Український традиційний одяг

       Видатний етнограф Володимир Шухевич у своїй ґрунтовній праці

,,Гуцульщина” подав всебічну  етнографічну характеристику гуцулів.

Праця В. Шухевича охоплює п’ять томів.

     І. Франко у рецензії на монографію В. Шухевича зазначає, що ця праця важлива і оригінальна своїм монографічним охопленням всього комплексу матеріяльної і духовної культури гуцулів — архітектури, одягу, їжі, ремесел тощо. Але вважає, що в цьому цінному дослідженні бракує наукових висновків, зокрема вияснення того, що характерне тільки для гуцулів,

а що для всього українського народу. Докладний опис одягу гуцулів міститься на двадцяти сторінках першої частини монографії.

Іван Франко був не тільки великим українським письменником та фолкльористом, але й етнографом. Він зокрема досліджував побут,

одяг бойків і матеріяльну  культуру.  Наслідки своєї дослідницької  праці І. Франко опублікував у науковому журналі німецькою мовою. Одяг бойків І. Франко порівнює з одягом гуцулів і підкреслює його надзвичайну простоту

і малу кількість прикрас. Додано також зроблені під час експедиції численні зарисовки та фотографії, які мають велике науково-пізнавальне значення.

     В ділянці вивчення українського народного одягу особливої  уваги заслуговує ґрунтовна праця видатного українського антрополога, етнографа і археолога Федора Вовка „Етнографічні особливості

українського народу”. У  цій надзвичайно цінній праці  Ф. Вовк вперше науково описав  увесь український народний побут і ствердив, що український народ  являє собою самостійну, самобутню  націю, відмінну від інших

слов’янських народів. Самобутність виявляється зокрема і в народному одязі. Опис одягу Ф. Вовк починає з жіночого, бо  на думку вченого він „переховав у

собі значно більше архаїчних  елементів” . Розгляд частин  жіночого одягу автор починає з  оздоб т а одежі верхньої частини  тіла, що зберігає більше

 

9

старовинних елементів, ніж нижня. Опис жіночих оздоб подано в  історичному аспекті і в регіональному. Далі автор розглядає особливості жіночих зачісок в різних місцевостях України, головні  убори жіночі та плечову одежу,

білизну. Описано верхню і нижнюю поясну одежу та взуття.

У такому порядку розглядає  він і чоловічу одежу.

        Одна з найважливіших праць  про український народний одяг належить Г. С. Масловій, яка докладно розглядає одяг трьох  східнослов’янських народів. Авторка дає характеристику й  оцінку найдавніших і пізніших

праць про український  одяг.  Г. С. Маслова підкреслює, що народний традиційний український  одяг „досить істотно відрізняється від російського і від білоруського народного одягу”.  Український одяг, зазначає вона, дуже мальовничий, особливо в  південно-західних областях. Праця Г. С. Мас-

лової має близько 200 сторінок із численними ілюстраціями.

       В 60 й 70 pp. особливо великі  заслуги в ділянці вивчення українського

народного одягу мала наукова  співробітниця Українського державного музею етнографії та  художнього промислу у Львові   і Катерина Матейко. Деякі статті  К. Матейко друкувалися українською мовою, а деякі російською

в російських наукових журналах, їй належать статті про джерела  вивчення народного одягу, про етнографічне районування одягу, про одяг бойків, про головні убори селян та ін.

1969 р. Львівський університет видав надзвичайно цінну працю

про українське декоративно-прикладне мистецтво. У цьому виданні взяли участь сімнадцять етнографів та мистецтвознавців. Розділ про одяг опрацювала  К. Матейко. Дослідниця дала історичний огляд українського

народного одягу, починаючи  від найдавніших часів. Вона описала одяг ХУ-ХУІ ст. і пізніших часів. Найбільшу увагу звернуто на опис народного одягу XIX — початку XX ст., коли на Україні склалося кілька регіональних комплексів одягу, які відзначалися своїми  художніми особливостями. Загальну характеристику народного  одягу К. Матейко дала такими

словами: „Краса і колоритність, національні риси українського  вбрання в значній мірі визначилися  тонким смаком і великим художнім обдаруванням його  творців — простих ткачів і кравців, вишивальниць та ювелірів, які створювали і вигадливо-пишний ансамбль панського одягу, і скромний, але красивий одяг селян, міщан, завжди керуючись високими мистецькими традиціями свого народу. Завдяки цьому український одяг придбав неповторну

своєрідність і художню  цінність.” Як завершення своєї довголітньої

науково-дослідної праці  К. Матейко опублікувала цінну розкішно видану й чудово ілюстровану монографію про український народний одяг. Основні  розділи її такі: Джерела дослідження українського народного одягу; Формування українського народного одягу; Компоненти  українського народного одягу; Комплекси одягу етнографічних районів України. 

 

10

Дослідниця зазначає, що український народний одяг — це один із  найхарактерніших самобутніх  елементів матеріяльної культури

народу і що „первотипи основних  елементів українського національного

одягу відомі вже в епоху  Київської Руси” . Численні  ілюстрації, серед яких багато кольорових, дають уявлення про історію розвитку народного одягу

т а про основні комплекси  одягу різних етнографічних районів. Найстаровинніші, архаїчні риси зберіг одяг українців гірських районів

Карпат, особливо одяг бойків. Монографія К. Матейко — це безперечно одна з найцінніших праць про український народний одяг.

     Невід’ємною частиною українського народного одягу є вишивка. Початки мистецтва вишивання на території сучасної України сягають найдавніших часів. Високохудожньою вишивкою Україна славиться на весь світ. Вишивці присвячено багато  праць видатних етнографів і мистецтвознавців.

Однією з перших дослідниць української народної вишивки

була  Олена Пчілка (О. Косач), українська письменниця і етнограф.

1876 р. вийшла її книжка „Український орнамент” , що здобула високу оцінку не тільки серед українських, а й серед  видатних західноєвропейських  учених. Ця праця, що пізніше  друкувалася під назвою „Українські узори” , мала шість видань.

   В XIX ст. і на початку XX ст.  про українські вишивки видали праці такі дослідники: П. Литвинова, Л. Вербицький,  H. Самокиш, С. Васильківський,

Д. Єеменцов, П. М. Савицький.

   У 1981 р. видано велику книгу-альбом Олени Гасюк і Марії Степан „Художнє вишивання” . У ній подано  короткий огляд історії народної

вишивки, розглянуто основні мотиви українського народного

орнаменту. Докладно описано техніку вишивання, різні види мережки, швів, методи вишивання і узори. Ця цінна книга до 1987 р. витримала вже п’ять видань.

      Одна з найвидатніших нових праць про українські вишивки —

це монографія Т. В. Кари-Васильєвої „Полтавська народна вишивка” . Авторка розповідає про вишивальні артілі т а характеризує великі досягнення окремих

найвидатніших майстринь-вишивальниць на Полтавщині, подає докладний огляд мистецьких особливостей полтавської вишивки, місце і ролю її в одязі, в народних обрядах, в побутовому й громадському інтер’єрі. Ілюстрації показують зразки полтавських  вишивок та техніку вишивання.

      З короткого огляду праць про  одяг бачимо, що ця важлива  ділянка української національної  культури була предметом великого зацікавлення багатьох видатних етнографів, які докладно вивчали одяг різних частин України і в своїй дослідницькій праці мали  чималі успіхи. Завдяки цим

дослідженням доведено, що український народний одяг, зокрема

класичний національний одяг XIX і початку XX ст., відзначається

 

11

багатством і великою різноманітністю форм та великою  мистецькою красою художнього оздоблення.

   Український народний одяг з його прикрасами, чудовими вишивками становить невід’ємну  частину національної культури і національного мистецтва українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12

2.2. ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ УКРАЇНСЬКОГО ОДЯГУ

     Характерною рисою традиційного українського вбрання є його декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декорування одягу. В цьому розумінні український народний стрій вирізняється значною варіативністю.

    Основними елементами чоловічого вбрання Наддніпрянщини були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Сорочка мала тунікоподібний крій (тобто із згорнутого навпіл полотна) або прямокутні вставки на плечах (полики), пришиті по пітканню. Такий тип був характерний для всіх східних слов'ян. Були також сорочки з вузеньким поликом, що іноді нашивався на трикутну вставку на плечах (стрілкова сорочка), відомі також полякам і народам Прибалтики.

    Чоловічі сорочки мали на грудях прямий розріз — пазушку. Святкові, меншою мірою буденні, сорочки по поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів оздоблювалися вишивкою. Заправлялися вони у полотняні штани, які були досить широкими. Шаровари як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгонним скотарством. Поступово їх замінили вужчі штани, холоші яких з'єднувалися між собою клинами. Обов'язковою складовою чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка.

     Верхній одяг шився з добротного сукна чорного, коричневого, а в давніші часи — білого кольору. Свита на спині призбиралась до талії. Траплялися чоловічі свити з так званими "вусами" — клинцями, які вставлялися ззаду до лінії талії. Заможніше населення влітку носило жупан із фабричної тканини, схожий за кроєм на свиту, а взимку — кожух до талії з овчини або тулубчастий (переважно на Київщині та Слобожанщині). Овчина до кінця XIX ст. була білого кольору, пізніше — жовтого. Свити й кожухи оздоблювали вишивкою та аплікацією.

   У негоду на свиту чи кожух одягали плащоподібний одяг із грубого домотканого сукна — кирею, що мала відлогу (бородицю, кобку). В деяких місцевостях кирея навіть заміняла свиту, а тому й називалася свитою. Верхній одяг чоловіки підперезували тканим або плетеним вовняним, шовковим, бавовняним поясом.

    Волосся на голові підрізували під макітру. Бороди відпускали тільки літні чоловіки. Стрижка під макітру витіснила у XIX ст. інші її види, зокрема вибривання голови із залишеним "оселедцем", поширене у XV—XVII ст. Влітку носили солом'яні брилі, взимку — смушкові або хутряні шапки циліндричної форми зі сферичним або плоским дном. Бідніше селянство взувалося в постоли — стягнуті шматки сиром'ятної шкіри, а на Полтавщині — плетені з лика личаки. Заможніше населення носило черевики, чоботи.

  

13

  Жіночий народний одяг Наддніпрянщини складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, керсетки, свити або юпки, кожуха. Найрозповсюдженішою була мала сорочка з суцільнокроєним рукавом, пришитим до станка по основі тканини. Вона була відома й іншим східним слов'янам. Другий тип сорочок — з прямими плечовими вставками (полики або уставки), що пришивались до станка по основі або пітканню,— був характерний для Полтавщини. На Правобережжі сорочки мали виложистий або стоячий комір, а також широкі чохли. На Київщині сорочки шились коротшими, ніж в інших місцевостях, довжина їх сягала колін. Жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались лляною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). На Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашали вишивкою менше.

    Поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини — запаскою. Іноді замість запаски одягали дергу — розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини.

    Як святковий одяг була поширена плахта — поясне вбрання з двох досередини зшитих полотен, доповнене спереду вовняним або полотняним фартухом (попередниця, квартух). Одяг типу плахти був поширений тільки на Подніпров'ї і мав дуже давнє походження.

    Зверху на сорочку одягався керсет — безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздоблення.

    Верхнім одягом жінок були свита з білого сукна з "вусами" або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). У деяких районах різновидом юпки був халат. Узимку жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого.

   Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки. На Лівобережжі обв'язували голову хусткою, складеною у вузьку смугу. Таку пов'язку можна було побачити і в інших слов'янських народів. Взимку поверх неї одягали теплу хустку, влітку — легеньку, зав'язуючи кінці під підборіддям або на потилиці.

    Заміжні жінки скрізь по Україні обов'язково покривали голову очіпком. Був поширений давній головний убір — намітка, оздоблена вишитим або тканим орнаментом. Намітку одягали на обруч (кибалку) з лубу, картону або на очіпок.

    Основними прикрасами в жіночого населення Наддніпрянщини були стрічки, сережки, намисто з коралів, бурштину або дутого скла, дукачі, каблучки, персні.

 

 

 

14

 Чоботи носили чорні або двокольорові (чорно-коричневі), які вийшли з ужитку в кінці XIX ст. Святковим взуттям улітку були черевики. Повсякденно жінки, як і чоловіки, здебільшого ходили босоніж або в постолах.

   Своєрідністю відзначався костюм населення Полісся. В цьому історико-етнографічному районі стійкіше зберігалися архаїчні традиції. Тут побутувала чоловіча сорочка з поликами, оздоблена тканим узором, яку носили поверх вузьких полотняних штанів, підперезаних ремінцем. Поширені були безрукавки з сукна домашнього виробництва. Свити й кожухи шили за давньою традицією — з "вусами", носили також прямоспинний кожух (толуб). Переважали свити сірого кольору, кожухи — білого, а на Східному Поліссі — жовтогарячого. Влітку і взимку бідніше населення ходило в личаках.

   Жіноча сорочка на Поліссі була з прямим поликом, пришитим по пітканню, і виложистим коміром. Шилась вона з сурового або напіввідбіленого полотна, оздоблювалась тканим або вишитим монохромним орнаментом переважно червоного кольору (на Чернігівщині — білого). Спідниця шилася з вовняної (літник) або лляної доморобної тканини зі смугами різних кольорів. Спереду літник мав вставку з іншої тканини (притичка). Широко побутував фартух - - вовняний або лляний — з тканим орнаментом. Крім того, жінки носили подібний до білоруського андарак та безрукавку з білого сукна — катанку.