності спільному господарстві над усім, що потрібно людям”. За таких умов , на його думку, люди повинні прагнути до “без начальства”, Україна “мусить стати товариством товариств, спілкою громад” [4,с.295]. Так уявляв Драгоманов соціалістичне суспільство, яке і має стати для українського народу ідеалом. Адже вся історія України, особливо Запорізька Січ вказує на те, що українці давно витворили для себе подібний суспільний ідеал.

   М.П.Драгоманова важко визнати і чистим реформатором. Він вимагав від трудящих, інтелігенції активної позиції у боротьбі за демократію, радив не вдовольнятися частковостями, а обстоювати радикальні політичні і економічні реформи всупереч волі влади.

   Ліберальні петиції, прохання, декларації він вважав слабкими формами протесту проти самодержавства, висловлювався на користь “усіх засобів, від законних до насильницьких”.Останні він розумів не як революційне насильство(оскільки був прихильником перемоги не кров'ю а розумом) , а громадську непокору, виступи із своїми вимогами публічно, бойкот розпоряджень уряду тощо [5,с.295].

   Рушійними силами політичної боротьби Драгоманов називав усі “гнані елементи” населення, покладав надії не тільки на “освічений клас”- “освічених різночинців”, “освічених власників” , а й на робітників і селян.

   Драгоманов вважав, що майбутнє можуть завоювати не герої-одинаки, а маси: “сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе всяке панство і державство”.

   В основі переконань Драгоманова лежало розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей і передусім - свободи і прав особи, цінностей, які формуються у процесі усвідомлення єдності людського роду і передбачають потребу колективного осмислення і збереження всього найкращого в суспільному, духовному розвиткові світової культури. А це, в свою чергу, передбачає постійний взаємозв'язок і діалог між різними народами, культурами, класами, партіями, групами і окремими особистостями. Така позиція Драгоманова узгоджується із здоровим прагматичним глуздом і позитивним досвідом всесвітньої історії.

   Як бачимо, система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою і оригінальною. Сучасні історики по різному її кваліфікують. Так Я. Дашкевич підкреслює, що Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які, об'єднаючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити загату централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Громадівство Драгоманова на Україні як джерело новосформованого месіанізму виявилися цілковитою утопією , але високі гуманні і етичні вартості, які творець системи намагався закласти в її підстави, не підлягають сумніву [6, с.4] .

   Професор Гарвардського університету О. Пріцак зазначає, що Драгоманов створив плюралістичний світогляд, складовими якого були лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму, та етичний (не політичний) соціалізм [9,c.XІІ 11].

   Неоднозначну оцінку отримали і погляди вченого на розв'язання національного питання. Драгоманов виступав за возз'єднання розрізнених частин України, тобто за соборність єдиного українського народу. Але ідею створення незалежної української держави він не пропагував (хоч теоретично її існування не виключав). Драгоманов вважав, що для українського народу найліпше залишатися у федеративному зв'язку в межах існуючих у XIX ст.. держав - Росії та Австро-Угорщини. “... Українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними і федеральними...”, - зазначав він. Далі Драгоманов підкреслював, що виступає за свободу свого народу, але проти спроб пригноблювати або асимілювати кого-небудь [2,с.86].

   Чому Драгоманов у той час віддавав перевагу федерації, а не виступав за повну незалежність України? Думки дослідників з цього приводу розійшлися. Я. Дашкевич вважає, що віра в доброго російського демократа і принципи загальнолюдського космополітичного анархізму не дали йому можливості дійти до ідеї утворення самостійної української держави. М.В. Попович вважає, що Драгоманов відмовлявся розглядати перспективу цілковитої незалежності української держави тому, що в той час на Україні не було серйозного політичного руху. Політична програма федералізму, яку обстоював Драгоманов ґрунтувалась передусім на врахуванні реалій, головним чином - реалій російського визвольного руху. Драгоманов,- пише М.Попович,-ясно усвідомлював, що український рух має перспективи лише оскільки, оскільки він не послаблюватиме, а зміцнюватиме російську демократію. В цьому він вбачав головну відміну від позиції польського руху, який категорично орієнтувався на вихід із імперії без огляду на політичні наслідки. І справа тут не тільки в польській традиції, віддавна підтримуваній як ліберальною Європою, такі радикальними опозиціонерами Росії.

   Драгоманов розраховував на те, що неминуча демократизація Росії викличе всеросійську тенденцію до федералізації, - демократія немислима без місцевого самоврядування, і в цьому загальному потоці можливе безкровне досягнення суверенітету в рамках широкого державного союзу [8, с.37 ].

   Слід відзначити, що ця настанова залишалась пануючою лінією українського руху навіть напередодні жовтневого перевороту 1917 року.

   Не всім українським громадівцям подобалась позиція і діяльність Драгоманова. Він і справді пішов не тим шляхом, який спочатку було накреслено у Києві - займатись виключно культурницькими українськими справами. Драгоманов вбачав своє завдання не лише в тому, щоб вивчати український народ та боротись за існування його культури, а й у поширенні передових західноєвропейських волелюбних ідеалів, приєднанні тим самим українського визвольного руху до руху європейської демократії, постановці його на грунт найпередовіших суспільно-політичних засад, які на той час виробило людство.

   Хоч доля тісно пов'язала Драгоманова з українофілами, його не вдовольняла їхня половинчатість і надзвичайна обережність щодо активних дій. Він доказує їм, що вони повинні стати спільниками радикалів соціалістів - тоді вони зможуть відігравати значну політичну роль.

   Гострі політичні виступи та програми Драгоманова ,його прагнення підштовхнути українофілів вліво викликали у них невдоволення. Між старою громадою і Драгомановим визрів конфлікт. Він перестає діставати кошти на утримання друкарні в Женеві. Порвавши з Драгомановим, громадівці ліквідували єдину українську трибуну, з якої виголошувалися та відстоювалися інтереси українського народу - культурні, національні й політичні, які існують в органічній і нерозривній єдності. Цим самим було завдано непоправного удару, нанесено шкоду всьому визвольному рухові України.

   Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, предтечі нинішнього Софіївського університету. Та сили вченого через важку хворобу танули. 20 червня 1895 р. Михайла Петровича не стало.

   М.П. Драгоманов дав українському рухові свідомість нових суспільних та ідейних критеріїв, високо підніс імператив включеності в європейський і загальнолюдський культурний і політичний контекст, загалом став у свої складні часи свіжим і збадьорливим вітром на українському полі. Драгоманов став першим українським політичним лідером нової доби, заклав ті засади, на яких грунтувався український визвольний рух на прикінці ХІХ- на початку XX ст.

Із прадавніх часів існує такий вислів — «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Хоч про нього написана не так багато, як, скажімо, про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, а дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з національному відродженні, він, як і вищеназвані особи,— видатна постать у нашій історії, жива душа українського народу з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Висновки

Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії. Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у Києві, видавець безцензурних українських видань у Женеві, професор Вищої школи у Софії — між цими офіційними віхами біографії вченого місяці й роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України.

В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів — у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В. Антоновичем), «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания», «Політичні пісні українського народу XVII— XIX ст.» та наукові студії поставили його врівень з європейськими ученими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених, який весь час слугував зміцненню зв'язків між Наддніпрянщиною і Галичиною, між Україною та Європою,— такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади.

Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного літературознавства, а й дали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

    Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробітництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.