Семантичне поле рос. світлий в світлі англійських паралелей

Автор: Пользователь скрыл имя, 10 Марта 2013 в 12:44, курсовая работа

Краткое описание

Мета роботи полягає у встановленні семантичної структури лексичних одиниць на позначення пізнання в англійській мові та їхніх корелятів в українській, з’ясуванні спільних та відмінних рис зіставлених одиниць.

Оглавление

Вступ
Історія української мови
Лексика і лексикологія
Лексико-семантичне поле як структурний компонент та метод його дослідження
Семантичне поле рос. світлий

Файлы: 1 файл

курсач.doc

— 169.50 Кб (Скачать)


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Міжнародний Гуманітарний Університет

Факультет лінгвістики та перекладу

Кафедра іноземних мов професійного спілкування

 

 

Курсова робота з дисципліни «Мовознавство»

На тему

«Семантичне поле рос. світлий в  світлі англійських паралелей»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка І курсу

13 група

Шишкіна Олена Юріївна

 

Керівник:

Зубов Микола Іванович

 

________

(підпис)

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса-2011

Зміст

  1. Вступ
  2. Історія української мови
  3. Лексика і лексикологія
  4. Лексико-семантичне поле як структурний компонент та метод його дослідження
  5. Семантичне поле рос. світлий

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ 
 
 
Пізнання як невід’ємний процес людської діяльності і основний шлях вивчення дійсності, накопичення знання і відображення його в свідомості, є предметом дослідження у семіотиці, філософії, лінгвістичній гносеології, когнітології, феноменології. Дослідженням семантичного поля пізнання в лінгвістиці займалися такі вчені як А.А. Нижегородцева-Кириченко, Л.М. Босова, Е.М. Татаринова та інші. 
Об’єктом даної роботи є порівняння семантичного поля пізнання в українській та англійській мовах. 
Предметом роботи є системно-функціональні характеристики слів на позначення пізнання в українській та англійській мовах, їх вивчення і аналіз. 
Актуальність даного дослідження полягає в тому, що, незважаючи на те, що тема семантичних полів завжди цікавила і продовжує цікавити науковців, вона ще залишається відкритою для більш глибокого вивчення. До того ж, в наш час, коли розвиток міжнародних відносин зумовлює високий інтерес до перекладознавства, тема порівняння семантичних полів української та англійської мови є надзвичайно актуальною. Актуальність даного дослідження полягає і в тому, що хоча багато науковців розробляли тему семантичних полів простору, інтелектуальної діяльності, різних частин мови, тема семантичного поля пізнання залишається практично нерозробленою. 
Мета роботи полягає у встановленні семантичної структури лексичних одиниць на позначення пізнання в англійській мові та їхніх корелятів в українській, з’ясуванні спільних та відмінних рис зіставлених одиниць.

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ  МОВИ  
 
Усі слов'янські мови мають одне джерело: правослов'янську, або спільнослов'янську основу, яка існувала у слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. і до V століття н.е. (ця обставина пояснює наявність в усіх цих мовах багатьох спільних рис, зокрема, основних закономірностей у фонетиці, лексиці і граматиці).  
З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності в загальних рисах сформувалися і усі слов'янські мови, внаслідок чого виникли нові спільні мови-основи. Так, предком східнослов'янських мов можна вважати давньоруську мову, яка склалася в V- IХ ст. в Київській Русі і проіснувала до ХIVст.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий. 
У часи І.Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченко мова збагатилася народнорозмовним фольклором. Основоположником цієї нової української мови можна вважати видатного українського поета Тараса Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні і синтаксичні норми.  
Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський. 
У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін. 
Мова — один із найвизначніших божественно-людських витворів, універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Це, за висловом німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, оселя людського духа. І не дивно, що люди ще в давні часи зацікавились мовою і створили про неї науку — мовознавство.  
Мовознавство, або лінгвістика, — наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.  
Отже, предметом мовознавства є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування й окремі конкретні мови в їх реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їх теперішньому й минулому, в усіх їх взаємозв'язках та взаємодії з іншими соціальними феноменами (суспільством, свідомістю, культурою тощо). Проблеми сутності мови, її функцій, структури і розвитку є дуже важливими, оскільки мова є необхідною умовою мислення, існування й поступу суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.  
Мовознавство — одна з найдавніших і найрозгалу-женіших наук. Усі мовознавчі дослідження розподіляють між двома підрозділами цієї науки — конкретним (частковим^ і загальним мовознавством. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, полоністика, богомістика, русистика) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо). Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.  
Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві групи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство — лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На відміну від власне загального мовознавства до теоретичного мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови. Уся проблематика теоретичного мовознавства може бути зведена до трьох проблем: 1) природа й сутність мови, її організація; 2) відношення мови до позамовних явищ; 3) методологія мовознавства. Отже, загальна структура мовознавства має такий графічний вигляд:  
Однак традиційно не розмежовують загальне й теоретичне мовознавство і всі перелічені вище проблеми розглядають у загальному мовознавстві.  
Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове, відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використовується у практиці дослідження конкретних мов.  
Існують й інші детальніші класифікації мовознавчих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частковому) мовознавстві виділяють синхронічне і діахронічне. Б. М. Головін, скажімо, пропонує розрізняти конструктивне (лінгвістика мови), функціональне (лінгвістика мовлення) і генетичне (історичне) мовознавство [Березин, Головин 1979: 25—26]. У межах загального виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке методом зіставлення досліджує споріднені й неспоріднені мови. Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство.  
Традиційно курс загального мовознавства охоплює історію мовознавства, теорію мови і методологію мовознавства (під останньою розуміють науку про методи лінгвістичного аналізу). Уведення історії мовознавства до структури курсу загального мовознавства зумовлене тим, що історія мовознавства — це нагромадження знань про мову, розвиток внутрішньої логіки науки, поглиблення лінгвістичної теорії і вдосконалення методології мовознавства. Мовознавство розвивається спіралеподібно, спираючись на знання, здобуті людством на всіх попередніх етапах його розвитку. 
 

Лексика і лексикологія  
 
Лексика (грец. lexikos «словниковий») — це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її 
обсязі, називається лексикологією. Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика 
абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д. Найбільше

багатство кожного суспільства — його мова, а в мові — її словниковий склад. Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. А якщо врахувати й те, що багато слів мають не одне, а

кілька значень, то стане зрозумілим, наскільки неосяжна лексика високорозвиненої мови. («А мова — як море», — сказав письменник С. Плачинда, маючи на увазі лексику.) З розвитком знань про світ мова невпинно зростає. До речі більшість слів у мові становлять спеціальні слова, пов'язані з різними галузями знань, культури, виробництва тощо, і приблизно десята частина — це 
загальновживані слова. Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові 
існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. І тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із 
сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику. Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством. Розділ мовознавства, який вивчає лексику мови, називається 
лексикологією. Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й 
звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія). Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей їхнє походження й 
первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія). Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні 
одиниці. 
 
Природа лексичного значення слова 
 
Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою семантику. Семантика — це смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем. 
Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем. 
Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми. 
У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків — Ійаблуко]) і цей зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний предмет (чи явище) як об'єкт  найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві — це сигніфікат (позначка, об раз). Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явише), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. 1 навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище). 
Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення — ідеальний зміст, а звукова форма — матеріальна оболонка. 
Лексичне значення слова не мотивується його звуковою формою, як, скажімо, вміст торбини не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її виготовлено (значення слова мотивується його морфемним, а не звуковим складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах звичайно мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не «пес»;німецьке слово rot означає «червоний», а не «рот». А однакові предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській — стіл, у німецькій — Tisch [ti§], у французькій — table [tabl], в англій¬ській — table [teibl] тощо. 
Мотивовані природними звуками тільки звуконаслідувальні слова, і то лише частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-різному. Українському звуконаслідувальному слову гав-гав відповідає німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-bau; український півень співає кукуріку, російський — кукареку, німецький — kikeriki, французький — сосогісо, шведський — kukeliku, англійський — cock-a-doodle-doo. 
На образ реального предмета (сигніфікат) можуть накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова — конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного — денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення — «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне — пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає). 
Межі значення слова окреслюються в його відношеннях До інших слів, близьких за значенням. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день 
(«уже не день»), а з другого — значенням слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток — «уже не дитина», але «ще не юнак». Значення слова уточнюється також контекстом, який відсікає одні сторони значення й активізує інші. Наприклад, досить різне значення має слово чорний у словосполученнях чорна сажа, чорна хмара, чорний хліб, чорний хід, чорний день. 
Слово і називає конкретні предмети, явища, й узагальнює водночас. Наприклад, словом книжка можна позначити як певну якусь книжку (Подай мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка — джерело знань). 
Поняття. Коли ми чуємо, наприклад, слово лід, у нашій уяві виникає твердий, прозорий, дуже холодний кристал або застигла, холодна, блискуча гладінь ставка чи річки. Це лексичне значення слова. Але якщо подумаємо, то пригадаємо, що лід — це вода у твердому, кристалічному стані, якого вона набуває при температурі, нижчій за 0 °С, і т. д. Це поняття про лід.  
Поняття — результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта чи низки однорідних об'єктів дійсності. Поняття в нашій свідомості пов'язане як із сигніфікатом, так і з образом слова. Воно активізується і тоді, коли ми спостерігаємо якийсь Предмет (чи явище), і тоді, коли ми чуємо назву предмета |чи явища). 
Поняття про предмет впливає на сигніфікат, тобто загострює нашу увагу на тих ознаках предмета, які є справді розріз-нювальними, визначальними в його розпізнанні (наприклад, при розрізненні блідої поганки і подібної до неї печериці). Так поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не лише окремих людей, а й усього суспільства), і Лексичне значення не обов'язково передбачає також наявність поняття (наприклад, не кожна людина має поняття про комп'ютер, хоча знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов'язково пов'язується з лексичним значенням, яке у свідомості людини виступає організуючим центром для вйчленуваних суттєвих ознак, з яких формується поняття. 
Слово узагальнює (тобто виступає представником багатьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сиг-ніфіката — за зовнішніми, поверхневими ознаками — і на рівні поняття — за внутрішніми, суттєвими властивостями. 
Наприклад, якщо на рівні сигніфіката в обсяг слова дерево ми зараховуємо й банан, то на рівні поняття ця рослина включається в обсяг слова трава (в Енциклопедичному словнику дано таке визначення: «Банан — рід багаторічних трав'янистих рослин»). 
Поняття утворюється на основі життєвого досвіду як індивіда, так і суспільства в цілому. Воно формується прив'язано до слова і виражається ним. Проте не всі слова можуть виражати поняття. Зокрема не виражають понять вигуки (ой, ах, кукуріку), займенники (він, такий, стільки), власні назви (Марія, Іваненко). 
Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігається в пам'яті (звуковий чи графічний образ слова), а образ слова в пам'яті пов'язаний і з сигніфікатом, і з поняттям. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать, розуміємо їхнє лексичне значення і водночас активізуємо поняття про позначу-вані ними предмети. І навпаки. Коли ми бачимо якийсь предмет, зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом У пам'яті), якщо треба, звертаємось до поняття про нього, Щентифікуємо його, потім рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його назву і називаємо словом. 
Слово і навколишній світ. За допомогою слів відповідно до їхнього значення ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому членуванні та в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється неповторна національна специфіка як мови, такі народу — її творця. 
Кожна мова по-своєму членує світ, хоча в основному (але тільки в основному) це членування збігається. Наприклад, український підліток — це «вік від 11 до 15 років», англійський teenager — «вік від 13 до 19 років»; українське рука — «від кінчиків пальців до плеча», а в англійській мові — hand («кисть») і arm («від кисті до плеча»); англійське coat — це українське і пальто, і піджак; і навпаки, українське людина — це англійське і man, і person, і human being. В українській мові розрізняються за значенням дієслова мити і прати, тим часом у французькій, англійській і німецькій мовах такого розрізнення немає: тут обом українським словам відповідають фр. laver, англ. wash, нім. waschen із значенням «очищати щось за допомогою води». 
 
У мовах трапляються лакуни — відсутність спеціальних слів для позначення певних явищ. Наприклад, в англійській мові немає відповідників до українських слів доба {twenty-four hours), окріп {boiling water), поратися {keep house); у французькій — до мілкий {реи profond), дешевий (a bon marche), об'їхати (faire le tour de) тощо. 
 
Лексико-семантичне поле як структурний компонент та метод його дослідження 
 
Ідеї та принципи семантичного аналізу мови, які надалі були об’єднані під загальною назвою дослідження семантичного поля, виникали і складались поступово. Вони беруть свій початок в кінці ХІХ- на початку ХХ століть. Формулювання цих ідей та принципів ми знаходимо в працях А.А.Потебні, М.М.Покровського, Р.М.Мейера, Й.Тріра, Г.Штерберга, Г.Ібсена, В.Порціга, А.Йолеса та інших. Основний зміст підходів до аналізу та опису лексичної семантики полягає 
в тому, що поступово утверджувався системний погляд на значення слів, який знайшов своє вираження у «методі семантичного поля». Основоположником цього методу вважається німецький вчений Й.Трір. Він розглядав мову окремого періоду як сталу та відносно замкнену систему, в якій слова мають певний зміст, і цей зміст не ізольований, залежать від інших слів, поєднаних з ними. Й.Трір розрізняв “понятійне” та “словесне” поля. Під понятійним полем він розумів структуру окремої понятійної сфери чи низки понять, які наявні у мовній свідомості, що не має у мові своєї, особливої, відповідної їй зовнішньої форми виявлення. Слово виявляє значення тільки всередині цілого поля і завдяки цьому цілому [3, 29-44]. Словесне поле утворене зі слова та понятійно споріднених з ним слів, підпорядковується різною мірою замкненому 
понятійному комплексу, внутрішній поділ якого представлений у поділеній структурі словесного поля. На думку багатьох мовознавців, межа між понятійним і словесним полями, як і термінологія Й.Тріра, не є чіткою. Ідеї Й.Тріра знайшли подальший розвиток у працях німецького лінгвіста  
Л.Вайсгербера. Ульман вважає, що у формуванні теорії поля найближче до Й.Тріра стоїть 
Г.Ібсен. Насправді ж підхід Ібсена до питань існування поля цілком відрізняється від тріровського. Г.Ібсен вперше вжив термін «смислове поле» щодо групи слів-назв металів у східних мовах. Він вважав, що одну семантичну групу утворюють тільки ті споріднені за змістом слова, які однаково оформлені, тобто завдяки смисловій близькості отримали однакове 
морфологічне оформлення. Інакше розглядає «семантичне поле» В.Порціг. Ним були висунуті на перший план слова як самостійні мовні одиниці та основні, найхарактерніші зв’язки їх значень, що виявляються у словосполученнях і деривації слів. В.Порціг намагався виявити зв’язки, які закладені в самих значеннях слів (наприклад, «цілувати» пов’язано з «губи», «хватати» пов’язано з «рука»). «Його поля – прості співвідношення, які складаються з дієслова та суб’єкта чи об’єкта або прикметника і іменника» [1, с.40]. При цьому домінуючими є слова, здатні виражати ознаки і виконувати предикативну функцію, тобто дієслова та прикметники. Отже, тільки дієслово та 
прикметник може бути ядерним елементом «семантичного поля». Саме ж поле включає в себе ті мовні елементи, які сполучаються з ядерним. Таким чином, «семантичне поле» Порціга ґрунтується на валентних властивостях  слів і являє собою синтагматичні утворення, на відміну від парадигматичних полів Тріра [Шмельов 1964, Уфімцева 1962].  У сучасному мовознавстві семантичне поле визначається як сукупність мовних (головним чином лексичних) одиниць, які об’єднані спільністю змісту (деколи також спільністю формальних показників) і відображають 
понятійну, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ.  
 
Семантичне поле характеризується такими основними властивостями: 
 
1) наявністю семантичних відношень (кореляцій) між складовими його словами;  
2) системним характером цих відношень;

3) взаємозалежністю та взаємообумовленістю лексичних одиниць; 
4) відносною автономністю поля; 
5) безперервністю позначення його смислового простору;  
6) взаємозв’язком семантичних полів у межах всієї лексичної системи . 
Розглядаючи семантичне поле, варто зупинитись на його структурі. У структурі семантичного поля можна виділити такі частини:  
1) ядро поля, що представлене родовою семою – компонентом, навколо якого розгортається поле. Оскільки ядро є лексичним вираженням смислів, або семантичних ознак, воно може замінити кожен із членів парадигми, будучи представником усієї парадигми;  
2) центр поля складається з одиниць, які мають інтегральне, загальне з ядром і між собою, значення;

3) периферія поля складається  з одиниць, що є найвіддаленішими за своїм значенням від ядра. Вони деталізують та конкретизують основне значення поля. Зазвичай периферійні елементи перебувають у заявку з іншими семантичними полями, утворюючи при цьому лексико-семантичну цільність мовної системи; 
4) фрагменти поля є вертикальною ядерною і центро –периферійною структурою, яка за своєю семантикою утворює окрему гіперо-гіпонімічну структуру однотипного/різнотипного складу. Рівень сучасних досліджень дозволяє представити структуру семантичного поля за допомогою статистичних методів. Задача нашого дослідження полягає в тому, щоб за допомогою кореляційного аналізу визначити структуру семантичного поля «розміру» в німецькій мові. Джерелом мовного матеріалу послугували художні твори сучасних німецьких авторів. У результаті аналізу текстів ми отримали дані про 
сполучуваність прикметників зі значенням „gross“, „klein“ з різними групами іменників (класифікація, розроблена Левицьким В.В.[2] ).

 На основі частоти сполучуваності досліджуваних прикметників з різними підкласами іменників проведений кореляційний аналіз, результати якого дозволяють зробити такі висновки:  
1) до ядра семантичного поля «розміру» належать 15 підкласів іменників; 
2) між частотністю та приналежністю до ядра не існує прямої залежності. Зокрема, до ядра не входять підкласи «одяг, взуття» (F=167) та «час, відрізки часу» ((F=335). Навпаки, малочастотні підкласи «багатство, цінність» (F=51) та «їжа» (F=27) належать до ядра семантичного поля.  
3) із 15-ти семантичних підкласів, що входять до ядра семантичного поля , 8 є високочастотними, 5 – помірночастотними та 2 – низькочастотними. 
4) ядро поля складають такі підкласи: зовнішність людини, групи людей, власні назви, флора, фауна, природа, споруди, неживі предмети, їжа, ви, флора, фауна, природа, споруди, неживі предмети, їжа, 
почуття та емоції, дії та вчинки, абстракції, масштаб та вага, багатство 
та цінність, одиниці мови та мовлення.

Информация о работе Семантичне поле рос. світлий в світлі англійських паралелей