Передумови українського видавничого руху у Франції

    Розділ 1. Передумови українського видавничого руху у Франції.

    1.1 Літературні шедеври в національній книгозбірні Франції 

    Це  найбільша книгозбірня країни, що знаходиться, як і багато літ тому, в серці Парижа — на вулиці Ришельє неподалік знаменитого Лувру, Саме звідси починалося знайомство з давньою рукописною і друкованою українікою, що вже кілька століть зберігається на французьких теренах, багатьох відомих українських учених і громадсько-політичних діячів, хто в різні часи приїздив з цією метою до Парижа. З-поміж них — М. Драгоманов, Б. Кістяківський, І. Лучицький.

    Серед найцінніших документів цього відділу  в контексті нашої історії  — одна з підписаних королевою Анною Ярославною грамот (зберігається в Соllесtіоn de Рісагdіe). Відноситься вона до тієї доби, коли через 11 років після шлюбної церемонії в королівському Реймському соборі і смерті Генріха І Анна переїхала до містечка Сен-Ліс, заснувала монастир Святого Вікентія і вийшла заміж за графа Валуа, прибравши його прізвище. Документ цікавий тим, що підпис Анни, як і на попередніх її паперах, що реєструвалися в королівській канцелярії, прочитується легко, бо писаний нашими буквами "Ана" (з одним н). Цей підпис можна вважати одним з найстаріших зразків давньоукраїнського письма. [5;12]

    Починаючи з XVI століття, в архівах, що відносяться до історії одного з найстаріших у світі вищих навчальних закладів — Паризького університету (Сорбонни), заснованого 1150 року, — часто віднаходимо свідчення про молодих українців, котрі приїздили студіювати науки до Парижа. У списках тогочасних студентів, які походили здебільшого з Правобережної України, у графі "національність", як правило, зазначається — "Ruthenus de Ukraine".

    А скільки цікавих, незнаних досі, сторінок української історії можна створити на основі уважного опрацювання кількох тек документів, які озаглавлені, хоча й у латинській транскрипції, відомим усім українцям прізвищем — Orlik. Ідеться про сподвижника гетьмана Мазепи Пилипа Орлика та його сина Григорія. Французам ці імена добре відомі: автора першої української Конституції тут знають через позитивне ставлення тогочасної верхівки   Франції   до   сепаратистських   намірів   Мазепи   проти   Росії   і рекомендацію французів Туреччині не видавати російському цареві Мазепи та мазепинців, а Григорія — й поготів. Адже доля молодшого Орлика була тісно пов'язана з Францією: колишній полковник запорозьких козаків одружується на відомій француженці пані де Денвіль і незабаром робить там блискучу військову кар'єру — стає генерал-поручником і лицарем ордену Св. Людовіка. Саме Григорій Орлик сприяв переселенню до Франції не одного десятка запорозьких козаків, з яких навіть було утворену окрему чоту у французькій армії. В одному з боїв за Францію він і загинув геройською смертю [6; 289].

    Факт  поселення прихильників гетьмана І. Мазепи в побережжі Сени на початку XVII століття дав підстави академікові А. Жуковському вважати цей період першим етапом української еміграції до Франції.

    Інтенсивні  контакти французьких дипломатів Шаню, Лякруа, Лінажа, Невілля протягом XVII століття із запорозькими козаками, їхні проукраїнські симпатії й погляди зафіксовані в сотнях аркушів, які, на жаль, і сьогодні залишаються не прочитані, не систематизовані і не перекладені українськими дослідниками. До речі, французький автор П'єр Шевальє написав значну за обсягом книгу "Історія козацької війни проти Польщі", рукопис якої також зберігається в цій колекції.

    Якщо  історія формування окремих тек  унікальних українознавчих документів козацької доби в головному архівному сховищі Франції зрозуміла, то, скажімо, обставини появи тут рукопису однієї із програмних праць Петра Могили "Православне визнання" поки що не з'ясовані.

    Про один з давніх українських рукописів, який був практично підготовлений до видання у Франції, але так і залишився понині в тамтешньому архіві, варто сказати окремо. Рукопису цьому понад 300 років, але він добре зберігся. На титульному аркуші зазначено латинською мовою такий довгий заголовок: "Граматика слов'янська, написана Іваном Ужевичем, студентом-богословом знаменитої Паризької академії в Парижі від народження сина Божого 1643року" [2;78].

    Про автора рукопису відомо зовсім мало. Родом  він був із західноукраїнських земель (Галичини або Холмщини). Висновок такий робимо на підставі наявності в рукописі багатьох слів, забарвлених наддністрянськими діалектами. Текст підручника написаний кириличним письмом. До речі, існує два рукописи цієї граматики. Один — паризького походження (обсяг 71 аркуш); другий, датований двома роками пізніше (1645 р., 86 аркушів), виявлено в муніципальній бібліотеці французького міста Аррас. Ймовірно, автор шукав запасного варіанту друку своєї праці на чужині.

    Це  чи не єдиний рукописний твір українського автора, написаний у Франції і збережений там, якому пощастило нещодавно повернутися на батьківщину й навічно перетворитися в книгу. "Граматика слов'янська" колишнього студента, а згодом і викладача Сорбонни доктора Івана Ужевича була надрукована в київському видавництві "Наукова думка" за безпосередньої участі академіка І. Білодіда 1970 року — через 327 років від часу підготовки її до видання в Парижі. 

    1.2. Українська еміграція  і друковане слово

    Іншим місцем збору, а отже і джерелом майбутнього  видання різноманітних документів, які стосувалися новітньої історії української еміграції після 1917 року, стала Державна Школа Східних Мов у Парижі, яка нині отримала назву Інституту східних мов. Саме там у лютому 1949 року з ініціативи Апостольського візитатора українців-католиків архієпископа Івана Бучка було засновано Український архів у Франції. Лише за перші п'ять років існування Архіву було зареєстровано понад 4500 документів. За браком місця варто лише фрагментарне перелічити основні розділи цього Архіву: архів першої Української громади у Парижі; документи української делегації на світовій конференції 1919 року; документи про визвольну боротьбу України 1917-1920 років; документи про різні українські організації, які створювалися і діяли у Франції після 1919 року; матеріали про видатних діячів українського відродження, життя й діяльність яких пов'язані з Парижем, — С. Петлюру, В. Винниченка, В.Прокоповича, Д. Дорошенка, 3. Кузелі; документи про діяльність українських церков у Франції після 1919 року; матеріали про різноманітні українські виставки; документи про смерть і похорон гетьмана П.Скоропадського; документи, що стосуються життя українців під час окупації й після визволення Франції тощо [9; 401].

    Про діяльність цього видатного осередку українознавства на етапі його становлення у Парижі вийшло окреме видання.

    До  цього періоду, послуговуючись схемою академіка А. Жуковського, віднесемо другу (від початку століття до кінця Першої світової війни) і третю (до кінця Другої світової війни) хвилі української еміграції [2; 105].

    На  печатках століття ця еміграція була переважно заробітчанська. Українців гнали в далекі світи передусім злидні, тому до Франції вони потрапляли обдерті й голодні, влаштовувалися на різноманітну чорнову роботу, здебільшого на шахтах, у металургійній та текстильній промисловості північної та східної Франції — Шалет, Кнютанж, Ромба. Там вони нерідко потрапляли під вплив переважаючої більшості польських і російських робітників, тому думки про організоване життя себе як українців вони відкладали на потім.

    Ситуація  змінилася після поразки національно-визвольних змагань українського народу, в результаті чого Україну назавжди залишили сотні тисяч національне свідомих громадян. До Франції поступово почала прибувати політична еміграція — службовці українських дипломатичних І економічних місій УНР та ЗУНР, колишні вояки і старшини Української армії, значна частина Української хорової капели Олександра Кошиця, цілий ряд визначних діячів Української Народної Республіки.

    Прагнення до об'єднання в українців спонукалося  тепер об'єктивними чинниками. Французькі роботодавці і місцеві чиновники, посилаючись на факт невизнання Української Народної Республіки, відмовлялися при оформленні на роботу писати в паперах наших земляків національність "українець", і повсюдно оформляли їх як "nationalite russe". Тому, як зазначає у своїх спогадах Л. Котович, "першими словами, які вивчав наш емігрант, була фраза "non, раs russe-ukrainien" (ні, я не росіянин, я —українець) [3; 268]. Перші "Просвіти" і Українські доми, що активно поставали в місцях скупчення українців на кошти, пожертвувані ними самими, зробили свою справу. Адже в основі їхньої діяльності було пробудження в українців почуття національної свідомості, звернення до історичної пам'яті. Вже на початку 1925 року в Парижі проходить перший український емігрантський з'їзд, під час роботи якого було засновано Союз українських емігрантських організацій у Франції. На порядок денний поставлено питання про заснування власних друкованих органів і видавництв. 

    1.3. Перша українська  друкарня у Франції

    Таким чином, саме редакційний колектив "Українського Слова" та його видавців в особі УНС спричинився до появи 1938 року на чужині незалежного підприємства з чітко окресленою національною приналежністю — Першої української друкарні у Франції. Називаючи так своє давно омріяне дітище, українці сподівалися, що і в Парижі, і по всій Франції будуть створені незабаром й інші українські друкарні. На жаль, як зазначалося пізніше в редакційній статті "Українського Слова", ця друкарня "залишилася тільки одна, сповняючи свої великі завдання на користь української еміграції". І в цьому полягає її особлива вартість і значення. Це була фактично друга, після друкарні М. Драгоманова в Женеві, українська друкарня в Західній Європі.

    Покупка окремого приміщення і першого, хоча й старого, лінотипа та друкарської машини за зароблені українцями власні пожертви (збірки коштів організовувалися двічі), стало неабиякою подією для всієї нашої еміграції. Коли до цієї друкарні завели делегатів чергового з'їзду Союзу, то вони, як зазначається в репортажі про цю подію, немов зачаровані, стояли біля машин цілими годинами, приглядаючись уважно їхньому рухові.

    Сьогодні  не можна без хвилювання читати ось  такі рядки з газети "Українське Слово", присвячені власній друкарні:

    "Завдяки  друкарні ми змогли забезпечити  дальшу появу "Українського  Слова" й з почуттям гордості можемо сказати, що в тій друкарні немає ані одного чужого цента, ані одного чужого франка. Все це українські гроші, важко, ах як важко запрацьовані нашими українськими патріотами, нашим робітництвом, яке понад усе ставить Україну, любов до неї і любов та наснагу до розвитку національної культури та всіх ділянок українського національного життя. Це ще один доказ, що власними силами можна творити тривалі цінності, не потребуючи жебрати в чужих чи надіятися на їхню ласку" [8; 14].

    На  жаль, широко розгорнути відразу діяльність власної друкарні українцям Парижа завадила Друга світова війна. Вже з другої половини 1939 року у Франції запроваджується сувора цензура над всіма без винятку періодичними виданнями. В Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі вдалося віднайти цікаві свідчення взаємовідносин українських видавців та друкарів із французькою цензурою.

    Довідавшись, що зміст "Українського Слова" контролюватиме не поляк чи росіянин, чого, із зрозумілих причин, найбільше боялися українці, а корінний француз, редакція вирішила, для знайомства, подарувати "своєму" цензору чотиритомний словник української мови Б.Грінченка. Однак, передача потрапила начальнику того цензора, і він відразу ж сконфіскував ці книги, склавши акта і звинувативши редакцію "Українського Слова", що вона цим подарунком вирішила підкупити "державну контролюючу особу". Однак, на щастя, це суттєво не позначилося на подальших випусках газети. Ставлення до неї було таким же, як і до франкомовних видань: підготовлені до друку відбивки шпальт подавалися для перегляду цензору вранці, а ввечері їх можна було забирати. Часом траплялися викреслення окремих абзаців, рідше — цілих статей. У таких випадках газетне число виходило з білими плямами. Одного разу "ліберальний французький цензор" над викресленим абзацом із передової статті "Завдання українців у війні" дописав власною рукою: "Не нападати більше на поляків". Пізніше в редакції довідалися, що на вимогу поляків контроль над "Українським Словом" хотіли передати польській цензурі, але Міністерство закордонних справ Франції на це не погодилося, передавши лише через свого цензора побажання редакції "не бити по союзниках Франції".

    Авторитет "Українського Слова" серед читачів  невпинно зростав. У редакції обговорювалося питання про перехід на випуск газети двічі в тиждень. Та цьому завадило розгортання військових подій на теренах Франції. Випуск "Українського Слова" було припинено з власної ініціативи редакції 12 червня 1940 року — за два дні до взяття німцями Парижа. Причину такого, здавалося б, несподіваного рішення редакція часопису пояснила своїм читачам так: "Ставити "Українське Слово" на службу німецької окупаційної влади ми не хотіли. Та свобода, яка була дана "Українському Слову" впродовж довгих років і яка дала нашому часопису змогу стати прапороносцем самостійної України та збройної боротьби за її оновлення, наказувала нам бути лояльними супроти Франції, яка опинилася у великому нещастю... Отже, мовчати про визвольну боротьбу українського народу, а тільки хвалить німців, як це примушена була робити вся французька преса, яка появилася тут в часі німецької окупації, ми не хотіли. Ліпше мовчати, як служити ворогові — таке було наше рішення" [5; 21 ]. Тимчасове припинення випуску газети розтягнулося аж на вісім років, але в роки війни частина працівників редакції працювала: випускали на циклостилі листівки, закликаючи українців "до стійкості і жертвенності в українській визвольній боротьбі".