Виникнення християнства та його поширення в Римській імперії

Утворюючись як самостійна суспільна структура, християнська церква насамперед мусила визначити своє ставлення до держави та існуючого права. Ідеологія первісного християнства створювала відчуження перших християн від світу і, звісно, від держави. Вони вважали себе громадянами небесної держави, а земну державу - язичницькою, диявольською. Це відверто висловлено в Одкровенні Івана. Але разом з тим християни не могли не бачити регулюючу і організуючу роль держави. Римська держава як світова, що об'єднала народи з різними релігіями, взагалі була віротерпимою. Визнавши за іудейством право на існування, вона тим самим визнала право на життя і християнства, яке (не без підстав) вважалось на той час іудейською сектою. І християнам не раз доводилося шукати захист від своїх владних опонентів в органах держави. Це вело до утворення двоїстих поглядів християн на державу і право та засудження їх, визнання та впровадження. Але відчуваючи себе чимось особливим у державі, християни поступово будували свої громади. В основу життєдіяльності християнських громад були покладені такі принципи: регулярні спільні богослужіння за регламентованим обов'язковим порядком; утворення спільного грошового фонду; підкорення авторитету общинної влади, яка персоніфікувалася в певних посадових особах; владне втручання в проблеми шлюбу і родини; поступове утворення власного судочинства; підтримка і зміцнення міжобщинних відносин, без яких неможливо й думати про утворення єдиної церкви. Два передостанніх положення несли в собі зародки дедалі більшого протиставлення християнської церкви Римській державі»[10;24].

Перше століття існування християнської церкви, коли вона тільки ще зароджувалася, було роками невинного організаційного дитинства. Кожна община існувала сама по собі, встановлювала свої порядки і не визнавала інших. Було навіть ворогування між громадами. Усередині громад вирувала боротьба навколо догматики, що вироблялась. Поступово зростали місцеві авторитети, і між ними теж велася боротьба, зв'язки між громадами були спорадичними. Церкви як сталої організації ще не було, тому для цього періоду історії християнства користуємося терміном "церква" з певними застереженнями. В II ст. відбувається більш активне організаційне оформлення. Близько середини II ст. в Римі оформлюються єпископат і колегії пресвітерів. У міру зміцнення церковних зв'язків і народження відчуття власної сили та впливовості християнські церкви в Римській державі потрапляють у ситуацію досить складних відносин з державою.

2.2             Поширення християнства. Конфлікт із Римом

Якщо не брати до уваги Палестини й Сирії, найбільших успіхів нова релігія досягла в містах Малої Азії, Балканського півострова та Італії – там виникли самостійні громади послідовників Ісуса Христа. Майже все населення деяких малоазійських провінцій прийняло в християнство.

Переказ, підтверджений новітніми дослідженнями, повідомляє про успішну проповідь апостола Петра в Малій Азії, а пізніше – у Єгипті та Римі. Його найближчим сподвижником і продовжувачем місії в Єгипті був святий апостол і євангеліст Марко»[2;454]

Справу побратимів-апостолів у Малій Азії продовжив св. Іоанн Богослов. Центром його проповіді стало місто Ефес, звідки він керував життям християнських громад у малоазійських містах Смірні, Пергамі, Фіатирі, Сардисі, Філадельфії й Лаодикії. Тут же, в Ефесі, Іоанн помер на початку ІІ ст. Переказ свідчить, що йому було 105 років і це був єдиний з 12 апостолів, що вмер своєю смертю, а не замучений гонителями.

Повідомляє переказ і про проповідницьку діяльність інших апостолів. Так, Матфей після проповіді в Іудеї, Сирії й Персії мученицьки закінчив життя в Ефіопії. Страдницьку смерть прийняли після проповіді у Вірменії апостоли Варфоломій та Іуда Фаддей. У землях на північ від Малої Азії проповідував апостол Андрій, який за російськими літописами, дійшов по Дніпру до місця, де пізніше був заснований Київ. Святий Андрій Первозваний був страчений за проповідь християнства в грецькому місті Патри: його розіпнули на Х-подібному хресті (пізніше такий хрест, названий андріївським, став одним з державних символів Російської імперії). Апостол Пилип проповідував у Фрігії, Фома – в Індії, Іаков Алфеєв – у Сирії і Єгипті, св. апостол Симон Зилот – на Кавказі, на території нинішньої Абхазії.

Учнями св. Іоанна Богослова були мученики Полікарп (єпископ Смирнський) і Ігнатій Богоносець (єпископ Антіохійський), які залишили послання, шановані Церквою поряд з апостольськими. Святий Ігнатій при Траяні був роздертий дикими звірами на арені римського цирку, а його товариш і сподвижник Полікарп спалений на багатті в часи правління імператора Марка Аврелія.

І все-таки, незважаючи на переслідування, кількість послідовників християнства швидко збільшувалася. Адже Римська імперія, жорстока гонителька християн, об'єднувала безліч народів в одне співтовариство, що значно полегшувало проповідь Євангелія в межах греко-римського світу. Жваві торговельні зв'язки між містами Середземномор'я також сприяли поширенню нової релігії. Уже в ІІ ст. вона була принесена в Галлію учнями Полікарпа Смирнського. Тут особливо прославився св. Іриней, єпископ міста Ліона. З Галлії християнство проникло в Римську Німеччину. Громади християн виникли в Трирі, Кельні й навіть у Британії. З Риму проповідники Євангелія прийшли на землі Іспанії й Північної Африки. Древній Карфаген став одним з найбільших християнських центрів світу. Звідси проповідники направилися в Нумідію й Мавританію. Навіть на півдні Аравії й у далекій Індії з'явилися паростки християнства.

Уже в ІІ ст. великий християнський письменник святий мученик Іустин Філософ відзначав, що "немає вже більше народу у світі, серед якого не підносилося б хвали Батькові й Творцеві всіляких благ в ім'я Ісуса Христа". У більшості провінцій Римської Імперії мовою міжнародного спілкування була грецька: нею розмовляли всі, у тому числі і євреї, які жили за межами Палестини. Тому арамейська мова майже повсюдно (за винятком Палестини й Сирії) до кінця І сторіччя була витиснута із християнського побуту і писань. Християнські громади називалися грецьким словом "екклесія", що означає "збори віруючих".

Спочатку римська влада не вбачали різниці між іудеями й християнами. І ті й інші відмовлялися брати участь у жертвоприношеннях місцевим богам і римському імператорові, який за законами імперії прирівнювався до богів. Таким чином, іудеї й послідовники Христа виявлялися порушниками загальногромадянського законодавства[8;65].

Однак, якщо в І сторіччі римська влада не вимагали, щоб іудеї приносили жертви богам Рима (римляни визнавали й дозволяли всі національні релігії), то від християн цього не вимагали лише в перші роки, поки не почали відрізняти їх від іудеїв. Потім християн стали сприймати як небезпечну секту, і Рим уже наполягав, щоб вони відмовилися від найважливішої з Десяти Заповідей: "Я Господь, Бог твій... так не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм...". (Вих. 20.2–3). Поважати римських богів християни не могли, і, як тільки влада зрозуміла це, почалися гоніння.

У доносах на християн часто зустрічалися посилання на християнську образність і символіку. Наприклад, образ Христа, Сина Божого, як непорочного Агнця, який приносить Себе в жертву, і причащання Тілу й Крові Рятівника хлібом і вином давали привід для страшних розповідей, начебто християни на своїх зборах приносять у жертву дітей і п'ють їхню кров. Те, що збори були таємними (на них могли бути присутніми тільки ті, хто прийняв або мав намір прийняти хрещення), робили ці слухи переконливими для римської влади. Християнську Церкву вважали однієї з темних сект із жорстокими чарівницькими ритуалами й відповідно боролися з нею жорстокими методами.

Для християн же загибель і мучеництво ставали актом віддяки, євхаристичним з'єднанням із Христом. "Я – пшениця Божа, нехай змелють мене зуби звірів, щоб став я чистим хлібом Христовим", – писав мученик св. Ігнатій Антіохійський, якого перепроводжували в Рим на смерть.

У перші віки християнство одержало можливість порівнятися з багатьма іншими релігіями, конкурувати з ними і в ході цієї конкуренції вдосконалювати своє віровчення і культ у напрямі відповідного пристосування до нових умов існування.. Головною причиною перемоги християнства слід вважати його високий гуманістичний заряд, створення системи ідей, потрібних і визнаних усіма членами суспільства, тобто вічних загальнолюдських моральних цінностей.

              Найбільших успіхів нова релігія досягла в містах Малої Азії, Балканського півострова та Італії – там виникли самостійні громади послідовників Ісуса Христа. Майже все населення деяких малоазійських провінцій прийняло християнство.

              Справу побратимів-апостолів у Малій Азії продовжив св. Іоанн Богослов. Центром його проповіді стало місто Ефес, звідки він керував життям християнських громад у малоазійських містах Смірні, Пергамі, Фіатирі, Сардисі, Філадельфії й Лаодикії. Проповідна діяльність Матфея в Іудеї, Сирії й Персії. У землях на північ від Малої Азії проповідував апостол Андрій, який за російськими літописами, дійшов по Дніпру до місця, де пізніше був заснований Київ.

Апостол Пилип проповідував у Фрігії, Фома – в Індії, Іаков Алфеєв – у Сирії і Єгипті, св. апостол Симон Зилот – на Кавказі, на території нинішньої Абхазії.

Середземномор'я також сприяли поширенню нової релігії. Уже в ІІ ст. вона була принесена в Галлію учнями Полікарпа Смирнського. Тут особливо прославився св. Іриней, єпископ міста Ліона. З Галлії християнство проникло в Римську Німеччину. Громади християн виникли в Трирі, Кельні й навіть у Британії. З Риму проповідники Євангелія прийшли на землі Іспанії й Північної Африки. Древній Карфаген став одним з найбільших християнських центрів світу. Звідси проповідники направилися в Нумідію й Мавританію. Навіть на півдні Аравії й у далекій Індії з'явилися паростки християнства.

ВИСНОВКИ

Таким чином, в ході курсової роботи були досягнуті зазначені у вступі завдання, а саме:

- з’ясовано причини та умови появи християнства:

Соціально-економічні причини поширення християнства.

До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом народів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії.

Релігія «вічного міста» не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати «рятівною» у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.

Для перемоги християнства найважливіше значення мало те, що воно, як і будь-яка інша з нових релігій, увібрало в себе і спиралося на різноманітний та ефективний ідеологічний матеріал, який прислужився йому для формування власного віровчення і культу.

- досліджено перші віки християнства у Римі:

Появу християнства в Римі пов'язують із проповідницькою діяльністю апостола Павла. Але це ще нічого не говорить ні про перемогу, ні про визнання християнства.

У Римі триває й завершується паулінізація християнства, а разом з цим стає явним факт всесвітньоісторичної перемоги християнства над усіма релігіями стародавнього світу, чи, користуючись християнською термінологією, над язичництвом, тобто над релігією інших народів, "язиків".

Християнство народжувалось у зіткненні етнічних інтересів. Його створив народ нечисленний, але щедро розпорошений серед інших народів. Це й було джерелом космополітичності християнства, бо воно зверталося до всіх народів. Християнство завчасно позбулося революційно-демократичних ілюзій і навчилося враховувати інтереси всіх соціальних верств та держави. А головне - воно розвинуло і дало релігійне обґрунтування зростаючому гуманізмові, який був для народу ідеологічною засадою руйнування жахів рабовласництва.

- охарактеризувано організацію християнської церкви:

Історичний аналіз свідчить, що утворення християнської церкви - це тривалий процес організаційного становлення нової релігійної структури

Потреба в сталій організації виявилася в період поширення християнства серед населення Іудеї та інших народів Римської імперії.

Внутрішній розвиток общин супроводжується встановленням зв'язків між ними. Відбувається об'єднання общин у територіальні групи під керівництвом старшого єпископа або архієпископа. З'являються інші духовні чини. Ось тоді й виникає християнська організація, утворюються церкви, які мають владу над общинами значної території. Зміцнюються зв'язки між групами общин. Виникають стійкі територіальні об'єднання общин - помісні церкви.

- дослідижено питання поширення християнства:

Справу побратимів-апостолів у Малій Азії продовжив св. Іоанн Богослов. Центром його проповіді стало місто Ефес, звідки він керував життям християнських громад у малоазійських містах Смірні, Пергамі, Фіатирі, Сардисі, Філадельфії й Лаодикії. Проповідна діяльність Матфея в Іудеї, Сирії й Персії. У землях на північ від Малої Азії проповідував апостол Андрій, який за російськими літописами, дійшов по Дніпру до місця, де пізніше був заснований Київ.

Апостол Пилип проповідував у Фрігії, Фома – в Індії, Іаков Алфеєв – у Сирії і Єгипті, св. апостол Симон Зилот – на Кавказі, на території нинішньої Абхазії.