Передумови українського видавничого руху у Франції

    2.3. Видання часописів  українською мовою  у Західній Європі

    Щасливішою  і довшою виявилася доля ще одного, народженого 1 травня 1933 року, періодичного друкованого органу наших емігрантів — щотижневої газети "Українське Слово". Якщо заснований С.Петлюрою тижневий журнал "Тризуб" протягом всієї в історії свого існування був речником і захисником ідей Української Народної Республіки, то "Українське Слово" від початку стало неофіційним органом Проводу ОУН (А, Мельника). Видавцем її до 1939 року був Український Народний Союз (УНС), а в творенні чергових чисел протягом тривалого часу брали участь В.Марганець, М. Сціборський, М. Капустянський, О. Ольжич, Д.Андрієвський, Є. Онацький. Багаторічним редактором цього часопису (1948-1977) був відомий у діаспорі журналіст, публіцист і літературний критик Олег Штуль-Жданович. До речі, 1986 року, до десятої річниці його смерті, Наукове Товариство їм. Шевченка в Європі видало в Парижі солідний збірник на пошану цього одного з багатьох ратаїв на українознавчому полі далекої чужини [9; 421].

    Програмною  метою нової газети стало прагнення "змагатися писаним словом за оновлення української думки, за спрямування всіх наших зусиль на осягнення державності українського народу, потоптаної окупантами, та духовної соборносте, брак якої роз'їдав нас, розбивав всі наші зусилля, ставив брата на брата, сприяв ворожим затіям, які спрямовані були на повне спараліжування нас".

    З ініціативи УНС було організовано збірку грошей для закупки маленької  ротапринтної машинки. Отож, перше і наступні числа газети виходили у вигляді машинописного варіанту, розтиражованого у кількості 250 примірників. Отримавши відчутну матеріальну допомогу від редакцій канадського "Нового Шляху" та американського "Вісника", редакція "Українського Слова" відважується перейти на друкарський спосіб виготовлення накладу. Цей перехід припав на економічну кризу, що охопила з середини 30-х років усю Францію. Ціни на друкарські послуги повсюдно стрімко зростали. Так, у 1936 році вартість друку першої тисячі примірників газети у чужій друкарні зросла вдвічі — з 1500 до 3000 франків, виручка ж від передплати залишалася на попередньому рівні. Через це нависла загроза припинення випуску газети. Засновники видання постали перед необхідністю придбання власної друкарні. З середини 50-х років з маркою цієї друкарні виходять щорічні "Календарі-альманахи", за якими можна вивчати літопис українського життя не лише у Франції, а й у всьому світі. Для пожвавлення книговидавничої діяльності незабаром при друкарні створюється Націоналістичне видавництво в Європі.

    Найголовніший набуток цього видавництва і  друкарні, який золотим рядком назавжди впишеться в історію української видавничої справи, є видання бібліотеки "Вільна Думка". Основу її склали так звані самвидавні матеріали з України, які, поширюючись у різноманітних рукописних варіантах по Україні, все ж пробивалися у 60 —70-х роках крізь залізну заслону тоталітарної радянської держави до вільного світу. І саме паризьке українське видавництво вирішило оприлюднити такі матеріали для всього цивілізованого загалу, аби привернути увагу світової громадськості до істинного стану справ із свободою слова в Радянському Союзі. Однією з перших виходить друком укладений молодим журналістом і правозахисником В. Чорноволом збірник матеріалів "Лихо з розуму" - про 20 радянських "в'язнів совісті" та їхні "крамольні" твори". Далі — "Собор у риштованні" Є. Сверстюка, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, збірка творів Валентина Мороза "Бумеранг", вісім випусків особливо забороненого в підрадянській Україні "Українського вісника" [9; 425].

    Документи самвидаву з України друкувалися  тут і в іншій серії —  "Широке море України" (до 1972 року вийшло сім томів).

    Твори ці на початку виходили українською  мовою, але згодом у видавництві приходять до думки перекласти їх основними мовами світу. Цей проект, як і попередній, реалізовувався спільно з Українським видавництвом "Смолоскип" імені Василя Симоненка (СІЛА). Цікава деталь: де б не готувалися до видання такі книги, хто б з упорядників не працював з ними, друкувалися вони неодмінно в Першій українській друкарні у Франції. Емблема цієї друкарні і видавництва — обрамлений овальною формою захисний меч, який нагадує свічу надії, — відразу вирізняв ці книги із сотень тисяч україномовних книг, які друкувалися у вільному світі.

    У післявоєнну пору в Парижі з'являється  новий неперіодичний друкований орган — журнал "Україна". Ідея такого видання належить І. Борщаку. Він же був незмінним редактором і автором переважної більшості статей українсько-французької тематики. Кількарічному існуванню цього неординарного видання (з 1949 по 1953 роки вийшло десять чисел; з 1947 року — чотири спецвипуски під назвою "Соборна Україна") слід завдячувати архієпископові І. Бучку, який фінансове підтримував часопис. На його сторінках містилося немало матеріалів, які умовно можна озаглавити "Україніка в Парижі і світі". Про тематичний діапазон публікацій можуть сказати постійні рубрики — "Документи", "Забуті сторінки", "Про згаслих", "Україніка", "Огляди і рецензії",   "Науково-культурна  хроніка".  Цінність  часопису  для  нинішніх вітчизняних дослідників ще й у тому, що майже в кожному числі подавався реєстр статей з україно- й іншомовних газет усього світу, у яких тією чи іншою мірою йшлося про Україну і українців [10; 361].

    До  характеристики цього видання варто додати, що київський учений І.Забіяка, ретельно проаналізувавши всі випуски, уклав і видав 2000 року хронологічний покажчик основних публікацій "України" в контексті українознавства і французького культурного життя. В передмові до нього укладач зазначив необхідність перевидання цього часопису репринтним способом для українських дослідників. Безумовно, це цінна і своєчасна пропозиція. 
 

    2.4. Наукове товариство  імені Т. Шевченка в Європі та його «Енциклопедія українознавства»

    Ще  про один осередок українського наукового і книговидавничого руху у Франції варто сказати окремо. Йдеться про Наукове Товариство їм. Шевченка в Європі (НТШ) і його найголовніше дітище — "Енциклопедію українознавства" (словникова частина в десяти томах), що творилася протягом ряду років у Сарсельскій українській оселі неподалік Парижа.

    Як  відомо, тритомна (статейна) "Енциклопедія українознавства" на 1.230 сторінок друкувалася протягом 1949—1951 років у видавництві "Молоде життя" (Мюнхен - Нью-Йорк). Вона стала результатом чотирирічної напруженої праці кращих еміграційних українських наукових сил, що гуртувалися в Баварії навколо Українського вільного університету. Паралельно продовжувалася робота над створенням словникової частини енциклопедії. Однак у зв'язку з ускладненням умов життя та праці емігрантів у Німеччині, ліквідацією таборів численних ДіПі в американській і англійській зонах окупації та переміщенням значної частини українців за океан на кінець 40-х років у житті української еміграції наступає переломна доба.

    Перед керівництвом НТШ, що базувалося в Мюнхені, постало нагальне питання про збереження наукових сил і вибір нового місця для праці й побуту.

    Таким місцем, за щасливим збігом обставин, став тихий і затишний французький Сарсель, що віддалений від центра Парижа всього лише на 17 кілометрів. За сприяння Апостольського престолу в Римі і особисто небайдужого до долі зарубіжного українства єпископа І. Бучка тут було придбано великий старовинний будинок і садибу. Не другорядну роль у виборі цього місця відіграло прихильне ставлення французьких урядових структур до реєстрації тут українознавчого наукового центру. Перед освяченням будинку НІШ в Сарселі 28 серпня 1951 року сюди переїхали з Німеччини основні наукові сили. Серед них — В. Кубійович, 3. Кузеля, М. Глобенко, В. Янів, О. Горбач, І. Кошелівець, Т. Волошин та інші.

    1955 року побачив світ перший том  словникової частини енциклопедії. Останній том — десятий — було надруковано 1989 року. В загальному обсязі ця праця займає 4.015 сторінок і має 18.217 гасел.

    Створювана протягом понад 35 років у важких умовах еміграційної дійсності групою українських учених-патріотів і видана винятково на пожертви українського громадянства (на реалізацію цього проекту було зібрано 2.785.532 американських доларів добровільних датків), ця унікальна енциклопедія не лише подивувала західний світ феноменом незнищенності українського духу, а й спонукала московську владу ініціювати створення багатотомної "Української радянської енциклопедії"", ідеологічну заангажованість якої видно навіть непідготовленому читачеві.

    Воістину  неймовірний життєвий подвиг, здійснений у французькому Сарселі невеликою групою українських учених — вигнанців з рідної землі, увічнено перевиданням цих безцінних томів репринтним способом для нової України — її сучасникам і нащадкам. Зроблено це вже хоча й в умовах незалежної Української держави, але... без її участі. Кошти на цю важливу справу, як і раніше, збиралися методом народної толоки в середовищі патріотично налаштованих, але безгоошівних українців. Загальну, тритомну, частину "Енциклопедії українознавства" перевидано протягом 1994-1995 років спільними зусиллями Інституту Української археографії НАН України, НТШ ім. Шевченка в Європі (Франція) та Фундації Енциклопедії України в Торонто

     (Канада). Таким же способом повертається в Україну і 10-томна, словникова, частина "Енциклопедії". За цю нелегку справу взялося на початку 90-х років минулого століття Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові.

    НТШ в Європі, окрім "Енциклопедії", має й інші вагомі видавничі набутки. Протягом багатьох років видається неперіодичний інформаційний бюлетень "Вісті Європейського Відділу Наукового Товариства ім. Шевченка" (вийшло 26 чисел). Обсяг його різний — від 8 до 83 сторінок, наклад — 150— 600 примірників.

    З 1963 по 1988 роки виходив ще один неперіодичний інформаційний бюлетень "Вісті з Сарселю". Основною метою цього видання було збір коштів для чергових томів "Енциклопедії українознавства". Однак тут вміщувалося немало інформації з історії НТШ, його бібліотеки та видавництва, а також матеріали дискусійного характеру щодо змісту енциклопедичних статей, подавалися списки нових книжкових і газетно-журнальних надходжень до бібліотеки НТШ. Всього опубліковано понад півтори тисячі сторінок цього бюлетеню [5; 11].

    Організоване  українське життя у Франції, як і в інших західних країнах з традиційно високим відсотком осідку наших земляків, зазнає останнім часом певних змін. Відходять у вічність представники тієї частини еміграції, для яких боротьба за вільну й незалежну Україну, ствердження себе і своїх земляків, у розсіянні сущих, як представників великого народу, що залишається вірним своєму корінню, стала сенсом їхнього буття. Для реалізації цієї мети й створювалися за кошти цих же людей численні наукові, освітні й культурологічні установи.

    Водночас  народжених у третьому чи й четвертому поколіннях їхніх дітей не могли не зачепити загальні асиміляційні процеси. А представники нової хвилі української еміграції, здебільшого молоді люди у віці 20—35-ти років, яких за останні роки у Францію перебралося особливо багато, найперше перейняті пошуками заробітку для хліба насущного собі й своїм сім'ям на Батьківщині. Однак саме ця категорія емігрантів викликає в "законних" українських французів особливі надії.

    Новоприбулі з України, як їх там називають, саме на чужині швидше і глибше задумуються над своїм національним "я", активніше шукають контактів зі своїми земляками. Першим таким місцем зустрічей для них стають українські церкви. Скажімо, майдан довкола Української греко-католицької церкви в центрі Парижа на Рю де Сен-Жермен по неділях, під час церковної служби, стає настільки затісним від українців, що муніципальна поліція на ці години навіть перекриває тут рух транспорту. Все більше молодих українців приходить на службу Божу до Української православної церкви Св. Симона на Рю де Палестіне. Саме тут вони передають один одному українські газети, книги, саме тут українське друковане слово єднає їх з рідною домівкою, спонукає думати.