Кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини

Стаття 3 Конституції України проголошує найвищою соціальною цінністю людину, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканність та безпеку, а утвердження й забезпечення її прав та свобод визначає як обов'язок держави. Чільне місце серед невід'ємних прав та свобод людини та громадянина посідають право на свободу та особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29 Конституції України), а також право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ч. 1 ст. 33 Конституції України). Кримінально-правову охорону вищевказаних прав та свобод забезпечують норми Кримінального кодексу (КК) України, що встановлюють відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146) та за захоплення заручників (ст. 147).

Слід зазначити, що питанням кваліфікації цих злочинів у науці вітчизняного кримінального права досі приділялась недостатня увага. Крім того, кримінальний закон зазнав у цій частині певних змін після набрання чинності КК України 2001 р. Усе це, а також існуюча конкуренція кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за незаконне позбавлення волі, викрадення людини та захоплення заручників, зумовлює підвищену актуальність питання, що розглядається.

На перший погляд, означені злочини мають багато спільного, їх суспільна небезпека полягає у посяганні на недоторканність особи, а за обтяжуючих обставин — також і на життя та здоров'я потерпілого [20, с. 210]. Об'єктивна сторона незаконного позбавлення волі, викрадення людини та захоплення заручників полягає у протиправному перешкоджанні людині вільно обирати своє місце перебування та позбавленні свободи переміщення у просторі шляхом фізичного обмеження. Суб'єктивна сторона зазначених злочинів виявляється у прямому умислі (здебільшого вони вчинюються з корисливих спонукань — через бажання отримати викуп). Але на цьому спільні риси вичерпуються.

Основним критерієм розмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини є, на думку багатьох учених, об'єктивна сторона злочину. У першому випадку злочин полягає в утриманні особи всупереч її волі в тому місці, де вона знаходиться, чи там, куди вона прибула добровільно, шляхом насильницької ізоляції. При цьому не можна не погодитись із думкою 
Н. Бєляєвої та Т. Орєшкіної про те, що незаконне позбавлення волі, на відміну від викрадення людини, може здійснюватись як насильницьким шляхом, так і без застосування насильства (наприклад, замкнення приміщення, де знаходиться особа, яка спить, втратила свідомість, перебуває у стані сп'яніння або неадекватно оцінює ситуацію, що склалася, внаслідок малолітства тощо) [6, с. 16]. Злочинне ж посягання вважається закінченим з моменту позбавлення потерпілого можливості залишити певне місце, в якому він більше не бажає знаходитись.

Крім того, незаконне позбавлення волі відрізняється від викрадення людини і за суб'єктивною стороною. У першому випадку винна особа має на меті лише позбавити потерпілого особистої волі на певний час, однак при цьому не йдеться ні про вирішення його подальшої долі, ні про посягання на інші його права та свободи. Включення до поняття позбавлення волі обмеження будь-яких інших прав та свобод людини є розширювальним тлумаченням норми, що розглядається [6, с. 15]. У другому випадку винна особа свідомо привласнює право подальшого розпорядження долею іншої людини (потерпілого) всупереч її бажанню та волі.

Викрадення людини, на відміну від незаконного позбавлення волі, є сукупністю дій із: позбавлення потерпілого волі; його переміщення з того місця, де він знаходився, до іншого (на розсуд винної особи); подальшого утримання викраденої особи [16, с. 12].

У цьому разі позбавлення потерпілого волі завжди відбувається шляхом вчинення активних дій та полягає в таємному чи відкритому або за допомогою обману заволодінні (захопленні) живої людини [15, с. 166]. Саме цей елемент об'єктивної сторони злочину — захоплення — є головною ознакою при відмежуванні незаконного позбавлення волі від викрадення людини. Можна повністю підтримати точку зору В. Зубкової та І. Тяжкової, що лише утримання потерпілого в неволі, коли йому не передувало заволодіння (захоплення), складу такого злочину, як викрадення людини, не утворює, і такі дії слід кваліфікувати як незаконне позбавлення волі [12, с. 60].

Похідною від цієї є друга ознака — спрямування активних дій винної особи. Якщо при незаконному позбавленні волі вони здійснюються тільки для утримання особи в певному місці та не мають безумовного характеру, то при викраденні людини вони є обов'язковими та необхідними для вилучення потерпілого з місця захоплення та переміщення його до місця подальшого утримання. Водночас зазначене переміщення також є характерною ознакою, за якою викрадення людини відмежовується від незаконного позбавлення волі.

Звісно, не можна виключати випадки, коли особа добровільно прибуває до місця подальшого насильницького утримання або коли викрадення полягає в утриманні людини в місці її звичного перебування, але супроводжується дезінформацією про її реальне місцезнаходження. На мою думку, така ситуація (можливо, за винятком ексцесу виконавця) не можлива без певних активних дій з боку винної особи (наприклад, обман або зловживання довірою потерпілого), тому слід погодитись із В. Бриліантовим, що такі випадки слід також кваліфікувати як викрадення людини [9, с. 43]. Злочин вважається закінченим після переміщення потерпілого з того місця, де він знаходився, до іншого та вчинення дій із позбавлення його можливості залишити нове місце знаходження.

Таким чином, викрадення людини як багатоетапний злочин є особливою формою незаконного позбавлення волі. Норма КК України, що встановлює кримінальну відповідальність за цей злочин, співвідноситься із нормою про незаконне позбавлення волі як спеціальна норма із загальною. Зважаючи на це, назва ст. 146 КК України «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини» та об'єднання загальної та спеціальної норм в одній статті кримінального закону, на мою думку, є доволі спірними.

Чинний КК України не визнає вчинення злочину з корисливих мотивів обставиною, яка обтяжує покарання. Тому законодавець визначив однією з ознак кваліфікованого складу злочину незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ч. 2 ст. 146 КК України) вчинення його саме з корисливих мотивів. Зазначу, що такі мотиви при незаконному позбавленні волі та при викраденні людини виявляються або у бажанні отримати винагороду (наприклад, вчинення злочину на замовлення зацікавленої особи), або (у більшості випадків) у висуненні вимоги про сплату викупу (вчинення потерпілим на користь винної особи або третіх осіб певних дій майнового характеру як обов'язкової умови звільнення). Для кваліфікації вчиненого як незаконне позбавлення волі або викрадення людини за обтяжуючих обставин необхідно, щоб зазначена вимога пред'являлась тільки безпосередньо потерпілому. Та ж сама вимога, поєднана з погрозою вчинення незаконного позбавлення волі або викрадення людини, повинна кваліфікуватись за ч. 1 ст. 189 КК України як вимагання (вимога майнового характеру) з погрозою обмеження прав, свобод або законних інтересів особи. Це пояснюється тим, що у диспозиції зазначеної статті йдеться саме про погрозу обмеження прав та свобод людини (а до них, звісно, належить і право на особисту недоторканність та свободу переміщення), а не про конкретні дії з позбавлення волі чи викрадення особи. Виходячи зі змісту диспозиції ст. 189 КК України, дії з незаконного позбавлення волі або викрадення людини з метою отримання викупу, якщо вимога про це адресована не потерпілому, кваліфікувати як вимагання не можна, їх, виходячи з формулювання диспозиції ст. 147 КК України, слід розглядати як захоплення заручників (за ознакою «спонукання... до вчинення... будь-якої дії як умови звільнення заручника») [5, с. 35].

Зазначений характер вимоги майнового характеру (таємність пред'явлення, наявність лише одного адресата — потерпілого) надає змогу відмежувати вказані злочини від захоплення заручників. Останнє, як і викрадення людини, також складається з кількох дій: захоплення особи (таємне чи відкрите); її насильницьке тримання у місці захоплення чи в іншому місці на розсуд винної особи.

При цьому тримання може бути як логічним наслідком захоплення, так і альтернативною йому дією.

Крім особливого статусу захоплення заручників (як міжнародного злочину, так і загальнокримінального внутрішньодержавного злочину), обов'язковою ознакою захоплення заручників (на відміну від інших злочинів, що розглядаються) є спеціальна мета — схиляння певних суб'єктів, коло яких визначене законом, до вчинення чи утримання від вчинення будь-яких дій як умови звільнення заручника. Саме після пред'явлення такої вимоги захоплення заручників вважається закінченим. При цьому, якщо винна особа висуває певні вимоги (зокрема майнового характеру), мову про захоплення заручників можна вести тільки тоді, коли ці вимоги адресовані родичам потерпілого, державній чи іншій установі, підприємству чи організації, фізичній або службовій особі. Такі ж вимоги, висунуті потерпілому, як було зазначено вище, утворюють склад злочину незаконного позбавлення волі або викрадення людини.

Другою специфічною ознакою злочину захоплення заручників, на відміну від незаконного позбавлення волі та викрадення людини, є наявність посягання на суспільні відносини, що охороняються державою (насамперед у сфері функціонування органів державної влади та місцевого 
самоврядування — наприклад, коли винна особа висуває на їх адресу вимоги про вчинення певних дій, зокрема незаконних, чи утримання від вчинення законних дій).

Нарешті, законодавець, виходячи з підвищеної суспільної небезпеки, яку становить захоплення заручників (порівняно із незаконним позбавленням волі та викраденням людини), знизив вік, з якого настає кримінальна відповідальність за його вчинення, до 14 років (чого не було у КК 1960 р.). До відповідальності за незаконне позбавлення волі та за викрадення людини можуть бути притягнуті особи, яким виповнилось на момент вчинення злочину 16 років.

Іншою ознакою, за якою захоплення заручників відмежовується від незаконного позбавлення волі та викрадення людини, є особа потерпілого, на що звертає увагу В. Ємельянов. При захопленні заручників винного здебільшого цікавить не особа потерпілого, не його подальша доля, яка практично завжди вирішена заздалегідь, а можливість використання його як засіб впливу на адресата погрози. Коли йдеться про незаконне позбавлення волі чи викрадення людини, особа потерпілого персоніфікована та винні (особливо, якщо вони очікують на отримання викупу) зацікавлені безпосередньо у ньому [11, с. 144].

Ще однією ознакою, на думку В. Ліпкана, слід вважати інтенсивність висунення вимог [15, с. 166], тобто при захопленні заручників винні особи вдаються до більш гучних дій у сподіванні, що це слугуватиме важелем впливу на прийняття необхідного їм рішення, тоді як при незаконному позбавленні волі та при викраденні людини вимоги висуваються менш інтенсивно, бо винні зацікавлені у таємності дій, що вчиняються.

На мою думку, обидві точки зору становлять певний інтерес, проте є дискусійними. Запропоновані ознаки не містяться у диспозиціях норм, тому їх можна віднести до категорії розширювального тлумачення кримінального закону, яке не є обов'язковим для практичного застосування. На жаль, незважаючи на поширеність діянь, які підпадають під ознаки ст. ст. 146 та 147 КК України, судова практика щодо цих злочинів майже відсутня. Можливо, саме тому необхідність точного вирішення питань розмежування зазначених злочинів не усвідомлюється повною мірою — роз'яснень Верховного Суду з цього приводу досі немає, хоч саме судове тлумачення згаданих норм тепер, після набрання чинності новим КК України, є конче необхідним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

За результатами даної роботи можна зробити наступні висновки. 
Одним із найважливіших засобів охорони честі та гідності є кримінальне право. Проте поняття злочинних посягань на гідність та честь ще не досить чітко визначене юридичною наукою. В даній роботі вивчалась кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини, яка визначена статтею Розділу III Особливої частини Кримінального Кодексу.

Отже, безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину є фізична свобода (воля) людини та її особиста недоторканність в частині права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання.

З об'єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у вигляді:

а) незаконного позбавлення волі;

б) викрадення людини.

Суб’єктом незаконного позбавлення волі або викрадення людини є лише приватна особа. Службові особи за подібного роду дії несуть відповідальність за перевищення влади.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. 
Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх:

1) щодо малолітнього;

2) із корисливих мотивів;

3) щодо двох або більше  осіб;

4) за попередньою змовою  групою осіб;

5) способом, небезпечним  для життя чи здоров'я потерпілого;

6) пов'язане із заподіянням  потерпілому фізичних страждань;

7) із застосуванням зброї;

8) протягом тривалого  часу. Особливо кваліфіковані види  злочину мають місце, якщо незаконне  позбавлення волі або викрадення  людини:

а) вчинене організованою групою;