Культура Стародавньої Греції

суттєвим чином вплинуло на філософські напрями Середньовіччя і Нового

часу.

Відмітною рисою філософських творів елліністичного часу є посилення

уваги до окремої людини і її проблем. Філософія Епікура своє завдання

бачила у звільненні людини від страху перед смертю і долею, він

заперечував втручання богів у життя природи і людини, доводив

матеріальність душі. Життєвим ідеалом філософської школи стоїцизму були

незворушність і спокій, які повинна зберігати людина на противагу

мінливому світу. Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (тобто

знання того, що є добро і зло), мужність і справедливість. Особливої

популярності стоїцизм набуде у Стародавньому Римі.

Історична наука Стародавньої Греції передусім асоціюється з ім'ям

Геродота. Він багато подорожував: відвідав Малу Азію, Єгипет, Фінікію,

різні міста балканської Греції, узбережжя Чорного моря. Головна праця

Геродота – “Історія”, присвячена найважливішій політичній події грецької

історії – греко-персидським війнам. Незважаючи на те, що “Історія” не

завжди відрізняється цілісністю і науковістю, факти, які наводяться в

ній, переважно достовірні. Праця Геродота має велике значення для

вивчення минулого народів, які жили на території сучасної України. Саме

Геродоту належить перший в античній літературі систематичний опис життя

і побуту скіфів.

Досить рано почали узагальнюватися медичні знання. Верховним

покровителем медицини, богом–цілителем вважався один з олімпійських

богів – Аполлон. Богом власне медицини став Асклепій, причому багато

вчених зараз вважають, що у цього міфологічного персонажа був історичний

прообраз, реальний майстерний лікар. У Греції склалося декілька наукових

медичних шкіл, найзнаменитіші – Кнідська (місто Кнід) і Коська (острів

Кос). Представником останньої був Гіппократ, який жив у класичну епоху.

Його ідеї про причини хвороб, про чотири темпераменти, про роль прогнозу

при лікуванні, про морально-етичні вимоги до лікаря справили винятковий

вплив на подальший розвиток медицини. Клятва Гіппократа і сьогодні є

моральним кодексом лікарів усього світу.

Епохою успішного розвитку науки був еллінізм. Для цього етапу характерна

поява нових наукових центрів, особливо в еліністичних державах на Сході.

Найбільшим науковим центром елліністичного світу була Александрія

Єгипетська з її Мусейоном (“Дім Муз”) і бібліотекою, яка нараховувала

більше півмільйона книг. Сюди приїжджали працювати видатні вчені, поети, художники з усього Середземномор'я.

Освіта .

З розвитком античної духовної культури поступово виробляється ідеал

людини, який передбачає гармонію, поєднання фізичної і духовної краси. З

цим ідеалом співвідносилася вся система виховання й освіти, унікальна

для свого часу. Саме поліси Еллади вперше в історії поставили завдання

давати освіту дітям усього вільного населення (мова йшла насамперед про

хлопчиків). Причому увага зверталася як на придбання наукових знань, так

і на фізичний розвиток, на засвоєння морального кодексу вільного

громадянина. Існували приватні і державні навчальні заклади. На

структурі освіти позначалися політичні відмінності між полісами. В

Афінах – місті з демократичним республіканським ладом – сформувалася

така система навчання. Після домашнього виховання хлопчики з семи років

вчилися в початковій школі, яка називалася дидаксалейон (від грецького -

“дидактикос” – повчальний). Тут вивчали грамоту, літературу починаючи з

Гомера, музику, арифметику, малювання. Більш поглиблене вивчення цих

предметів з доповненням основ астрономії і філософії продовжувалося в

граматичних школах (у віці від 12 до 15 років). Навчання фізичній

культурі велося одночасно у спеціальному комплексі – палестрі. Всі ці

типи навчальних закладів в Афінах належали приватним особам. Юнаки 16–18

років завершували загальну освіту в гімнасії. Тут були такі предмети:

риторика, етика, логіка, географія, а також гімнастика. Про гімнасії

дбала держава, для них зводилися монументальні будівлі. Багаті люди

вважали за честь зайняти виборну посаду керівника гімнасії, незважаючи

на те, що вона вимагала великих особистих витрат. Гімнасії були центрами

наукового життя поліса. В Афінах прославилася Академія, де бесіди зі

своїми учнями вів Платон і Лікей, заснований Арістотелем. Після гімнасії

можна було стати ефебом – учнем вищого навчального закладу, який в

полісну епоху був військовим, а в елліністичну докорінно змінився і став

цивільним. Своєрідною формою вищої освіти можна вважати гуртки, що

створювалися навколо великих вчених.

У Спарті контроль держави над розвитком особистості був досить жорстким.

За переказами, новонароджених оглядали члени герусії (міської ради

старійшин) і відбирали тільки здорових дітей. Кволих і хворобливих

скидали в провалля Тайгетського хребта. Існувала система державного

шкільного навчання, обов'язкова для кожного спартіата від 8 до 20 років.

Вчилися в школах, на відміну від Афін, і хлопчики, і дівчатка.

Література.

З міфологією, її сюжетами й образами пов'язаний дуже ранній початок

давньогрецької літературної традиції. Розвиток окремих сфер культури не

завжди відбувається рівномірно. Так, у Стародавній Греції вершини

поетичної творчості були досягнуті набагато раніше, ніж склалисякласична наука, освіта і мистецтво.

Приблизно у VIII ст. до н.е. Гомер склав свої великі епічні поеми

“Іліаду” й “Одіссею”. Більшість вчених вважає, що Гомер жив у Малій Азії

і був рапсодом – так називали поетів, які виступали з декламацією своїх

віршів. Важко сказати, коли ці поеми були записані. Існує точка зору, що

перші записи з'явилися ще за життя Гомера. На думку інших, це сталося

пізніше – у VI ст. до н.е. Обидві версії співвідносяться з історією

грецької писемності. Алфавіт (фонетичне письмо) був запозичений греками

у фінікійців саме у VIII ст. до н.е. Греки тоді навіть писали, як

фінікійці: справа наліво і без голосних. В VI ст. до н.е. грецьке письмо

набуло вже звичного для нас вигляду.

Поеми пов'язані з народним героїчним епосом, присвяченим Троянській

війні, в якому переплелися і реальні історичні події (військовий похід

греків–ахейців на Трою, яку вони називали Іліон), і фантастичні сюжети

(“яблуко розбрату” як причина війни, участь богів у конфлікті,

“троянський кінь”). Проте Гомер не переказує міфи, а створює художні

образи, малює внутрішній світ героїв, зіткнення характерів. “Іліада”

присвячена одному епізоду останнього, десятого, року війни – гніву

наймогутнішого і найхоробрішого з грецьких воїнів Ахілла, який образився

на ватажка греків, мікенського царя Агамемнона. Ахілл відмовляється

брати участь у битві, троянці прориваються до кораблів, гине кращий друг

Ахілла – Патрокл. Ахілл змінює рішення, вступає у двобій з головним

захисником Трої – сином царя Пріама Гектором – і вбиває його.

Приголомшує сцена зустрічі Ахілла з Пріамом, коли цар, цілуючи руки

переможця, просить віддати йому тіло сина для поховання з усіма

почестями.

“Одіссея” – інша за композицією і сюжетом. Вона розповідає про довгий,

повний неймовірних казкових пригод шлях додому одного з головних

учасників війни – царя острова Ітака, хитромудрого Одіссея.

Точну й образну оцінку значення “Іліади” та “Одіссеї” дав середньовічний

візантійський письменник: “Подібно до того, як, за висловом Гомера, всі

ріки і потоки беруть свій початок з Океану, так джерелом будь-якого

мистецтва слова є Гомер”. Греки не просто любили гомерівські поеми, а

схилялися перед ними. Їх знали напам'ять, багато разів переписували.

Вони стали основою виховання й освіти.

Продовжив епічну традицію Гомера Гесіод. У поемі “Теогонія” він виклав

міфологічні уявлення про походження богів і будову світу. У “Трудах і

днях” уперше ввів в епічну поему особисті оцінки, опис обставин власного

життя. Надалі в Греції набрала розвитку лірична поезія. Нам відомі імена

поетеси Сапфо (сапфічна строфа – особливий віршований розмір),

Анакреонта (анакреонтика – лірика, що оспівує радість життя і мирські

насолоди), однак вірші цих та інших давньогрецьких авторів збереглися

лише фрагментарно. Як самостійний жанр літературної творчості склалася

драматургія.

Театр .

Походження театру пов'язане зі святами на честь бога виноградарства

Діоніса. Учасники ритуальних процесій зображали почет Діоніса, одягали

козячі шкури, співали і танцювали (слово “трагедія” в перекладі з

грецького – “пісня козлів”). Про історичне коріння театру свідчить

обов'язкова участь у давньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вів

діалоги один актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох.

Поєднання з літературною традицією в класичну епоху перетворило театр з

релігійних, народних вистав на самостійний вид мистецтва.

Театральні вистави стали невід'ємною складовою державних свят – Діонісій

і Ліней. Для них будували грандіозні кам'яні театри, розраховані на

тисячі глядачів (збереглися театр Діоніса в Афінах, амфітеатр в

Епідаврі). Керівники міста знаходили хорега (людину, яка забезпечувала

фінансування), за жеребом визначали порядок показу комедій, трагедій.

Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були тільки

чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам поет.

Після закінчення вистав, які тривали декілька днів з ранку до вечора,

спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

Найуславленішими драматургами є трагіки Есхіл, Софокл і Евріпід. На

превеликий жаль, більшість драматичних творів втрачено. Повністю

збереглося лише сім п'єс Есхіла (написав 90 п'єс, 13 разів перемагав у

драматургічних змаганнях), сім – Софокла (написано 123 трагедії, з них

перемогли – 24), трохи більше – 17 – Евріпіда (108 п'єс, 4 перемоги)

Есхіл в історичній п'єсі “Перси” прославляє перемогу греків у війні з

загарбниками, в якій, до речі, сам брав участь. Інші п'єси написані за

міфологічними сюжетами. Автори досить вільно інтерпретували їх, виражали

власні погляди. Есхіл у трагедії “Прометей прикутий” захоплюється

мужністю і волелюбністю титана.

Софокл привніс психологічне мотивування вчинків героїв. Наприклад, в

“Антігоні” головна героїня приносить себе у жертву, але виконує етичний

обов'язок: всупереч забороні царя ховає загиблого брата. Саме в цій

трагедії звучить хор зі знаменитим рефреном: “Багато в світі сил

великих, але сильнішого за людину немає в природі нічого”.

Евріпід, молодший з трьох великих драматургів, жив уже в епоху кризи,

громадянських воєн, зовнішньої небезпеки, яка наростала з боку

Македонії. Все це і дістало відображення в його творчості (“Медея”,

“Іполіт”). Арістотель називав Евріпіда “найтрагічнішим з поетів”.

Майстром комедії заслужено вважається Арістофан (“Хмари”, “Оси”,

“Жаби”). Драматичні твори давніх греків досі залишаються в репертуарі

багатьох театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні

колегії (об'єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була

одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами

були ліра та флейта.

Архітектура.

В давньогрецьких полісах розвивається система регулярного планування

міст, з прямокутною мережею вулиць, площею – центром торговельного та

суспільного життя. Культовим та архітектурно–композиційним ядром міста

був храм, який будувався на вершині акрополя – високої й укріпленої

частини міста.

Елліни виробили абсолютно інший, ніж давньосхідні цивілізації, тип храму– відкритий, світлий. Він прославляв людину, а не викликав страх.

Характерно, що в архітектурі присутнє людське метричне начало.

Математичний аналіз пропорцій храмів довів, що вони відповідають

пропорціям людської фігури. Класичний грецький храм був прямокутним у

плані, з усіх боків оточеним колонадою. Дах будували двосхилим. Трикутні

площини, які утворювалися з фасадів – фронтони, – як правило,

прикрашалися скульптурами.

Характерною рисою грецької архітектури є чистота і єдність стилю. Було

вироблено три основних архітектурних ордери (“ордер” – у перекладі з

грецького “порядок”) – вони розрізнюються типами колон і перекриттів,

пропорціями, декоративною прикрасою. Дорійський та іонічний стилі

виникли в полісний період. Найошатніший – корінфський ордер – з'явився у

часи еллінізму.

Найбільш довершеним архітектурним ансамблем класичної Греції є афінський

Акрополь. Він був споруджений у другій половині V ст. до н.е., у період

найбільшої могутності Афін. Скеля Акрополя, яка на 150 м височить над

рівнем моря, здавна була фортецею, а потім місцем розташування головних

культових споруд. Однак під час персидського нападу древні храми зазнали

руйнування. Після перемоги Перікл став ініціатором грандіозної

реконструкції Акрополя. Роботами керував особистий друг Перікла –

видатний скульптор Фідій.

Характерна риса цього комплексу – надзвичайна гармонійність, яка

пояснюється єдністю задуму і швидкістю будівництва (близько 40 років).

Парадний вхід до Акрополя – Пропілеї – зведено архітектором Мнесіклом.

Пізніше перед ними на штучно збільшеному виступі скелі було побудовано

невеликий храм Ніки Аптерос (Ніки Безкрилої) – символ того, що богиня

перемоги ніколи не покине місто.

Головний храм Акрополя – біломармуровий Парфенон – храм Афіни Парфенос

(Афіни-Діви). Його архітектори Іктін і Каллікрат задумали і спроектували

будівлю настільки пропорційно, що вона, безумовно, виділяється як

найвеличніша споруда комплексу, проте своїми розмірами не “тисне” на