Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

Великий московський князь Іван III, починаючи з 1492 року вів постійні війни з Литвою за Чернігово-Сіверщину. У результаті 1503 року була укладена угода, за якою великий литовський князь Олександр (1492-1506 рр.) відмовився від претензій на ці землі. Проте апетити московських дипломатів помітно зросли й вони відверто стали претендувати на решту руських земель. Не зупиняючись на досягнутому, росіяни розпочали нову війну з Литвою. У ході цієї війни в 1511 році війська Василя III здобули Смоленськ. Проте втримати місто вони не змогли: загони князя Остозького виявилися сильнішими.  Однак уже 1514 року московське військо численністю 70 тис. осіб знову підійшли до могутньої фортеці – Смоленська. Польсько-Литовське військо, хоч кількістю і поступалося московському, та переважно в артилерії. Незважаючи на великі втрати в цій битві, росіяни змогли захопити Смоленськ.

Таким чином, Москва приєднала до своїх  володінь Чернігово-Сіверщину й  Смоленськ. З часом Велике князівство Литовське відновило своє військо  й розпочало нову війну з московською  державою.

Під час  невщухаючої боротьби російська  сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під  впливом зростаючого соціального  гніту, релігійної дискримінації, загрози  ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в  українських землях помітно поширюються  проросійські настрої. Це виявляється  в добровільному переході під  владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі , Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації  змов і повстань (1481 р. невдала змова  Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Невдалі війни з турками і постійні сутички литовських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то б інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища. Цей вихід вони вбачали в об’єднанні своїх держав.

 Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. 

Люблінська  унія

Розвиток феодального  землеволодіння, посилення процесу  прикріплення селян до землі сприяли  формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси  мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя , а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод та старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність  української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін. 

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу  литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту , яка  бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя  власних магнатів, отримання широких  прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань. 

Литовська делегація  повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 Липня 1569 року в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому була укладена Люблінська унія

За Люблінською  унією:

• Польща та Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту (польською Rzech pospolita від латинського respublica – республіка, утворене від res і public, букв. – спільна справа), назва якої відображала специфічну форму монархії на чолі з королем, що обирався шляхетським сеймом.
• на чолі нової держави ставав один правитель, який отримував титул короля польського та великого князя литовського;
• король мав обиратися спільним польсько-литовським сеймом і коронуватися в Кракові;
• створювалися спільні сейм і сенат;
• до обігу запроваджувалася монета;
• польська шляхта одержувала право володіти землями в Литві, а литовські можновладці – у Польщі;
• Польща та Литва мали проводити спільну політику.

Польська та литовська шляхта отримувала право  володіти землями в будь-якій частині  держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало  ознаки своєї колишньої державності  — печатку, герб, фінанси, адміністрацію  та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут.

Цікавою і показовою є та пасивність, яку  проявила руська знать під час  підписання Люблінської унії 1569 р. Там  на сеймі литовці, бачачи, що поляки наполягають на злитті Польщі і Литви, демонстративно покинули приміщення, де відбувався Люблінський сеймі.

Поляки  ж проголосували за унію, заручившись  підтримкою невеликої кількості  української знаті. Очевидно, що українські пани не бачили небезпеки у приєднанні України в складі Литви до Польщі.

Але чотири українські магнати — О.Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький були категорично проти унії. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно  невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським  магнатам не тільки не противилася, а  й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу  Польщі. Основну роль у цьому процесі  відігравали егоїстичні вузькостанові  інтереси, але для української  еліти можливості вибору надзвичайно  звузилися : порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню  єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності  гарантовані політичні свободи  та станові привілеї, обмеженість  королівської влади, відносна релігійна  толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахі в інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

4. Українські землі під владою Речі Посполитої

З укладенням Люблінської  унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. 
Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції - 1529 р., 1566 р. і 1588 р. - і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище. 
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах: після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а національне, релігійне і культурне гноблення. 
Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: "Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу", - зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії. 
Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянина, "звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, традиції, право - як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським. 
Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство було остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст. селянам заборонялося переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. 
Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами і шляхтою. 
З посиленням польської експлуатації з Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. 
За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійськнй обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву? Обрали друге. У 1596р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей. 
Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили Ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво? 
Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали і греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу. 
Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети - не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе. 

Висновок 

Отже, перебування  українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало  декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося  м'яке , «оксамитове», але досить активне  литовське проникнення у землі  колишньої Київської Русі. У цей  час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської  унії (1385) українські землі остаточно  втрачають залишки автономії, а  з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського  протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду, тоді почався новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя , економічних утисків, прогресуючої втрати національних традицій та культури.