Поняття та форми господарсько-правової відповідальності

  Невиконання, або ж неналежне виконання  господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як господарське правопорушення, яке спричиняє господарсько-правову відповідальність правопорушника.

     Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти висновку, що вони будуть встановлюватися судовими органами в кожному конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов'язання та скоєного правопорушення.

  Суб'єкт  господарювання звільняється від господарської  відповідальності при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання, якщо доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок форс-мажорних обставин — дії непереборної сили, тобто непередбачених, надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб'єкта господарювання) від господарсько-правової відповідальності, якщо вони виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов'язання.

  Водночас  ст. 218 ГК України застерігає, що не вважаються такими, які звільняють правопорушника від господарсько-правової відповідальності, обставини, як: порушення своїх зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

  При порушенні контрагентами своїх  зобов'язань перед правопорушником останній мас право і можливість вжити заходів шляхом застосування правових засобів (звернення в судові органи і стягнення збитків, штрафних санкцій, звернення стягнення на майно і т. ін.) для спонукання контрагентів виконати свої зобов'язання.

  Відсутність потрібних для виконання зобов'язання товарів на ринку теж не може бути обставиною для звільнення правопорушника від відповідальності, оскільки при укладенні договору суб'єкт господарювання повинен був упевнитися в тому, що в нього буде можливість виконати його належним чином.

  При відсутності власних коштів для  виконання зобов'язання правопорушник теж може вирішити цю проблему шляхом одержання кредиту або іншого виду позички і т. ін. Таким чином, ця обставина також не звільняє правопорушника від відповідальності. Одним словом, перелічені обставини мають суб'єктивний, а не об'єктивний характер і не звільняють порушника від господарсько-правової відповідальності.

  У сучасних умовах господарювання важливу  роль відіграє такий засіб господарсько-правової відповідальності, як звернення стягнення  на майно правопорушника. В умовах різноманітності і рівноправності форм власності ця ситуація радикально змінилась і можливість звернення стягнення на майно правопорушника тепер закріплена законодавством.

     При невиконанні передбачених зобов'язанням умов (невиконані зобов'язання), або невиконанні будь-якої умови, або ж неналежному виконанні, тобто такому, що не відповідає тим чи іншим умовам зо бов'язання, правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено законодавством (ч. 1 ст. 219 ГК України).

  Умови і порядок звернення стягнення  на майно правопорушника (боржника), яке здійснюється на підставі рішень судових органів або ж актів інших уповноважених законодавством органів, регулюється Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року із змінами, внесеними Законом України.

  Цей Закон, передусім, не допускає будь-яких виключень із загального правила проте, що суб'єкт господарювання відповідає всім належним йому майном. За цим Законом першочергово стягнення звертається на грошові кошти боржника, які знаходяться в кредитних установах, а в разі їх відсутності — на інше майно, що належить йому на праві власності чи закріплене за ним у користування (за винятком майна, виключеного із обігу чи обмеженого в обігу). Звернення стягнення на майно боржника складається із трьох етапів: арешту (опису), вилучення і примусової реалізації.

  Правопорушник за протиправну дію або бездіяльність  відповідає в повному обсязі, але з цього правила законодавством (частини 3,4 ст. 219 ГК України) передбачені й винятки. Так, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії або бездіяльність як винної сторони, так і потерпілої, то вдію вступає змішана відповідальність і суд, виходячи з конкретних обставин, може зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача віл відповідальності. В основі цієї відповідальності лежить критерій визначення вини самого кредитора в заподіяних йому збитках. У разі, коли вина кредитора була очевидною, значною, такою, що перешкодила боржнику виконати зобов'язання, суд чи третейський суд може звільнити боржника (правопорушника) від відповідальності.[7,c.278]

  За  узгодженням сторін у зобов'язанні можуть передбачатися певні обставини, які через їх надзвичайний (неординарний) характер є підставою для звільнення сторін від господарської відповідальності. Наприклад, при укладенні договору поставки продукції постачальник і одержувач обумовили, що відповідальність не наступить у разі призупинення руху на транспорті в напрямку доставки продукції.

  Загальне правило полягає втому, що зобов'язання повинні виконуватись у встановлені строки. Проте можливе і дострокове їх виконання, якщо це передбачено законом чи договором.

     При порушенні строків виконання зобов'язань боржник відповідає за завдані кредитору збитки у зв'язку з простроченням, в тому числі і за випадкову неможливість подальшого виконання зобов'язання після прострочення (наприклад, втрати предмета зобов'язання через випадкові причини). Якщо ж внаслідок прострочення виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від його прийняття і стягнути збитки, яких при цьому зазнав.

  Боржник не вважається таким, що прострочив виконання  зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора. Отже, прострочення виконання зобов'язання може допустити не тільки боржник, а й кредитор. Він вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання в разі необґрунтованої відмови від прийняття належного виконання, в нездійсненні певних дій, без виконання яких боржник не може виконати зобов'язання (тобто в невиконанні кредиторських обов'язків).

  Відповідно  до ст. 219 ГК України, засвідчення фактів, які підтверджують, що виконання зобов'язання порушене саме через наведені, а не через будь-які інші обставини, є необхідною умовою для звільнення від відповідальності. Такі факти повинні бути належним чином документально чи іншим способом оформлені (довідки метеорологічних служб, декларації митних органів і т. ін.). За таких обставин боржник мас право вимагати від кредитора відшкодування завданих йому збитків, а за грошовими зобов'язаннями — звільнення від сплати відсотків за час прострочення.

  Прострочення  кредитора дає боржникові право  на відшкодування завданих у зв'язку з цим збитків в тому разі, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність  його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.[2,c.206] 
 
 
 
 

     Форми господарсько-правової відповідальності

     Розрізняють різні форми господарсько-правової відповідальності залежно від характеру  та спрямованості впливу, механізму  реалізації, фактичних підстав застосування. В юридичній літературі немає  єдиної точки зору щодо кількості  форм господарсько-правової відповідальності. Відповідно до однієї з класифікацій,  формами господарсько-правової відповідальності є:

• відшкодування збитків;
• сплата неустойки;
• конфіскація як вид господарсько-правових санкцій;
• господарсько-адміністративні штрафи;
• оперативно-господарські санкції;
• планово-госпрозрахункові (оціночні) санкції;
• господарсько-організаційні санкції.

     У Господарському кодексі України  законодавець закріпив лише 4 форми  господарсько-правової відповідальності, назвавши їх видами господарсько-правових санкцій: відшкодування збитків, штрафні  санкції, оперативно-господарські санкції, адміністративно-господарські санкції. При цьому різновидами останніх відповідно до ч. 1 ст. 238 ГК є санкції майнового характеру (вилучення майна/прибутку що за своїми правовими наслідками подібне до конфіскації; адміністративно-господарські штрафи) та організаційного характеру (зупинення дії або анулюванні ліцензій, скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання та ін.) Крім того, перелік адміністративно-господарських санкцій, передбачених ч. 2 ст. 239 ГК України, є відкритим, а відтак доцільною буде характеристика форм господарсько-правової відповідальності, зазначених у вищенаведеній доктринальній класифікації.

     Відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника господарських правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника.

     Ця  форма відповідальності передбачається як Господарським кодексом України (статті 224-229), так і Цивільним кодексом (статті 623-624, глава 82), численними законами, які регулюють договірні і позадоговірні відносини. Достоїнства і недоліки цієї форми господарсько-правової відповідальності:

• достоїнства: є універсальною (застосовується і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах, договірних та позадоговірних); передбачається законом, а, отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі;
• недоліки: складна для застосування форма господарсько-правової відповідальності:

 а)  важко довести факт наявності  збитків, їх обсяг (збитки можуть  виникнути через значний проміжок  часу; до того ж існуючі методики визначення складу і розміру збитків є недосконалими);

б) необхідно довести наявність усіх елементів об'єктивної сторони складу правопорушення (протиправну поведінку особи, що заподіяла збитки; наявність збитків, їх склад і розмір; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і заподіяними збитками), а також вину порушника (питання доведення вини порушника постає у тих випадках, коли він намагається довести відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК наявність підстав, що виключають його відповідальність).

     Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу України. Це:

     1) вартість втраченого, пошкодженого  або знищеного майна, визначена  відповідно до вимог законодавства;

      2) додаткові витрати (штрафні  санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

      3) неодержаний прибуток (втрачена  вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

      4) матеріальна компенсація моральної  шкоди у випадках, передбачених  законом.

     Слід  мати на увазі, що в господарському праві застосовується як принцип  повного відшкодування збитків, так і обмеження застосування цього принципу, що відбувається шляхом:

     а) заборони стягувати певну складову збитків (виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських і технологічних робіт зобов'язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором; упущена вигода підлягає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом - ч. 2 ст. 900 ЦК);

       б) заборони стягувати збитки  взагалі (у разі застосування  виключної неустойки);

     в) обмеження іншим шляхом (відповідно до ст. 352 Кодексу торговельного мореплавства відповідальність судновласника за його договірними зобов'язаннями обмежується щодо будь-яких вимог встановленою цим кодексом сумою, розмір якої залежить від місткості судна.

     При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх розміру:

     а) у разі задоволення боржником  у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, зазвичай (якщо інше не передбачено законом  або договором) враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків;