Передумови українського видавничого руху у Франції

    На  другу половину XX століття припадає четверта (після завершення Другої світової війни) і п'ята (після розвалу Радянського Союзу та падіння залізної радянської стіни) хвилі української еміграції.

    Заданими "Енциклопедії українознавства", наприкінці 40-х років до Франції прибуло близько 4 000 українців з таборів переміщених осіб у Німеччині й Австрії, але через побутові труднощі і брак праці багато з них у 50-х роках виїхало до Канади та СІЛА.

    І все ж життя українців тут  набирало й далі організованих форм. Найперше, відновлювалася діяльність ряду редакцій, освітніх і видавничих структур, що діяли тут до війни. Хоча таке відновлення через збіг об'єктивних і суб'єктивних обставин давалося вкрай нелегко. Після завершення Другої світової війни, не без допомоги радянських спецслужб, у країнах Західної Європи і Америки, де компактно проживали українці, робляться чергові спроби внести в їхні ряди розкол і розбрат.

    Драматично  складалися обставини, скажімо, для  Першої української друкарні у Франції. Після війни це приміщення, яке знаходилося практично в центрі Парижа на вулиці Сабот, захоплюють комуністи, і на базі старого "Українського Слова" створюють "Нове Українське Слово". Лише через суд попереднім власникам за кілька місяців вдається відвоювати в лівих своє законне право на друкарню, але після вчиненого там політичними супротивниками справжнього погрому дісталася вона їм у неробочому стані.

    Зволікання з відкриттям української друкарні спонукало деяких українських видавців звертатися за друкарськими послугами до чужинців. Так сталося з книгами митрополита Іларіона (Івана Огієнка), які готувалися до друку у перенесеному засновником з Варшави до Лозанни видавництві "Наша Культура", а друкувалися в Парижі. Представник цього видавництва, компаньйон митрополита Іларіона (Огієнка) Павло Сомчинський, знаючи про плачевний стан української друкарні, розміщує свої замовлення в друкарні "Less Edition Poliglottes". її власники — поляки — подбали й про українські шрифти. Лише протягом 1946—1947 років у цій друкарні виходять накладами по 2.000 примірників кілька замовлених "Нашою Культурою" видань. Це передусім книги митрополита Іларіона "Легенди світу", "На Голгофі", "Політична праця Богдана Хмельницького", "Марія Єгиптянка", "Недоспівана пісня". А в друкарні Л.А.В (Жанни-Аделі Бистржановської) з'являється на світ поема цього ж автора "Туми" [5; 26].

    Перша українська друкарня у Франції відновила  свою діяльність лише 12 червня 1949 року, налагодивши регулярний вихід довоєнного "Українського Слова". З новим обладнанням друкарня вирішує розширити свою діяльність. Аби привернути увагу передусім українців, в україномовній пресі Європи незабаром з'являється оголошення такого змісту: "В якій країні ви б не перебували, завжди найдешевше й найкраще всяку друкарську працю зробить вам Перша Українська Друкарня у Франції. Дбайливо й дешево виконуємо всякі праці — від найменших до найбільших, від найпростіших до найбільш люксусових. Здійснюючи клич — "СВІЙ ДО СВОГО" — звертайтесь до нас".

    Поступово асортимент друкованої продукції розширювався: від плакатів, афіш, візиток, запрошень, брошур — до регулярного видання книг. Замовлення в своїй друкарні розмішують ті українці, які раніше друкувалися на стороні. Так, Мирослав Небелкж, надрукувавши 1945 року власне дослідження "Генерал де Голь" та україномовний переклад книги Ф.Рене де Шатобріана "Пригоди останнього абенсеража " у французькій друкарні видавництва П'єра Адана, свою наступну книгу "Під чужими прапорами" вирішує випустити в Першій українській друкарні у Франції. Ця книга з передмовою редактора "Українського Слова" О. Ждановича (Штуля) побачила світ 1951 року.

    Розділ 2. Розвиток української  видавничої справи на території Франції

    2.1. «Український друкар»  - перше українське  видання у Франції 

    В архівах не вдалося віднайти жодного  документа, який би точно фіксував час і місце появи першого українського видавництва у Франції. Ймовірно, таким є "Український Друкар". Бо саме ця назва зазначена на одній з найдавніше виданих тут книг — 1923 року — брошурі Ілька Борщака "Ідея соборної України в Європі в минулому" з підзаголовком: "По невиданих документах і стародавніх працях". Епіграфом до цього видання, що в одному примірнику зберігається нині в Бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, послужили промовисті слова французького мислителя Томазелло: "Мій бідний народе! Ти не знаєш своєї історії! Наче безбатченко, ти не знаєш ні імені, ні справи твоїх батьків!.." [8; 14].Тоді ж це видавництво випустило в світ "Вибраний "Кобзар" Тараса Шевченка, редакцію текстів, передмову і примітки до якого зробив також І. Борщак. На той час цей автор працював генеральним секретарем Українського дієвого комітету в Парижі, був одним з організаторів Ліги української культури.

    Першим  україномовним періодичним друкованим органом, що надовго і всерйоз постав у Парижі й незабаром перетворився у своєрідний орієнтир для всієї української еміграційної преси, став, безумовно, "Тризуб" громадсько-політичний і літературно-мистецький часопис.

    Ініціатива  заснування щотижневика політики, культури, громадського життя, який би виходив для розкиданих по всій Європі і роз'єднаних політичними переконаннями українців щонеділі, і в творенні якого брали б участь видатні українські літературні сили, належить Головному отаману УНР в екзилі Симону Петлюрі. Перебуваючи 1924 року в Женеві, він детально обговорював зі своїми однодумцями — П.Чижевським, В.Прокоповичем — завдання, програму, головні гасла нового часопису. Осередком журналу вирішили обрати Париж, куди незабаром переїхав Петлюра.

    Редакція  розмістилася в одному з дешевих  номерів робітничого готелю на вулиці Гобелін, 19. Серед перших співробітників, окрім С. Петлюри, були добре відомі в еміграції політичні, освітні й громадські діячі: О.Саликівський, О.Лотоцький, М.Славінський, М.Левицький, В.Сальський, В.Королів, Є.Чикаленко. Головним редактором часопису було призначено відомого громадського і політичного діяча, публіциста, педагога й історика В. Прокоповича, який залишався на цьому трудному і відповідальному посту до 1939 року [9; 412].

    Підготувавши  до друку перше число нового видання, редакція несподівано зіткнулася з технічною проблемою: в усьому Парижі не вдалося віднайти жодної друкарні, в якій би були українські літери і, ї, є. Та це не зупинило ентузіастів.

    15 жовтня 1925 року вийшло перше число  "Тризуба" — обсягом 32 сторінки у форматі А4. Логотип видання склали помережані українським орнаментом букви назви журналу, що розміщені півколом на фоні променів, які розливаються від намальованого в центрі герба Української держави — тризуба. Тут же, в редакційній статті, так пояснюється ця назва: "Розпочинаючи наше видання, ми свідомо виступаємо під знаком тризуба, як символу Української держави. Цей символ буде нам завжди в нашій праці і критерієм її з тією метою, до якої ми змагатимемося йти. Наші заповіти: держава вища над партії, нація вища над класи!" В окремо виділеній примітці — звернення до читача: "Брак відповідних українських літер у друкарні не дозволяє додержати правопису. Редакція просить вибачення у читальників і сподівається незабаром виправити хиби: належне вже замовлено".

    Поступово автура і проблематика журналу розширювалася. Обличчя його стали визначати аналітичні публікації, окрім перелічених вище, ще й В.Дорошенка, О.Шульгина, С.Сірополка, С.Наріжного, В.Заїкина, Ю.Горліс-Горського, О.Удовиченка, В.Соловія, М.Ковальського. Постійно велися окремі розділи: "Декларації, відозви, заяви, комунікати", "Передовиці", "Огляди преси", "Хроніка українського життя в еміграції", "Події в Україні", "Бібліографія українознавчих праць", "Листи до редакції" [7; 65].

    Паралельно  із урізноманітненням проблематики публікацій проводилася серйозна робота щодо налагодження власної мережі розповсюдження журналу. Свіжі його числа можна було легко придбати в Парижі на станціях метро, залізничних вокзалах, у ряді книгарень. Вже з першого року існування він поширювався у США, Канаді, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Німеччині. "Тризуб" стали читати, незважаючи на можливість бути розстріляними саме за це, і в радянській Україні. Нагле вбивство в Парижі 25 травня 1925 року головного натхненника часопису Симона Петлюри не залякало і не зламало його співробітників. Більше того, редакція урізноманітнила форми свого впливу на чим далі зростаюче число читачів, розширюючи свою видавничу діяльність. Так, під час судового процесу над убивцею С. Петлюри Шварцбартом (1926—1927 роки) вийшло 10 чисел спеціального судового бюлетеня — "Надзвичайного щоденного видання". 1928 року з'являється франкомовний додаток для студентської молоді. Наступного року побачили світ окремою книжечкою малюнки для дітей "Рідне військо" у виконанні відомого на еміграції українського маляра Є. Перфецького, а також кишеньковий "Французько-український словник", який уклала Наталя Королева. До речі, дбаючи щоразу про збільшення кількості своїх читачів, редакція безплатно надіслала наприкінці 1929 року примірники цього словника усім тим, хто оформив річну передплату "Тризуба". Кількома виданнями друкувалися кольорові портрети Т. Шевченка, С. Петлюри. У 30-х роках вийшли друком додатки "Тризуба": "Наша жінка на чужині", "Трибуна молодих", "Пласт на чужині", "Наші діти на чужині". Важливий крок для ствердження українського друкованого слова у Франції цього періоду зробила редакція "Тризуба" створивши власну книгарню. Число 19-те від 21 лютого 1926 року вийшло з такою шапкою на одній із сторінок: "Українська книгарня при "Тризубі". Редакція повідомляла наших земляків, що незабаром організовує склад українських книг, нот,

    листівок  для продажу, а також прийом замовлень  щодо висилки з інших країн  Європи тих книг, яких не буде на складі в Парижі.

      У першій українській книгарні в Парижі, яка розміщувалася за адресою редакції, можна було придбати видані в різних українських видавництвах Європи твори Т.Шевченка, М.Грушевського, А.Кащенка, О.Олеся, В.Винниченка, Д.Дорошенка, Д.Донцова, О.Білецького — всього близько 70-ти назв. Завдяки цьому було задоволене не лише попит на українську книгу серед емігрантів, а й на потребу в ній чужоземних установ і організацій [9;419].

    Журнал "Тризуб" беззмінне, наприкінці кожного  тижня, приходив до свого читача протягом 16-ти років, весь час дбаючи про відповідальність за свої слова, ідеї і лозунги, про авторитет українців і України в чужомовному середовищі, піднімаючи дух і віру наших земляків. Цей унікальний часопис припинив своє існування 1940 року, залишаючись, на жаль, і досі не пізнаним, не поцінованим достойно в Україні.

    З метою розколу українського руху в еміграції, зокрема дискредитації середовища УНР, не без участі радянської закордонної контррозвідки, 1926 року в Парижі засновується двотижневик радянофільського напрямку "Українські Вісти". Основний зміст чисел визначали статті, в яких вихвалялися переваги "радянського раю" і засуджувалися так звані самостійники. Проіснував цей часопис (редактор І. Борщак) до 1929 року. 

    2.2. Видавнича діяльність  української бібліотеки  Симона Петлюри  в Парижі

    На  відміну від довоєнного періоду, у другій      половині XX століття пожвавлює видавничу діяльність. З 1959 року починає регулярно виходити "Інформаційний бюлетень" бібліотеки (двічі на рік).

    Перше самостійно фінансоване книжкове видання  — праця відомого французького журналіста й письменника А. Дероша "Проблема України й Симон Петлюра " (1962) — виявилася настільки актуальною, що її незабаром було перевидано англійською та іспанською мовами. 1966 року побачив світ політичний памфлет С. Петлюри "Московська воша", а 1976 року — посмертний твір основоположника й довголітнього голови Ради бібліотеки В. Прокоповича "Вічне підданство" - про згубні наслідки для України Переяславського договору 1654 року.

    Бібліотека  активно співпрацює з іншими видавництвами  та інституціями, які готують до друку важливі праці, пов'язані з життям та діяльністю свого патрона. Так, збірник статей міжнародної наукової конференції "Симон Петлюра" готувався до друку спільно з Українським вільним університетом (Мюнхен), обсяговий том статей та листів Петлюри — з Українською Вільною Академією Наук (Нью-Йорк).

    Цікаво, що вже в новітню добу в Києві, у видавництві імені Олени  Теліги, виходить друком фундаментальна праця багатолітнього директора цього добре знаного в світі українознавчого центру В.Михальчука "Українська Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі: заснування, розвиток, діяльність (1926— 1998)".

    Через два роки після заснування часопису "Тризуб" і через рік після  вбивства Симона Петлюри в столиці Франції постає "живий пам'ятник Отаману" — Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі, якій судилося незабаром стати всенаціональним культурним осередком українства у вільному світі. Першою книгою, яка була внесена до каталогу цієї бібліотеки, стала подарована В.Прокоповичем "Конституція Української держави", яку написав Пилип Орлик в один з драматичних періодів свого життя у Бендерах. Вітаючи створення цього своєрідного центру українознавчої науки, редакція журналу "Тризуб" з оптимізмом писала: "Українська колонія в Парижі вже досить чисельна. І коли тільки хвилі народні прорвуть ту греблю, що відділяє сьогодні Україну від вільного світу, наша молодь, жадна науки, звернеться до неї на захід. І серед тих міст, які вибиратиме для себе українське студентство, безперечно, одним з найперших буде Париж. Сотні й тисячі наших юнаків і дівчат, нав'язуючи порвану було традицію Петра Могили, побіратимуть тут науку. І саме тут, у Бібліотеці, наша молодь може мати і джерело рідної мови, історії, літератури, джерело знань про Україну" [3; 502].

    І в першому, і в наступному статутах Бібліотеки окремим рядком зазначалася видавнича діяльність. Проте в першому періоді існування (20—40-ві роки) по-справжньому розгорнути цю справу через тяжкий матеріальний стан не вдалося. "Звідомлення Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі", які планувалися видавати окремо, до 1939 року друкувалися в офіціозі Державного Центру УНР в екзилі. Окремою книжечкою вийшла 1939 року лише перша "Бібліографія про С.Петлюру", яку уклав П.Зленко і яка нараховувала 958 позицій.

    На  французьких теренах у цьому  періоді виходило ще кілька україномовних часописів, підшивки яких не збереглися й інформації про які в архівах дуже куці. Йдеться про двотижневик націоналістичного спрямування "Незалежність", який видавав на початку 30-х років інженер Сціборський, та неперіодичне видання "22 січня". В січні 1934 року Українська Студентська Громада в Парижі видавала циклостильовим способом газету "Крути", на сторінках якої вміщувалися матеріали про історичне значення крутянської трагедії та вірші, присвячені "молодому українському цвіту", який героїчно загинув під цим селом неподалік Ніжина. В архівах української еміграції в Празі, які свого часу опрацьовував А.Животко, віднайдено було кілька примірників "Господарського бюлетеню", що видавався у Парижі. На жаль, ніяких слідів його у Франції нині не залишилося.