Російський та український Авангард та реалізм в живописі

Мистецтво живопису кінця XVI – XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експериментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. посідає творчість двох голландських митців Ф. Халса (1585–1666) та Я. Вермеєра Делфтського (1632–1675). Крім суто професійних досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог через століття». Так, традиції Ф. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продов­ження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746– 1828) – «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплинули на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеєра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреа­лістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII–XVIII ст. харак­теризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577–1640), А. ван Дейка (1599–1641), Ф. Сурбарана (1598–1664), Е. Греко (1541–1614), Д. Веласкеса (1599–1660), особливо у творчості Ремб­рандта (1606–1669). У всесвітньо відомих полотнах голландсько­го митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює темними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологіч­ний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видатний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живопис­ного мистецтва XVIII–XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732–1808), Д. Левицького (1735–1822), В. Боровиковського (1757–1825), Т. Шевченка (1814–1861), М. Пимоненка (1862– 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок. [ 7, 187 c. ]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Імпресіонізм та постімпресіонізм  в живописі та розвиток живопису в Франції

XIX ст. у мистецтві живопису  пов'язане з виникненням надзви­чайно  цікавого напряму, що отримує  назву імпресіонізм (від фр. impressin – враження). Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832–1883) – «Сніданок на траві», «Бар Фолі Бержер», К. Моне (1840–1926) – «Враження. Схід сонця» (1841–1919) – французький живопи­сець, один з представників імпресіоністичного напряму. Його творчі інтереси кон­центрувалися навколо жанрів пейзажу і натюрморту, але ім'я О. Ренуара насамперед ототожнюється з новим етапом у розвитку портрета, що фактично набув статусу «візитної картки» майстра. Здебільшого на полотнах живописця зображені прекрасні жінки на пленері чи у «вишуканому інтер'єрі»: «Дівчата в чорному», «Великі ку­пальниці», «Дівчата за піаніно». «Дівчина з віялом» та ін., які ніби уособлюють відомий давньогрецький принцип «калокагатії» – єдність добра і краси. Особливе місце у спадщині О. Ренуара займає портрет актриси Канни Самарі. Це полотно в інтерпретації художника – гімн великій силі жіночості, що була лейтмотивом усієї творчості великого митця. (Назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися передати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологіч­не та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумовлює необхідність працювати на натурі – пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особли­востей атмосферних умов, а головне – впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представ­никами якого були Ван Гог (1853–1890), Сезанн (1839–1906), Гоген (1848–1903). [ 7, 190 c. ]

 

 

 

 

 

 

 

5. Модернізм та експресіонізм в живописі

Культура і мистецтво XX ст. пов'язані з виникненням феномена модернізму (від фр. moderne, contemporain – сучасний, новітній). Поняття «модернізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст. Отже, модернізм – це художньо-естетична система, що складається на початку XX ст. і об'єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології: зображено на [ Додатку 1. ] Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.

Експресіонізм (від фр. ехргеssіоn – вираження) – напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експре­сіонізм – це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почут­тя неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами норвезького художника Е. Мунка (1863–1944) та французького митця Ж. Руо (1871–1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті – провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтер­претований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розпяття», «Старий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка – «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання тем­ного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезького художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70–80-ті роки стає А. Райнер – австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

У роботах Е. Мунка, Ж. Руо, сучасних художників - експресіо­ністів розв'язуються проблеми сенсу буття, людської самотності, не можливості людського єднання і порозуміння. Слід зазначити, що експре­сіоністичне світовідчуття завжди було притаманним й українській на­ціональній самосвідомості. Так, роботи львівського художника О. Мінька – «Відчай», «Мовчання» та «Пересторога» – є новим кроком у розвитку «слов'янської гілки» європейського експресіонізму. [ 7, 193 c. ]

 

 

 

6. Сюрреалізм та прояви  його в живописі Іспанії та Франції

Сюрреалізм (від фр. surréalisme – понадреалізм) – один з основних напрямів мистецтва XX ст. який сформувався у 20-ті роки у Франції. Теоретиком цього напряму був А. Бретон (1896–1966), концепції якого стимулювали творчі пошуки художників-сюрреалістів практично в усіх видах мистецтва. На думку Бретона, творчість – це загадковий процес, що не піддається логічному тлумаченню, тому ви­датні представники сюрреалізму працювали асоціативним, алогічним методом, використовуючи власні сновидіння.

Не буде перебільшенням зазначити, що найяскравіше сюрреа­лізм виявився у живопису, адже саме представникам цього виду мис­тецтва – бельгійцю Р. Магрітту (1898–1967) та іспанцю С. Далі (1904–1989) – сюрреалізм зобов'язаний своєю популярністю.

Сальвадор Далі (1904–1989) – видатний іспанський живописець, знакова постать сучасного мистецтва.

Лейтмотивом творчості Далі стала «таємни­ця людського позасвідомого». Саме в цьо­му контексті слід сприймати його живописні роботи «Передчуття громадянської вій­ни». «Ринок рабів». «Невидимий бюст Вольтера», «Сон» тощо. Розвиваючи художні орієнтири сюрреаліс­тичного мистецва, С. Далі запропонував ори­гінальну модель інтерпретації одного з на­ріжних його мотивів – «мертвого годин­ника», що зображений на його полотні «Збереження нам'яті»: м'які циферблати. Цей прийом дав митцеві можливість наго­лосити на «позачасовості» сюрреалістично­го напряму взагалі та його власної творчості зокрема.

Однією з провідних тем творів С. Далі є тема зреченості та песимізму, що викликає асоціації з тематичною спрямованістю мис­тецтва експресіонізму. Вона яскраво представлена у таких творах митця, як «Передчуття громадянської війни», «Палаюча жира­фа», «Христос св. Іоанна» та ін. [ 7, 197 c. ]

 

 

 

 

 

 

 

7. Російський та український Авангард та реалізм в живописі

Гідною альтернативою західному модернізму 20-х років став російський та український авангард, представлений такими художни­ків, як В. Каменський (1884–1961), В. Кандінський (1866–1944), М. Бойчук (1882–1937), Д. Бурлюк (1882–1967), О. Богома­зов (1880–1930) та ін. Ці митці пов'язували свою творчість з утвер­дженням національної самосвідомості, але водночас не відокремлювали себе від процесів, що відбувалися в європейському живописі.

Тяжіння живописців 20-х років до практики художніх угруповань можна вважати логічним продовженням традицій, які склалися на межі XIX–XX ст. У зазначений період у середовищі живописців ви­никли спільні тематичні та жанрові орієнтації (історична проблематика, психологічний портрет тощо), що об'єднували, хоча й умовно, такі яскраві особистості, як А. Рябушкін (1861–1904), Б. Кустодієв (1878– 1927), В. Серов (1865–1911). Поступово активізація цього руху зумовила появу художніх осередків: «Світ мистецтва» (О. Бенуа (1870–1960), Л. Бакст (1866–1924) та ін.); «Спілка російських художників» (К. Коровін (1861–1939), А. Архипов (1862– 1930), С. Виноградов, К. Юон (1875–1958) та ін.); «Блакитна троянда» (П. Кузнецов, М. Сар'ян (1880–1972) та ін.); «Бубновий валет» (П. Кончаловський (1876–1956) та ін.).

Пошуки та експерименти формалістичного плану, що відбувалися у мистецтві живопису впродовж двох останніх століть, не можуть перекрити реалістичний напрям, без якого створення більш-менш цілісної моделі цього виду мистецтва було б неможливим.

Реалізм (від лат. réalisme – справжній) – художній напрям, який розкриває образи, характери, обставини у соціально-історичному контексті, тобто відповідно первинній реальності. У західноєвропейсь­кому живописному мистецтві XIX ст. цей напрям був репрезентований у творчості французького художника Ж.-Л. Давіда (1748– 1825), зокрема у його відомому полотні «Смерть Марата», у деяких роботах видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746–1828) – «Розстріл повстанців», «Родина короля Карла IV» та ін.

Мистецтво реалізму у романтичному ракурсі було цікаво представлене у ранньому періоді творчості Е. Делакруа (1798–1863) і найбільше виявилося у його картині «Свобода на барикадах».

Вагомий внесок у розвиток реалістичного напряму було зроблено російськими художниками О. Г. Венеціановим (1780–1847), К. П. Брюлловим (1799–1852), О. А. Івановим (1806–1858), П. А. Федотовим (1815–1852), а у подальшому його розвинули у своїй творчості художники-передвижники. Вони намагалися популяризувати мистецтво живопису, організовували виставки у різних містах країни. Отже, новий етап у розвитку реалістичного мистецтва був пов'язаний з творчою діяльністю цілої плеяди видатних художників – І. М. Крамського (1837–1887), В. В. Верещагіна (1842–1904), В. І. Сурикова (1848–1916), В. М. Васнецова (1848–1926), І. Ю. Рєпіна та ін.

Репін Ілля Юхимович (1844–1930) – російський живописець. Творчість І. Ю. Рєпіна грунтувалася на реалістичному методі, що зумовив особливості образно-стильової системи його робіт. Мистецтву Рєпіна був притаманний рух «від одиничного до загального». Живопи­сець однаково віртуозно володів технікою психологічного нюансування при розробці конкретного характеру (портрети А. Толс­того, П. Стрепетової. М. Мусоргського та ін.) і практикою створення групового портрета («Бурлаки на Волзі», «Хресний хід у Курській губернії», «Урочисте засі­дання Державної Ради»). У своїх творчих пошуках І. Ю. Ренін тяжів до аналізу «мо-ральнісних ситуацій», що давало змоіу митцеві розкрити засобами живопису психоло­гічний стан людини у момент морального вибору («Не чекали», «Відмова від сповіді", «Іван Грозний і син його Іван»).

Реалістичний напрям у мистецтві живопису XX ст. привертав увагу провідних художників Східної і Західної Європи: М. І. Мурашка (1844–1909), С. О. Коровіна (1858–1908), М. В. Нестерова (1862–1942) – Росія; Р. Гуттузо (нар. 1912) – Італія;

Р. Кента (1882–1971) – США; Ф. Г. Кричевського, Т. Н. Яблонської та ін.

Процеси, які впродовж XX ст. відбувалися у мистецтві живопису України, пов'язані з художніми пошуками його провідних представників: В. Касіяна (1896–1976), М. Глущенка (1901–1977), М. Дерегуса (1904–1997), В. Зарецького (1925–1990) та ін.

Яскравим взірцем зв'язку українського живопису із специфікою української національної самосвідомості є творчий доробок народних художників К. Білокур (1900–1961) та М. Примаченко (1908–1997).

Тенденції у живописному мистецтві України свідчать про те, що сучасні художники (Т. Сільваші, В. Будніков, О. Животков та ін.) активно працюють у різних напрямах і спираючись на досвід зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світо­відчуттю. Це є яскравим доказом того, що «зв'язок часів у живописі» не переривається.

Кричевський Федір Григорович (1879–1947) – український живописець, пред­ставник родини художників Кричевських. Пра­цював у межах реалістичного художнього методу. У творчості митця простежується поліжанрова орієнтація: «Довбуш», «Переможці», «Веселі доярки» та ін. Художнім пошукам Ф. Г. Кричевського було притаманне тяжіння до філософських узагальнень та аналізу смисложиттєвих проблем. У цьому річищі створені його найвідоміші полотна – «Три віки» та триптих «Життя».

Характерною особливістю творчості Ф. Г. Кричевського є тяжіння до циклічності. Якщо деякі роботи митця тільки опосередковано пов'язані між собою («Наречена», «Свати»), то триптих «Життя» та цикл картин «Катерина» (за мотивами поеми Т. Г. Шевченка) є яскравим зразком певної тематичеої спрямованості.

Яблонська Тетяна Нилівна (нар. 1917...) – український живописець. Закінчила художню майс­терню Ф. Кричевського. В її творчості органічно поєдналися кращі традиції ук­раїнського живопису і авторські новатор­ські пошуки. У своїх творах художниця вдається як до художніх узагальнень – «Тиша», «Зелене вікно», «Вечір. Ста­ра Флоренція», так і до образної кон­кретики – «Відбудова Хрещатика». «Разом з батьком» та ін. У творчості Т. Н. Яблонської відбилася специфіка її природного світобачення, що стимулювала появу таких робіт, як «Вечір на лузі». «Зима в старому Києві». «Червень». Особливе місце у художній спад­щині митця займає картина «Хліб», що зробила ім'я Т. Н. Яблонської широко відомим як у країні, так і за її межами. Цей твір естетизує і поетизує процес праці та символізує єдність людини й природи. [ 10, 154 c. ]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

      Отже виходячи з наведеної інформації, то живопис як мистецтво тісно переплетений з життям суспільства, проникнений ним і завжди в живописі відображалися ідеї та думки суспільства, а також проявлялися передові, екстраординарні перебудовуючи суспільство звички та техніки, які допомагали суспільству пізнати та знайти себе.