Кримінальна відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів

Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 171 КК, може бути будь-яка  фізична особа, яка досягла віку притягнення до кримінальної відповідальності, тобто повних 16 років. Щоправда, за характером об’єктивної сторони цього злочину, вчиняти його може як приватна, так і службова особа. Це визначається частиною другою цієї статті.

Відповідно  до визначення цього поняття, передбаченого  ст. 364 КК України, службовими особами  є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним дорученням. Службовою особою, наприклад, визнається керівник підприємства, відділу, головний бухгалтер, ревізор контрольно-ревізійного управління тощо.

У ч. 1 ст. 171 КК України  зазначено, що кримінально караним діянням є умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів.

Таким чином, форма  вини при вчиненні цього злочину  – умисел (прямий або непрямий).

Відповідно  до ч. 2 ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно  небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є  умисел, якщо особа усвідомлювала  суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Кримінальна відповідальність настає незалежно від того, чи особа  діяла з прямим чи непрямим умислом.

Вчинення дій, зазначених в ст. 171 КК, з необережності  складу злочину не утворюють, хоча важко навіть уявити, щоб особа перешкоджала діяльності журналіста чи переслідувала його, роблячи це без умислу. Характер таких дій вказують на те, що здійснити їх з необережності неможливо.

5. Правозастосування статті 171 КК України

З часу появи в Кримінальному кодексі України статті 171 «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» минуло більше десяти років. За цей час прокурори дуже рідко послуговувалися нею, незважаючи на часті порушення прав журналістів. Натомість порушуються кримінальні справи за іншими статтями (хуліганство, розбій тощо). Дослідники медіа-права виділяють кілька причин такої неправильної кваліфікації злочинів проти журналістів.

По-перше, ст. 171 КК України є досить загальною. У  ній відсутня юридична кваліфікація таких понять, як «журналіст», «законна професійна діяльність журналістів», «перешкоджання професійній діяльності журналістів», про що вже йшлося у першому розділі. Переважно, щоб не заглиблюватися у всі ці правові тонкощі, працівники правоохоронних структур нерідко обирають простіший шлях. Так, в Україні щодо розслідувань випадків перешкоджань роботі ЗМІ переважно порушувалися справи за ст. 296 КК України (хуліганство), за ст. 125 КК України (тілесні ушкодження), за ст. 173 Кодексу про адміністративні правопорушення (дрібне хуліганство). Попри запевнення правоохоронців стосовно того, що може відбуватися і перекваліфікування справ, цього не ставалося.

Кримінально-процесуальні строки досить стислі, відтак слідчі перевантажені справами, багато з них не розуміють в усіх нюансах специфіки журналістської діяльності та не знають особливостей медіа-законодавства, тож все це в комплексі формує значні перешкоди у правозастосуванні ст. 171 КК України. На жаль, журналісту в Україні доводиться буквально боротися за порушення справи саме по вказаній статті. Медіа-дослідник Оксана Романюк у 2007 році навіть виступила із пропозицією сформувати інструкцію з медіа права для працівників правоохоронних органів.³

Минулого року прес-служба Генеральної прокуратури України  повідомляла, що органами внутрішніх справ у 2012 році порушено 40 кримінальних справ щодо вчинення злочинів стосовно журналістів. У провадженні органів внутрішніх справ з урахуванням залишку минулих років перебувало 112 кримінальних справ за фактами злочинів, вчинених стосовно працівників ЗМІ. У провадженні слідчих прокуратур перебувало 8 кримінальних справ про злочини щодо перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (ст. 171 КК України), лише 4 з яких скеровано до суду.

Натомість у 2011 році було порушено лише 4 кримінальні справи за статтею 171 КК України. Попри щорічну динаміку такі факти – це свідчення безкарності або ж неправильної кваліфікації злочинів проти журналістів.

По-друге, норми  статті стосуються безпосередньо журналістів, діяльність яких на підставі трудових чи інших договірних відносин оформлена з редакцією певного ЗМІ і які збирають та готують інформацію для цього видання. Відтак виникає запитання – якою є доля журналістів – позаштатників? Якщо автор журналістського тексту лише стажується і офіційно не оформив свої трудові стосунки з виданням, то у нього практично не буде шансу отримати захист на випадок порушення його прав. Правозахист за цією статтею ускладнює й те, що професійний статус журналіста донині точно не визначений законами України. З огляду на поширення в сьогоднішньому інформаційному середовищі практики фрілансу (позаштатної, вільної журналістики) це спонукає поставити питання: чи зможе захистити ця стаття право на інформацію вільних журналістів відповідно й чи мають шанс на захист своїх прав блогери, громадянські журналісти?

З іншого боку, журналістами є не лише газетярі, радійники, телевізійники та працівники медіа-агентств, визначення професії яких міститься  в законах України. Журналістом  є і працівник електронного Інтернет-ресурсу, статус яких поки що законодавчо теж не врегульований, тож захист його прав знову ж таки може постати перед загрозою. На жаль, в українському правочинстві є такі приклади. Так, 4 травня 2012 року при виконанні редакційного завдання був побитий фотограф порталу Tochka.net Віталій Лазебник, але правоохоронці не визнали його журналістом, оскільки він працює на сайті, і справу за ст. 171 КК України порушувати відмовилися.

З такою ж  частотою трапляються випадки, коли інциденти з журналістами відбуваються в момент, коли вони не перебувають на службі, проте стаючи випадковими свідками важливих подій, виконують свій громадянський обов’язок, намагаючись висвітлити ці події. У випадку протидії цим спробам виникають порушення, які потім вкрай не бажають розглядати у площині ст. 171 КК України.

Так, у березні 2012 року в позаробочий час було побито співзасновника всеукраїнської правової газети «Дорожній контроль» Ростислава Шапошнікова – кримінальну справу порушено не за ст. 171, а за ч. 2 ст. 186 КК України (пограбування).

По-третє, як уже  йшлося в попередніх розділах роботи, ст. 171 не дає чіткого трактування, що таке «законна професійна діяльність журналіста», навіть не подається зразка переліку таких видів діяльності. Це знову ж таки створює значні труднощі у її правозастосуванні.

Наступною перепоною  у правозастосуванні ст.171 КК України  є складність у зборі доказів  і доведенні такої кваліфікуючої  ознаки, як «попередня змова групи осіб»: встановити, як саме вона проходила, у чому виражалася. Тому практично не відомо судових випадків, де б п. 2 ст. 171 КК України був застосований.

Крім того, журналісти нерідко стають об’єктами нападу під час масових заходів, коли питання їх ідентифікації з боку правоохоронців відбувається не одразу. І це стається попри те, що у відповідному Законі України журналістів та правоохоронців зрівняли у статусі. Як наслідок: українські суди відмовляють у розгляді справи за фактом перешкоджання журналістській діяльності через непродемонстроване під час побиття посвідчення журналіста (працівникам ЗМІ іноді навіть не дають це зробити, є й випадки, коли того, що перед ними журналіст, демонстративно «не бачать»).

Так відкрито чиняться перешкоди законній професійній  діяльності працівників мас-медіа. В той час коли працівник правоохоронних органів, що постраждав під час масових акцій, навіть якщо він був не у формі, захищений судом і законом за відповідною статтею, то журналісту цього захисту добитися складно.

Аналітики відзначають: «Юристи, які опікуються захистом медіа  в судових справах, констатують, що у випадку з журналістами всі рішення в кримінальному процесі виносяться на користь підсудного, який стверджує, що не знав, що перед ним журналіст, тому 171 стаття Кримінального кодексу України не застосовується». ⁴

Тож маємо такі показники: починаючи з 2000 року та до сьогодні вчинено 1132 злочини, у яких потерпілими визнано працівників засобів масової інформації. Із них не розкрито залишається 585. Тобто, майже 50%. Слід зазначити, що у 98-ми % , а саме у 1093 справах ці злочини не пов’язані із професійною діяльністю працівників ЗМІ. Про це свідчать фактичні обставини їх скоєння, нерідко самі потерпілі в ході слідства повідомляють про це, або ж такі версії не підтверджуються під час досудового слідства. Упродовж останніх 10 років за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів порушено 24 кримінальних справи, які розслідувала прокуратура. До кримінальної відповідальності притягнуто 13 осіб. Із них судом до реальної міри покарання не засуджено жодного. Генпрокуратура підтвердила вирок лише в одній справі, коли суд присудив 850 грн. штрафу на підставі ст. 171 КК України, всі інші були або закриті, або скасовані, або перекваліфіковані на іншу статтю, або знаходяться на розгляді, або порушники амністовані.⁵

Це при тому, що українська ситуація щодо медіабезпеки, на жаль, залишається проблемною. Так, наприкінці 2011 р. Незалежна медіа-профспілка України повідомила, що випадки перешкоджання професійній діяльності ЗМІ стали традиційними – їх зафіксовано 250, особливо після останніх президентських виборів почастішали інциденти, пов’язані із застосуванням фізичної сили проти представників ЗМІ, зокрема з боку правоохоронців. Більшість з них залишаються безкарними. Усі порушені кримінальні справи за ст. 171 – це лише 1,2 % від усіх зафіксованих Інститутом масової інформації випадків. І уже від початку року зафіксовано 38 випадків застосування сили проти журналістів та ще десятки випадків тиску, залякування, цензури й інших способів перешкоджання виконанню їхніх професійних обов’язків.⁶

Нерідко правозахист за ст. 71 КК України ускладнює й те, що значну частину правопорушень проти ЗМІ скоюють ті, хто мав би захищати закон –працівники міліції. Їх використовують для того, щоб порушувати права ЗМІ на доступ до публічної інформації. Практично при розгляді таких правопорушень довелося б порушувати кримінальні справи в середовищі самих правоохоронців, що руйнує репутацію МВС. Тому на сьогодні немає жодного резонансного випадку, коли б міліціонер був покараний, хоча б дисциплінарно, не кажучи вже про ст. 171. Речник УМВС Володимир Поліщук визнає, що з 2000 р. проти представників ЗМІ було скоєно близько 1200 злочинів, з яких лише 2 % пов’язані саме з журналістською діяльністю.⁷

До того ж трапляється таке, що навіть притягнених до кримінальної відповідальності за ст. 171 КК України амністують. Так, наприклад, 8 серпня 2006 р. Калінінський районний суд Донецька визнав винним охоронця однієї з приватних фірм у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 171 КК, а саме у безпідставній та протизаконній забороні кореспонденту «П’ятого каналу» проводити відеозйомку. Та, враховуючи ряд обставин, виніс постанову про застосування до підсудного Закону про амністію. Аналогічно завершився процес у справі екс-віце-мера Одеси Вахтанга Убірії, якого звинувачували за вказаною статтею. Чиновник, який 11 червня 2011 р. вдарив телерепортера, а також погрожував іншим журналістам пістолетом, супроводжуючи свою лайку стріляниною в повітря, був визнаний винним, проте до нього була застосована амністія.

Загалом вже  саме доведення до суду таких справ, а тим більше винесення справедливого обвинувального вироку – радше виняток, ніж правило. І найголовніше: з огляду на слабку дієвість медіа-законодавства в Україні так і не стали звичними прецеденти, які б сприймалися масовою свідомістю як норми поведінки щодо ЗМІ. Українське суспільство ще не призвичаїлося до того, що представник ЗМІ перебуває під захистом закону і перешкоджання його діяльності може передбачати кримінальну відповідальність.

Висновки

З огляду на проведений аналіз положень статті 171 КК України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» чітко можна виділити усі елементи складу злочину. Однак виникають певні труднощі в процесі визначенні об’єкта злочину – норма кримінального права відсилає нас до інших законів для з’ясування, насамперед, поняття законна професійна діяльність журналіста. Для цього слід користуватися кількома Законами України, які чітко окреслюють межі законної діяльності журналісті та дають визначення професії.

Втім проведений аналіз медіабезпеки з призми ст. 171 виявляє цілий ряд проблем. Окремі медіа-законодавчі норми в контексті новітніх інформаційних тенденцій (фрілансенство, блогерство, громадянська журналістика, Інтернет-журналістика) вже не відповідають журналістським реаліям, потребуючи коригування. Зокрема, вимагає ретельного правового врегулювання статус фрілансерів, блогерів, журналістів он-лайн видань.

Мас-медіа мають  надавати якнайбільшої публічності  випадкам тиску на журналістів та добиватися ретельного розслідування  усіх порушень їхніх прав, незалежно від того, чи є журналіст штатним працівником зареєстрованого ЗМІ. Варто створювати прецеденти, які формуватимуть думку про те, що порушення проти журналіста є злочином, адже це порушення проти свободи слова. Слід активно моніторити ситуацію щодо дієвості ст. 171 КК України. Важливо не стільки домагатися прийняття нових декларативних законів, а примусити діяти ті, які вже існують. Відповідно й для самих журналістів не завадять тренінги з медіабезпеки за 171 ст., оскільки це удосконалило б навички відстоювання ними своїх прав.

Загалом дієве  інформаційне законодавство є правовим фундаментом побудови розвинутого  інформаційного суспільства, яке відповідатиме  стандартам міжнародного права, законодавству  ЄС та Ради Європи, тож досягнення цього  має стати пріоритетним як для самих журналістів, так і для медіа-дослідників.

У перспективі  подальшого дослідження цієї теми, як і інших, що стосуються медіа-законодавства, допомагатимуть усвідомленню проблеми, вирішенню спірних моментів, їх коригуванню  щодо правового трактування та проведенню кращого правозахисту працівників ЗМІ, а загалом – сприятимуть більшій медіа безпеці.

До того ж  слід додати, що попри зрівняння журналістів у статусі із правоохоронця, працівникам ЗМІ все ж не вдається по-справжньому стати на охороні слова. Попри більш ніж десятирічний час існування відповідної статті «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» захист працівників медіа сфери, на жаль, існує нині лише на папері.