Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

1. Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослабленна золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насам перед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема , в 1349р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370 – 1387рр. Галичиною володіла вже Угорщина, а у 1387р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина Закарпаття. 

Ослабленням Русі-України скористалося і Литовське князівство. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «ОКСАМИТОВА» ЛИТОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського  князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у  цьому регіоні стало те, що після  раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського  протистояння в боротьбі за галицько-волинську  спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям» . Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) Поділля  було приєднане до Великого князівства Литовськаго, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Сниводська битва закріпила територіальні надбання Литви. Як свідчить польський хроніст М.Стрийковський, внаслідок походів військ кн. Ольгерда 1362-1363 pp., участь в яких брали і загони південноруських феодалів, були визволені від татар «усі степи аж за Очаків від Києва, і від Путивля аж до гирла Дону», які він називав територією, що здавна належала Києву. У 1377р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви відійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).   

Дії литовців на теренах України не мали характеру  експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося  переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв 'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».  

II е т а п (1362—1385) — «ослов'янення» литовських правителів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське  було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара  система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів  поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Так сину Ольгерда Володимеру дісталося Київське князівство та Переясловщина, другому сину Дмитру-Корибуту – Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру – Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу – Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Константан Коріатовичи княжили на Поділлі.

У невеликих  князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі  перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.  

 Оцінюючи  ситуацію в Литовській державі,  яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу -завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці ».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів  на Русь, наслідком якого стала  асиміляція, розчинення їх у потужному  слов'янському етнічному масиві.Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапили  під вплив її державнихі громадських форм, релігії, побуту, письменності. Про що свідчать таки факти «ословянення»: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави (10 з 12 синів Ольгерда стали православними); злиття литовських родів з руською знаттю; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава – це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об’єднанні довкола династії Гадиміна…Епоха Гадиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду. 

Оскільки власне литовські етнографічні землі в  цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись 

втримати під  своїм контролем інкорпоровані  землі послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель. 
 
 

2. Польська  експансія на Україну

      Польське  проникнення в українські землі  кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку  утвердження в цьому регіоні  намагався зробити його своєю  провінцією, нав'язати польське право  та адміністративну систему, витіснити  православ'я шляхом утвердження  католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. 

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії.

Наприкінці XIV ст. міжнародні умови для Польського королівства та Великого князівства Литовського стали досить несприятливими . У цих державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:

• наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену;
• політикою Московського князівства, правителі якого «збирання»                                давніх руських земель. Об’єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династію Рюриковичів;
• необхідністю протистояти нападам татар;
• зацікавленістю польських феодалів в експансії на українські землі, литовських – у досягненні тих економічних і політичних привілеїв, які мали можновладці.                                 

Це спонукало  дві країни змінити свою зовнішню політику й 1385 року підписати Кревську унію.

Після вимирання династії польських королів  П'ястів (1370 р.) влада в Польщі перейшла до рук француза Людовіка Анжуйського, а він, у свою чергу, передав корону своїй дочці Ядвізі. Та коли Ядвіга захотіла одружитися з австрійським принцом Віль-гельмом, якого вона кохала, як зразу ж втрутилися польські магнати. Вони запропонували Ядвізі заради державних інтересів повінчатись з литовським князем Ягайлом. Це б дало змогу об'єднати сили Польщі і Литви і зупинити експансію німців. Ядвіга змушена була погодитись. Вільгельма відправили назад до Австрії, а майже 12-літня дівчин ка-підліток була повінчана з 40-літнім кн. Ягайлом у 1385 р.

Одружившись з Ядвігою, Ягайло став повноправним володарем об'єднаної Польщі і Литви. Він зразу ж наказав всім нехристиянам Литви прийняти католицтво. Однак нащадки Гедиміна і соратники Вітовта не захотіли прийняти католицтво. Сам Вітоват був прихильником релігійного компромісу, проте значна кількість ревних христолюбивих православних не допомогала йому в досягненні цього компромісу. Тому частина литовців прийняла католицтво, а решта — православ'я.

Отже, за умови Кревської унії, Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі і зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської». 

Така  відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської  опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів , він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись  зміцнити внутрішню політичну єдність  власної держави, максимально централізувати управління , Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських  удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі , Брацлаві, Звенигороді, Жванці , Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним , про що свідчить події 1410 року під Грюнвельдом: об’єднані війська Польщі та Литви за підтримки українців, білорусів, чехів здобули велику перемогу над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин між Польщею та Литвою.

  Король польський Ягайло робив чимраз більші поступки на користь Польщі і на шкоду Литві. Поступлива політика литовських магнатів викликала обурення білоруських і українських панів, які теж трудились на користь Литви. Вони були рівноправними учасниками у державному і суспільному житті князівства. Православна церква була у литовців в особливій пошані. А за умовами Кревської унії відразу і бояри-католики дістали окремі привілеї. А свідченням остаточної дискримінації православного населення стала Городельська унія 1413 р. між Польщею і Литвою, яка передбачала:

• рух Польщі та Литви до об’єднання в єдину державу;
• шорокі довічні повноваження Вітовата як великого князя литовського;
• постійну автономію Литви у відносинах з Польщею.

Однак так само в унії зафіксовано:

• зверхність польського короля над Литвою;
• запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адміністративно-територіального устрою, вигідних Польщі;
• зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру. 

 Ця  унія стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452— 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви. 

IV етап (1480—1569) — посилення  литовсько-російської  боротьби за право  бути центром «збирання  земель Русі». 

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину  централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и води король за собою держит».