М. Драгоманов і суспільно-політична думка України в др. пол. ХІХ ст.

Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. Її керівниками були В.Винниченко, І.Мазепа, С.Петлюра, М.Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.

Частина українського суспільства ліберально-демократичної спрямованості об'єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеральних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні діячі українського національно-визвольного руху. Як А.Ніковський, Д.Дорошенко, І.Фещенко-Чопівський, С.Єфремов, О.Лотоцький, С.Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети і В.Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства - приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. У цьому відношенні вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. Та А.Макаренки, І.Липа, О.Андрієвський, І.Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

З перших днів національно-демократичної революції (12 березня - демонстрація українців у Петрограді; 19 березня - демонстрація у Києві, у якій взяли участь до 100 тис. Солдатів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді) відбувалося згуртування національних сил і це призвело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, - Української Центральної ради. З ініціативою її утворення виступили водночас українські самостійники і тупівці.

У Києві самостійників на той час очолював М.Міхновський - палкий прихильник ідеї незалежності України. Ще у 1900 р. він виступив з промовою "Самостійна Україна", яка була опублікована і стала одним з найважливіших документів українського визвольного руху. М.Міхновський заснував Українську народну партію (УНП), головною програмною настановою якої було досягнення незалежності України.

З березня 1917 р. самостійники оголосили про організацію Української Центральної ради, що мали перетворитися на орган тимчасового державного правління незалежної України. З часом Рада повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.

Паралельно із самостійниками власний національний центр започаткувало Товариство українських поступовців (ТУП). Політичним ідеалом Товариства українських поступовців була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти.

Так утворилося два керівні осередки українського руху: радикальний і поміркований. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня погодилися на створення об'єднаного органу, що дістав назву Українська Центральна рада.

Наміри Центральної ради були спрямовані на збереження продуктивності сільського господарства. Добре відомо, що дрібні господарства мають низьку економічну ефективність і нерідко працюють лише на себе. Однак прагнення до запровадження в Україні високопродуктивного фермерського господарства, яке відповідало б інтересам більшості членів суспільства, суперечило намірам безземельних і малоземельних верств села, котрі прагнули до зрівняльного поділу. Селяни, і навіть члени Центральної ради, заявляли, що вони перестануть підтримувати українську владу, якщо та наважиться на збереження 40-десятинної норми. Врешті-решт від цього законопроекту довелося відмовитись і приступити до розробки більш прийнятного для найбіднішого селянства закону.

Невдалою виявилась і політика Центральної ради щодо фінансів та промисловості.

В умовах формування нової державності надзвичайно важливе значення мають відносини з іноземними державами, близькими і далекими сусідами. Керівники Центральної ради добивалися офіційного визнання УНР Антантою. Однак Антанта стосовно України вела двоїсту політику. На боці великоруської контрреволюції були її симпатії. Разом з тим, прагнучи утримати УНР від переговорів з Німеччиною, Франція і Великобританія у грудні 1917 р. визнали уряд УНР. Та реальну допомогу від цих держав Україна в складних умовах світової війни так і не отримала. Рада недооцінила можливостей більшовиків, вважаючи, що вони приречені на швидку поразку. Тому її лідери звернулися до крайових урядів Кубані, Дону, Сибіру, Криму, Молдавії з пропозицією вступити в переговори з метою утворення федерації. Це вело до формування в майбутньому нового демократичного уряду федеративної Росії. Ц е був початок встановлення більшовицької влади в Українській Народній Республіці.

3. М. П. ДРАГОМАНОВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

  Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що прокотилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З розвитком капіталізму в Росії розширилося коло осіб, які брали участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що становили більшість нації залишалася неписьменною, а. еліта суспільства була майже повністю денаціоналізована. Одначе й тут помалу почали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відігравала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов увійшов в історію як видатний український мислитель, вчений і політичний діяч. Могутня і неординарна, складна і сперечлива постать вченого була в центрі громадського і культурного життя України, впродовж кількох десятків років минулого століття, викликаючи палке захоплення й шанування одних, ворожість і ненависть інших. Людина широких інтересів і глибокої ерудиції, чутливий до суспільних реалій, Драгоманов жив, творив і діяв у конкретних історичних умовах, розвиваючись і змінюючись разом з ними, але залишаючись непорушним лише в основних своїх світоглядних переконаннях послідовного демократа й гуманіста. Над усе ставив Драгоманов інтереси людини, її свободу і права, соціальні, політичні й національні інтереси рідного народу, засади політичної рівності й соціальної справедливості етносів [12, с.5].

   Народився М. П. Драгоманов 18 вересня 1841 року у місті Гадячі на Полтавщині в сім'ї збіднілого поміщика, котрий походив з козацької шляхти. Його батько, Петро Драгоманов, як і дядько Яків, здобули освіту, жили й працювали у столиці російської імперії. Яків Драгоманов мав військовий чин, був причетний до діяльності декабристів, за що й потратив до Сибіру. Петро Якимович, очевидно, в цей час опинився у немилості міністерства закордонних справ, де він служив, ото ж покинув столицю і оселився на своїй батьківщині - у Гадячі. Працював суддею, допомагав селянам, за що й не злюбило його місцеве дворянство. Все життя залишався правдолюбцем і демократом. Такими ж виховував і своїх дітей.

   Спочатку Михайло Драгоманов навчався в Гадяцькому повітовому училищі, а потім у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії, з 1859 р. по 1863 рік Драгоманов навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. В ці роки виявилася радикально-опозиційна діяльність юнака щодо реакційної національної політики царизму. Гострою критикою самодержавства відзначалась промова Драгоманова біля труни Т.Г. Шевченка у травні 1861 p., коли тіло покійного поета провозили з Петербурга через Київ. Цей та інші виступи зробили Драгоманова широко популярним серед прогресивно настроєного студентства.

   У цей час Драгоманов брав активну участь в організації в Києві недільних шкіл, займався науковою роботою з фольклору, етнографії та історії української культури. З 1864 р. він займає посаду приват-доцента кафедри всесвітньої історії в Київському університеті.

   Восени 1870 р. Драгоманов одержує довгождане відрядження за кордон для розширення своїх наукових знань. У ті часи це було звичайне явище для науковців університету. Він пробув два з половиною років в Німеччині, Італії, Австрії, Чехії, Польщі. Проїздом двічі спинявся у Львові, де познайомився з молоддю Львівського університету, зокрема І. Франком та М.Павликом.

   Під час відвідин Цюріха, де у той час зібралося чимало представників російської еміграції, Драгоманов включився у політичну дискусію, яку вели між собою прихильники нових ідеологів російського руху - П. Лаврова і М. Бакуні на. Ці течії висунули свої програми проведення в Росії селянської революції. Драгоманов виступив проти обох програм. На його думку, вони були передчасними для напівкріпосницької Росії. У Росії, вважав Драгоманов, на першому плані має стати боротьба за політичні свободи, а не за соціальну революцію [10,с. 135].

   Таким чином, Михайло Драгоманов першим в історії суспільно-політичної думки в Росії і на Україні визначив першочерговість завдань політичної боротьби в російській імперії.

   Взагалі Драгоманов не поділяв повністю поглядів ні українських культурників, ні російських народників за їх аполітичність. Його точка зору зводилася до єдності національно-культурного і національно-політичного напрямів визвольного руху. Шлях до незалежності українського народу він бачив у культурно-освітніх заходах і поступовій радикальній політичній боротьбі, відзначаючи, що причиною слабості національно-визвольного руху є пасивність людей.

   Ще один важливий висновок зробив Драгоманов у той час. Недооцінка російськими революційними народниками національно-визвольної боротьби різних народів російської імперії, фактичне невизнання за ними права на самобутній національний розвиток змусили вченого поставити питання про роль народів різних національностей імперії у визвольній боротьбі. І все подальше своє життя боротися за ці права. Це ще один внесок Драгоманова у теоретичну спадщину і практичну боротьбу визвольного руху народів.

   Восени 1875 р. в атмосфері урядової реакції, що посилювалась перед Емським указом царя, який забороняв українську мову і культуру, Драгоманова звільнили з університету “по третьому пункту” ,тобто без зазначення мотивів звільнення , і взяли під нагляд поліції [7,с. 18]. Уникаючи переслідувань, у 1876 р. він залишив Київ і назавжди емігрував за кордон, Київська “Громада” доручає Драгоманову заснувати на її кошти у Львові чи Відні видання збірника або журналу , який пропагував би ідеї українофільства. Однак через переслідування заснувати вільну українську пресу не вдалося ні у Львові, ні у Відні. Драгоманов знаходить притулок у республіканській Швейцарії. У Женеві з 1878 р. він видає прогресивний суспільно-політичний збірник “Громада”, а з 1880 р. разом з Подолинським і Павликом - журнал “Громада”. У цих виданнях були надруковані повісті П. Мирного, публіцистичні твори С. Подолинського , М. Павлика, Ф. Вовка. Сам Драгоманов опублікував ряд блискучих памфлетів, статей, брошур, а саме: “Турки внутрішні й турки зовнішні”, “Внутрішнє рабство і війна за визволення” , “До чого довоювались?” , “За що старого образили і хто його ображає?” , “Тероризм і свобода” , “Чиста справа вимагає чистих засобів”.

   На думку Драгоманова всі ці опозиційні сили в Росії повинні єдиним фронтом виступити за проведення реформ (запровадження недоторканості житла і особи, недоторканості національностей у приватному і громадському житті, свободи і рівноправності усіх віросповідань, свободи друку, сходок і товариств самоврядування общин, земств і областей, запровадження земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників).

   Слід наголосити, що Драгоманов у своїх програмах не обмежився проголошенням політичних свобод та республіканського конституційного ладу. В його ученні про конституціоналізм, політичну волю, акцент був зроблений не на парламентаризмі , а на правах людини і місцевому самоврядуванні. За Драгомановим, наявність конституції ще не є показником досягнення політичної волі. Він критично ставився не тільки до царського самодержавства , яке вважав антиподом політичної волі, а й до реалій представницької системи і конституціоналізму країн Західної Європи .прихід парламентської влади на зміну абсолютиській і формальне проголошення прав і свобод Драгоманов кваліфікував як позитивний факт, але не як панацею від неволі у суспільстві і державі, бо залишалась стара адміністративна влада бюрократично-централістського типу, а проголошені без правових і політичних гарантій права і свободи зависли у повітрі.

   Політичну волю для Росії він вбачав у демократизованих конституційних установах західного зразка, у соціально забезпечених правах людини, а конституційну державу ототожнював з народно-правовою державою: участь суспільства у створенні законів, контроль за їх виконанням, судовий захист прав людини [11 с.102-103].

   Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом , представницький орган - земський або державний собор - складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно відстоював головну вимогу політичного демократизму - загальне виборче право.

   Конституціоналізм Драгоманова виступав як свого роду альтернатива тотальній революції. Драгоманов називав себе демократом, лібералом, а не революціонером, і гордився цим. Серед політичної діяльності, що він розрізнював - “відкриті” (легальні) політичні парії, заколоти, “воєнно-революційна боротьба” - його приваблювала перша. Цим пояснюється його спроба створити політичні програми для українських товариств типу “Громада”, “Вольний союз - Вільна спілка”. Досягнення політичної волі, прав людини Драгоманов вбачав у зростанні політичної свідомості громадян, у поступовому реформуванні соціальної і політичної системи.

   З революційними народниками Драгоманова з'єднувало усвідомлення необхідності суспільних змін, заміна самодержавства демократичною республікою. Він бачив виняткову енергію і героїзм у боротьбі з самодержавством народовольців, але його відштовхували їхні терористичні методи. Він застерігає народовольців від захоплення терором, від возведения його у доктрину, бо це “небезпечно для майбуття самих революціонерів” [3, с.346]. Чиста справа потребує чистих засобів - таким був лозунг Драгоманова. Справа політичної боротьби, політичної свободи - це справа чиста, і її треба добувати чистими засобами. Обдурювання і вбивства - це справа жандармів і царських чиновників, а “революціонери нехай залишаться з бездоганною репутацією” [3, с.371]. Проти самодержавства необхідно організувати широку і відкриту боротьбу, але “безумовно чистими засобами” [3, с.377 ], - підкреслював він.