М. Драгоманов і суспільно-політична думка України в др. пол. ХІХ ст.

Тема 6. Суспільно-політичні процеси на українських землях на етапі становлення індустріального суспільства (др. пол. ХІХ ст. – 1914 р.)

Реферати:

1. М.Драгоманов і суспільно-політична думка України в др. пол. ХІХ ст.

Вступ

1.Суспільно-політичне життя українського народу у другій половині XIX ст.

1.1.Студентські товариства

1.2.Українофіли

1.3."Москвофіли" та "народовці"

1.4."Громади"

1.5. Народники

1.6.Марксисти

2. Розвиток української культури у другій половині XIX століття

3. М. П. ДРАГОМАНОВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

Висновки

Джерела та література

Вступ

Одним із пріоритетних напрямків сучасної історичної науки є вивчення проблем національно-культурного та державного відродження українського народу. Особливий інтерес викликають події другої половини ХІХ ст., оскільки саме тоді відбулися якісні зміни в суспільно-політичному русі.

Комплексне вивчення цієї доби нерозривно пов'язане з дослідженням діяльності окремих науковців, політиків, громадських діячів.

Михайло Петрович  Драгоманов – один з визначних учених, діячів і теоретиків української суспільно-політичної думки 2-ї пол. ХІХ ст. Серед широкого кола його громадських, культурно-просвітницьких та наукових інтересів виокремилися прагнення дослідити, активізувати й спрямувати в демократичне русло національну, соціальну і політичну активність українського народу. Значну увагу учений приділив вивченню та аналізу історії суспільно-політичного руху ХІХ ст. в Україні. Він узагальнив досвід практичної діяльності учасників руху з метою вироблення власної програми суспільного розвитку, максимально наближеної до реальних обставин у країні. Складність постаті М.П. Драгоманова зумовлює необхідність подальшого вивчення його спадщини із застосуванням нових методологічних засад історичної науки.

Незважаючи на значне посилення інтересу науковців до постаті М.П. Драгоманова, недостатньо опрацьованою в історичній літературі залишалася теоретична спадщина ученого, в якій подано характеристику й оцінки різних заходів діячів суспільно-політичного руху ХІХ ст. Всебічне вивчення й аналіз позицій ученого відкриває можливість глибше зрозуміти зміст і характер демократичного руху в ХІХ ст., а також визначити місце М.П. Драгоманова в цьому русі. Його плідна й багатогранна діяльність залишається взірцем служіння українському народу.

Предметом дослідження став процес формування й розвитку позицій М.П. Драгоманова у вивченні історії суспільно-політичного руху ХІХ ст. в Україні та його внесок у розробку цієї проблеми і охоплюють період творчості М.П. Драгоманова – від початку активної суспільно-політичної та наукової роботи з 1861 р. і до кінця життя у 1895 р.

    Мета дослідження полягає у висвітленні ідейно – наукової творчості мислителя та політики.

    Ось ті основні проблеми, ґрунтовний аналіз яких дає змогу, на наш погляд, відтворити цілісний образ Драгоманова як ученого і громадського діяча, показати його справжнє місце в інтелектуальній історії України другої половини XIX ст.

1.       Суспільно-політичне життя українського народу у другій половині XIX ст.

На початку XIX ст. ініціатива щодо пропагування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки змінам 1860-1890 років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція. Зіткнувшись з пасивністю уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення тих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

В Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Проте чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах Російської імперії, вона натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвітченим і апатичним у своїй масі народом. Плутанину та розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу - на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри невдачі, український рух продовжував зростати.

1.1.Студентські товариства:

Антикріпосницькі виступи селян знаходили підтримку серед передової різночинної інтелігенції, особливо молоді. У середовищі студентів Київського університету 1854р. виникло таємне товариство "Друзі людства". За "Київської козаччини" його учасники в національному вбранні вирушили в села піднімати народ на боротьбу проти поміщиків. Поліція та жандарми заарештували агітаторів. Товариство було розгромлене.

У Харківському університеті 1856р. також утворилося таємне товариство, учасники якого виступали за визволення селян та повалення самодержавства. 1858р. частина його членів перевелася на навчання до Київського університету, але зберегла зв'язки з тими, хто залишився у Харкові. Студенти нелегально випускали рукописні журнали "Гласность" (у Києві), "Свободное слово" (у Харкові) та ін., організували недільні школи для неписьменного населення, де пропагували свої ідеї. Для цих шкіл П.Завадський склав український буквар. Його вдалося надрукувати у Харкові. У січні 1860р. більшість учасників товариства було заарештовано й засуджено до заслання. 1863р. воно припинило своє існування.

1.2.Українофіли:

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. імперська столиця стала духовним центром українського національного відродження. Сприяло цьому послаблення царської влади після поразки у Кримській війні 1853-1856рр. Імператор Олександр II на відміну від своїх попередників дозволив членам - засновникам Кирило-Мефодіївського товариства приїхати до Санкт-Петербурга. Тут було створено першу українську громаду. Провідну роль у ній відігравали М.Костомаров, В.Білозерській, П.Куліш. Багаті українські поміщики В.Тарнавський - батько, В.Тарнавський - син та Григорій Галаган надали П.Кулішу матеріальну допомогу в організації видавничої справи. У Санкт-Петербурзі почали друкуватися антикріпосницькі вірші Т.Шевченка, повісті молодої письменниці М.Вілінської, добре відомої під псевдонімом Марко Вовчок, твори Г.Квітки-Основ'яненка, І.Котляревського, П.Куліша, проповіді панотця В.Гречулевича, нотні записи українських народних пісень. У 1861-1862 рр. Виходив суспільно-політичний та літературний журнал, перший в Російській імперії український часопис "Основа".

1.3."Москвофіли" та "народовці"

"Москвофіли" та "народовці" (дві антагоністичні суспільно-політичні течії, що виникли у другій половині XIX - на початку XX століть серед інтелігентських кіл українського населення Австрійської імперії):

Зрозумівши, нарешті безперспективність пов'язаної з революцією 1848 р. орієнтації на центральний уряд, частина греко-католицького духівництва під впливом царських чиновників звернула свої погляди в бік Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники новонародженої політичної течії "москвофілів" 1866 р. Заявили: "Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни". Вище духівництво почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я. Так галицька церква стала основною соціальною базою москвофільства. Відречення від народної мови й запровадження т.зв. "язичія" (суміші церковнослов'янської, російської, української, почасти польської мов) мали продемонструвати відданість москвофільства Москві.

Проти цієї консервативної течії, що складалася переважно з духівництва, виступила молода українська інтелігенція - письменники, вчителі, студенти, які об'єдналися в іншу політичну течію - "народовців". Серед її лідерів  були В.Шашкевич (син М.Шашкевича), К.Климович, Ф.Заревич. Зміцненню народовства значною мірою сприяло заснування греко-католицьким священиком, публіцистом і громадсько-політичним діячем Д.Танячкевичем цілої низки громад у містах східної Галичини. Ці малопомітні, суто культурницькі осередки створювались на засадах нелегальних організацій. І лише після відмови Габсбургів від абсолютної влади й перетворення Австро-Угорщини на конституційну монархію вони почали діяти цілком легально.

1861 р. "народовці" у Львові започаткували товариство клубного типу "Руська бесіда", що мало свої відгалуження чи не в усіх куточках Східної Галичини. 1867 р. було засновано (при матеріальній підтримці наддніпрянців ) літературний журнал "правда", а в грудні 1868-го - організацію "Просвіта", якій судилося стати родоначальницею густої мережі місцевих "просвіт". Галицькі просвітяни випускали художні й науково-популярні книги для народу, шкільні підручники, організовували народні читальні, видавали альманахи. 1880 р. було засновано друкований орган "народовців", першу щоденну газету "Діло" (проіснувала до 1939 р.).

1873 р. заходами О.Кониського, М.Драгоманова та ін. українських діячів у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Шевченка. 20 років згодом воно реорганізувалося в наукове товариство.

Тривалий час народовці обходилися без політичної організації. Лише 1885 р. вони заснували свій представницький орган - Народну раду.

1.4."Громади":

Напівлегальні гуртки, що з'явилися на поч. 60-х рр. XIX ст. складалися з представників української інтелігенції - вчителів, письменників, лікарів, ліберальних поміщиків. Займалися в основному культурно-просвітницькою діяльністю - несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги.

До складу київської "Старої громади" на чолі з В.Антоновичем входили такі відомі прелдставники наукової і творчої інтелігенції, як М.Зібер, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Кістяківський, О.Кониський, І.Лучицький, М.Старицький, П.Чубинський та ін. 1873 р. вони відкрили Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який плідно працював над вивченням історії, економіки та фольклору. "Стара громада" придбала газету "Київський телеграф" і перетворила її на свій напівофіційний орган. Контакти київських громадівців з Буковиною і Галичиною були постійними й широкими.

1.5. Народники:

Це рух різночинної інтелігенції в Російській державі, що знайшов широкий вияв і в Україні. Виник він наприкінці 60-х рр. 19 ст. і став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи повинна обминути капіталістичну стадію розвитку. Селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

Теоретики народництва - М.Бакунін, П.Лавров і П.Ткачов - були переконані, що революційна інтелігенція має йти у народ пропагувати соціалістичні ідеї і готувати його до соціальної революції. Бакунін обгрунтував анархістський напрям у народницькому русі. Він вбачав організацію суспільства у формі союзів вільних асоціацій, що об'єднували як сільськогосподарських, так і промислових виробників, у зв'язку з чим відстоював знищення будь-якої державності. Основний стимул революційного виступу мас, на його думку, - злиденність та страждання, отже, політична боротьба не потрібна.

П.Ткачов вважав, що самодержавство не має глибокого коріння в суспільному та економічному житті і для його повалення досить добре законспірованої сильної революційної організації.

Центром народницької пропаганди в Україні став Київ, де у 1873 р. утворився народницький гурток бунтарського напряму "Київська комуна". У 1874 р. гуртки на зразок бакунінського були створені у Харкові і Чернігові. У цьому ж році, сподіваючись підняти на революційну боротьбу селянство, народники організували "ходіння у народ" саме в тих місцях, де, на думку учасника "Київської комуни" В.Дебогорія-Мокрієвича, уже відбувались масові народні рухи: "пугачовщина на Волзі, бунти Степана Разіна на Дону, гайдамаччина на Дніпрі". Активну участь у поширенні бунтарських настроїв по селах і містечках Київщини, Поділля взяли члени "Київської комуни": В.Дебогорій-Мокрієвич, Я.Стефанович, І.Бохановський та ін. "Летюча" народницька пропаганда велась на території Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини.

У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "ходіння в народ". Загалом цей рух не дав сподіваних результатів. Селяни не розуміли народників і не пішли за ними, оскільки їх основна маса не сприйняла ідеї соціалізму. Це спонукало народників змінити зміст своєї пропаганди в селянському середовищі й зробити головним лозунг переходу землі до рук селян. Відповідно зазнали реорганізації й структури народництва.

У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих народницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву "Земля і воля". Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селян майстерні, організовували своєрідні поселення і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання.

Зважаючи на царистські ілюзії селянства, учасники цієї так званої Чигиринської змови вдалися до фактичного обману, підготувавши нібито від імені царя "Височайшу таємну грамоту", статут селянського таємного товариства "Таємна дружина" та "Обряд святої присяги". Почалось створення таємних дружин у деяких селах повіту. Однак і ця спроба народників підняти селян на повстання зазнала невдачі, завершилась повним розгромом і притягненням до суду понад 1 тис. Селян. Організатори "Чигиринської змови" у своїй пропаганді використовували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки як засіб здійснення своїх "бунтарських" цілей і були далекими від національних прагнень народу.