Кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини

 

 

План

Вступ___________________________________________________2-3 
Розділ 1.Честь і гідність особи як об’єкт кримінально-правової охорони.__4-7

Розділ 2. Аналіз складу злочину, передбаченого ст. 146 Кримінального Кодексу України.__________________________________________8-8

2.1. Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона  досліджуваного злочину.____________________________________8-13

2.2. Характеристика кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів незаконного позбавлення волі або викрадення людини.___________14-17

Розділ 3. Питання відмежування незаконного позбавлення волі та викрадення людини від захоплення заручників.____________________________18-24

Висновки__________________________________________________25-26

Список використаної літератури_______________________________27-28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП 
Під час розбудови української держави, коли основним є питання правової держави, конче необхідно привернути особливу увагу саме на захист прав стосовно людини. Україна як суб’єкт міжнародних відносин зобов’язана дотримуватись норм міжнародного права, Декларації прав і свобод людини та інших міжнародно-правових актів.

У правовій державі, якою прагне бути Україна, головною рисою має бути захист прав і свобод людини. З-поміж цих прав і свобод важливе місце посідає право на захист честі та гідності особи, що є підґрунтям нормальної життєдіяльності людини, її соціалізації та якнайповнішого органічного розвитку її здібностей, забезпечення її інтересів. З боку держави, її владного механізму вимагається забезпечення захисту цього права. На практиці з метою розв’язання цього завдання необхідні координовані зусилля правоохоронних органів.

Найважливіше місце в діяльності правоохоронних органів, політичного механізму в цілому посідає діяльність органів держави, спрямована на захист прав людини та особливо— її честі й гідності. Завдання цих органів, нормативна база їхньої роботи, механізми є особливо важливими на сьогодні, коли Україна стала повноправним членом Ради європи, приймає на себе міжнародні зобов’язання, розробляє національне законодавство відповідно до загальнолюдських норм.

Міжнародне товариство в межах діяльності ООН видало низку документів (декларації, пакти, договори), які містять норми, що стосуються питань захисту прав людини. Перший з цих документів — Загальна декларація прав людини, затверджена і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., в преамбулі якої зазначено: беручи до уваги, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру; беручи до уваги, що зневажання і нехтування прав людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди матимуть свободу слова і переконань, будуть вільні від страху і нужди, проголошене як високе прагнення людей; беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили у Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання [4, с. 1]. 
Пізніше приймалися інші документи і, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (16.12.1966 р.), де сформульовано широкий комплекс норм щодо забезпечення й захисту прав людини, її основних свобод, що ґрунтуються на положеннях Загальної декларації прав людини.

Гуманістична суть суспільства полягає в тому, що вона орієнтована не лише на забезпечення типових потреб особи, що найбільш відчутно виявляються в економічній, політичній, соціально-культурних галузях, а й на охорону та захист тієї сфери, де людина виражає власну своєрідність, розкриває свою індивідуальність, тобто сфери особистої свободи. Коли ми кажемо про своєрідність, неповторність індивідуальності людини у сфері особистої свободи, це не означає, що в інших сферах вияви однорідні, що всі люди однакові у своїх діях, почуттях та думках, навпаки, така автономія та відокремлення дозволяють особистості розвивати індивідуальність, розширює межі особистості, поглиблюючи духовний зв’язок між людьми. Така автономія — необхідна складова частина всебічного розвитку особистості, своєрідності її внутрішнього стану та духовного багатства. Ось чому держава надає особливе значення тому, щоб сфера особистого життя була надійно захищена, дістала законодавчий захист та охорону, щоб у ній гармонійно сполучалися суспільні та особисті інтереси.

Метою даної роботи є вивчення кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі або викрадення людини.

 

1. Честь і гідність особи як об’єкт кримінально-правової охорони. 
   Сфера особистої волі невід’ємна від інших виражень життєдіяльності особистості, її власна автономія не означає ізоляції людини від суспільства та держави. Цій сфері відповідає система особистих прав, мета яких полягає в тому, щоб юридично убезпечити, захистити людину, сферу її особистої свободи та особистого життя від будь-яких незаконних замахів. Своєрідність особистих прав полягає в тому, що вони визнають межі людини через систему заборон будь-яких дій державних органів, суспільних організацій, інших осіб, що являли б собою зазіхання, незаконне вторгнення у життя людини і зачіпали б його честь та гідність, перешкоджали здійсненню законних інтересів.

У Конституції України запроваджені поняття "особисте життя"  та "особиста свобода". Сфера особистої свободи подана різними за характером потребами та інтересами особи, для реалізації яких необхідно створювати різні правові умови. Повага до честі та гідності особи — один з найважливіших конституційних принципів, де безпосередньо зазначено: "Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [8, с. 45].

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави" [1, с. 4].

"Кожен зобов’язаний  неухильно додержуватися Конституції  України та законів України, не  посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" [1, с. 27].

Важливе значення для охорони честі та гідності громадян є гарантоване державою право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб .

Одним із найважливіших засобів охорони честі та гідності є кримінальне право. Проте поняття злочинних посягань на гідність та честь ще не досить чітко визначене юридичною наукою. Зумовлено це, очевидно, невизначеністю понять честі та гідності, їх об’єктів.

Щоб з’ясувати зміст категорій гідності та честі, слід спочатку дати визначення, що таке честь та гідність особи, установити взаємозв’язок між ними, а також розглянути їх у співвідношенні одна до одної.

Гідність є цінність людини, а честь — оцінка цієї цінності з боку суспільства. Пізнання людиною своєї цінності та її суспільної оцінки породжує усвідомлення особистої гідності, відчуття гордості та честі. Поважати і захищати людську гідність — це значить ставитись до людини, як до найвищої, ні з чим незрівнянної цінності [7, с. 5].

Почуття власної гідності — це одне з найважливіших почуттів людини. Воно спрямовує людську особистість на збереження своєї честі, допомагає досягти поставленої мети, впливає на взаємовідносини у колективі, на ставлення людини до самої себе.

Особиста гідність — цінність окремого індивіда, це сукупність тих його духовних, фізичних якостей, які відповідають потребам даного суспільства і тому розглядаються останнім як цінність.

Оцінюючи діяльність індивіда, його працю, поведінку, вчинки, суспільство тим самим оцінює і його особисту гідність. З цією оцінкою пов’язане поняття честь.

Золоте правило моральності визнає рівність усіх людей у їхньому прагненні до щастя та гідності. У давньовавілонскій легенді похилого віку візир Ахікар дає своєму племіннику настанову: "Сину, що тобі здається поганим, ти не повинен також робити своїм товаришам" [10, с. 120]. 
Честь — моральне обличчя людини. Право на честь людина не отримує у спадщину, а завойовує протягом усього життя. Честь людини визначається характером її життя, стосунками з іншими членами суспільства. Це позитивна суспільна оцінка діяльності і гідності людини та колективу, їх добре ім’я, репутація, престиж, визначається також ставленням людини до самої себе, тобто честь як певна внутрішня властивість людської особистості, як відчуття й усвідомлення честі (моя честь не дозволяє мені зробити це), оцінка власних негативних і позитивних якостей. Відчуття честі та сумління підтримують і посилюють одне одного. Кожен, хто принижує іншу людину, тим самим принижує і самого себе.

Гідність і добре ім’я кожного з нас у наших власних руках. Вони створюються щодня, щогодини нашою працею, всім способом нашого життя, а втратити його можна миттєво. Високе та горде звання Людина можна заслужити лише сумлінною, чесною працею, самовідданим служінням спільній справі, духовним багатством і моральною чистотою.

Щодо діалектики співвідношення між гідністю та честю відомий німецький філософ Гегель слушно зазначав, що у державі громадянин одержує належну йому честь завдяки посаді, на яку його поставлено завдяки професії, якою він займається, і завдяки будь-якій іншій своїй трудовій діяльності. Його честь набуває внаслідок цього субстанціального, всезагального, об’єктивного від пустої суб’єктивності вже незалежного змісту [21, с. 243].

Розділ III Особливої частини Кримінального Кодексу України (далі - КК) має назву "Злочини проти волі, честі та гідності особи". Фактично - з урахуванням відсутності в ньому статей, що встановлюють відповідальність за образу та наклеп, - родовим об'єктом злочинів, передбачених ст.ст. 146-151, є воля людини.

В контексті розділу III Особливої частини КК воля людини розуміється як реалізація фізичною особою окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина. До них, зокрема, можна віднести: а) право на свободу та особисту недоторканність (ст.29 Конституції України); б) право на материнство, дитинство та батьківство (ст.51, 52 Конституції України); в) свободу дитини від будь-яких форм її експлуатації (ч.2 ст.52 Конституції України) [17, с. 339].

Зазначені права і свободи людини і громадянина реалізуються фізичною особою відповідно до встановленого ст.19 Конституції України принципу, на якому ґрунтується правовий порядок в державі: ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством 
Слід відзначити, що кримінальна відповідальність за незаконне позбавлення волі існувала і за Кримінальним кодексом 1960 року. Ст. 123 передбачала відповідальність як за незаконне позбавлення волі, так і за кваліфіковані види його — вчинення злочину способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, або якщо злочин супроводжувався заподіянням потерпілому фізичних страждань. Водночас кримінальної відповідальності за викрадення людини не було. Кримінально-караним було лише викрадення дитини (тобто особи, яка не досягла віку 14 років), відповідальність за яке — без кваліфікованих видів —передбачалася у ст. 124 Кримінального кодексу 1960 року. Якщо ж мало місце викрадення дорослої людини, то такі дії винного кваліфікувалися в слідчій та судовій практиці за ст. 123 Кримінального кодексу 1960 року як незаконне позбавлення волі [19, с. 101].

Таким чином, ст. 146 чинного Кодексу є поєднанням старого — ст. 123 Кримінального кодексу 1960 року — та чинного: вперше вводиться кримінальна відповідальність саме за викрадення людини (незалежно від її віку)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Аналіз складу  злочину, передбаченого ст. 146 Кримінального  Кодексу України.

2.1. Об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона  досліджуваного злочину.

Ст.146 встановлює відповідальність за незаконне позбавлення волі або викрадення людини. Право кожної людини на свободу та особисту недоторканність закріплене у ч. 1 ст. 29 Конституції України. Ч. 1 ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Отже, безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 146, є фізична свобода (воля) людини та її особиста недоторканність в частині права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання.

Потерпілим від злочину, передбаченого ч.1 ст.146, може бути будь-яка особа, яка досягла 14 років. Вчинення зазначених в ч.1 ст.146 дій щодо особи, якій не виповнилось 14 років, утворює кваліфікований вид злочину, передбачений ч. 2 ст.146.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ч.1 ст.146, може бути вчинений у вигляді: а) незаконного позбавлення волі; б) викрадення людини. Оскільки законодавець передбачив обидва зазначені діяння в диспозиції ч.1 ст.146, вони виступають окремими формами (альтернативними ознаками) одного і того ж основного складу злочину.

Незаконне позбавлення волі включає: а) діяння; б) наслідок; в) причиновий зв'язок між діянням і наслідком. Діяння за своїм зовнішнім (фізичним) змістом полягає у створенні перепон вільному пересуванню потерпілого, не поєднаному з його протиправним переміщенням з одного місця до іншого. Воно може бути вчинене як у формі дії, наприклад, зв'язування рук і ніг потерпілого, який перебуває у непритомному стані, так і у формі бездіяльності, наприклад, ненадання засобів пересування інваліду без ніг особою, яка здійснює за ним догляд.

Незаконність позбавлення волі означає, що створення зовнішніх перепон вільному пересуванню потерпілого відбувається: а) всупереч встановленому Конституцією України праву на свободу в частині вільного пересування особи, якщо це право не обмежене положеннями інших нормативно-правових актів, які не суперечать Конституції України, або з порушенням конкретних положень зазначених нормативно-правових актів; б) за відсутності обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема, необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання особи, що вчинила злочин; в) за відсутності обставин, що відповідно до ч.2 ст.11 свідчать про малозначність діяння; г) за відсутності згоди самого потерпілого чи його законних представників [17, с. 339].