Українська культура ХХ ст

Автор: Пользователь скрыл имя, 17 Декабря 2012 в 17:54, реферат

Краткое описание

ХХ століття як новітній період розвитку української культури можна поділити на декілька історичних етапів, кожен із них мав свої тенденції розвитку, підйоми і спади. В цей час українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури.

Оглавление

Введення
1. Особливості культурного життя доби відновлення української державності (1917-1920 рр.).
2. Радянський етап розвитку української культури (1921-1991рр.).
3. Відродження національної культури в добу розбудови незалежної України (1991–і до нашого часу).
Висновок
Література

Файлы: 1 файл

Українська культура хх ст..doc

— 162.50 Кб (Скачать)

 Провідними театрами були  ім. І.Франка в Києві, ім.Т.Шевченка  в Харкові, ім.М.Заньковецької  у Львові, ім.Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О.Кусенко, П.Куманченко, А.Гашинський, А.Роговцева, Б.Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко. Велику популярність здобула п‘єса О.Коломійця “Фараони”.

 На розвиток української  культури, на громадське життя  в Україні суттєво вплинула  нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети В.Симоненко, Л.Костенко, В.Стус, І.Світличний, Д.Павличко, І.Драч, Є.Сверстюк, Б.Олійник, критик І.Дзюба, публіцист В.Чорновіл.

 Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з‘являється блискуче сузір‘я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов‘яненко, Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко. В цей час українська національна музика має значні досягнення у галузі масової пісенної творчості. Популярними в народі стали “Пісня про рушник” на вірші А.Малишка, “Впали роси на покоси”, “Два кольори” на слова Д.Павличка, “Марічка” М.Ткача, “Чорнобривці” М.Сингаївського, мелодії П.Майбороди, О.Білаша, І.Шамо. Здобутки мало і кіномистецтво України.

 У часи “відлиги” Київська  студія щорічно випускала близько  20 картин. Популярність здобули фільми  “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” поставлена за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Це час становлення українського поетичного кіно: Ю.Іллєнко, Л.Осика, М. Мащенко.

 Основною темою образотворчого  мистецтва в післявоєнні роки  був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна “Визволення Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

 Суттєві зміни сталися в  освітній сфері. У 1953 р. здійснено перехід до обов‘язкової семирічної освіти. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обов‘язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав також право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично його було використано для русифікації українського шкільництва. Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. Визначним педагогом і громадським діячем цього часу був директор Павлишської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР, член-кореспондент Академії педагогічних наук В.О.Сухомлинський. Основну увагу він звертав на індивідуальне виховання, врахування особистості учня.

 У наукові сфері в цей  час розширилася мережа науково-дослідних  установ (з 267 у 1945 р. до 462 у  1950 р.). Найбільшим науковим центром  республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Є.Патон. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець з Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація в 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на інститут кібернетики. Його досягнення пов‘язані з іменем В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962 р.) директора інституту. Серед піонерів космонавтики був Ю. В. Кондратюк. Його ідеї було покладено в основу проекту польоту людини на місяць. Проте роботу Ю. В. Кондратюка не було визнано в країні. Його кілька разів заарештовували, він лише дивом не потрапив під суд, все життя переховувався під чужим іменем. В цей час у науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.

Новим явищем культурного життя  стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

 В часи правління Л.І. Брежнєва (з 1964 р.) почався поворот до  неосталінізму, він супроводжувався  репресіями, утисками та переслідуваннями  багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обгрунтувалося теорією “зближення націй” і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Особливо ці процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972-1989 рр.). Вивчення російської мови стало обов‘язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок і брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2%. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

 Хоча з 1966 р. почалося впровадження  загальнообов‘язкової десятирічної  освіти, розширювалася мережа вузів,  у цей же час посилювалася  ідеологізація школи, характерними  рисами освіти в Україні стали уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактору.

 Ідеологізувалися усі види  мистецтва. Митців привчали мислити  не стільки художніми образами,  скільки політичними категоріями.  Несправедливій жорсткій критиці був підданий класик української літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), присвячений темі збереження національної духовної спадщини. До початку перебудовчих процесів цей роман було вилучено з літературного процесу. Автор викрив порочну практику варварського ставлення до культури і природного середовища в сучасній йому Україні, відверто змальовано причини і наслідки масового виїзду молоді з сіл, екологічні наслідки утворення штучних “морів”, засилля бездумного кар‘єризму та волюнтаризму,

 У 1962-1963 рр. митців-шістдесятників  піддали критиці, твори багатьох  з них перестали друкувати.  У 1965 р. прокотилася перша хвиля  арештів українських шістдесятників, зокрема було заарештовано С.Параджанова,  В.Чорновіла, братів М. та О.  Горинів, у 1972 р. – друга хвиля (заарештовано В.Стуса, І.Світличного, Є.Сверстюка). Сміливо кинув виклик тоталітарний системі критик І.Дзюба своєю книгою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”(1972). Фактично ці процеси були реанімацією “жданівщини”, боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. – В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, В.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова.

 Репресій зазнали і представники  образотворчого мистецтва, зокрема  фундатори фольклорного напрямку  в українському малярстві А.Горська,  В.Зарецький, О.Заливаха, Л.Семикіна, композитори М.Скорик та В.Івасюк.

 Після приходу до влади М.С.Горбачова почалося нове національне відродження України, нерозривно пов‘язане з ідеєю здобуття державної незалежності. У 1989 р., після перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, нею з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР “Про мови в Українській РСР”, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку і функціонування в  усіх сферах суспільного життя. Відповідно до Закону, українську мову в республіці проголошено державою. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова по інерції сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непристижна.

 Роль авангарду в розвитку  української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистиска зайняла провідні позиції: широкий резонанс мали виступи О.Гончара, Б.Олійника, В.Яворівського. Почали друкувати заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори. Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті, почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень.

 Таким чином, радянський етап  розвитку української культури (1921-1991рр.) позначений у культурному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями. Наша культура зазнала величезних втрат, загинули сотні талановитих її майстрів. Влада накладала тяжкий прес на наукову думку, примітизував її, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, під фальшивими гаслами “нової історичної спільності” та “єдиної загально радянської інтернаціональної культури” посилювалися процеси цілеспрямованої денаціоналізації українського народу. Проте все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина боролася за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Українська культура вижила всупереч всім утискам і явила світу великі набутки у багатьох сферах культурного життя, насамперед науці, літературі, образотворчому мистецтві, музиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Відродження національної  культури в добу розбудови  незалежної України (1991-і до  нашого часу).

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної  держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

 У 1992 р. було відновлено  діяльність Києво-Могилянської Академії  – навчального закладу нового  типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

 Незважаючи на економічну  ризу та інші негаразди, значних  успіхів за роки незалежності  досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження  кращих традицій попереднього  часу ( з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).

 Скромнішими є успіхи сучасного  українського кіномистецтва. Вийшло  багато документальних фільмів,  присвячених в основному, історичному  минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

 Продовження розвитку сучасного  театрального мистецтва в Україні  пов‘язане передусім з діяльністю  таких яскравих режисерів, як  Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських.

 Позитивним моментом у роботі  державного телебачення стала  трансляція художніх фільмів  і телесеріалів українською мовою.  Суттєво змінило зміст своїх  програм Українське радіо. Вони  стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

 Неоднозначним є розвиток  літературного процесу. Продовжують  творити письменники й поети  старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

 Поки що можна констатувати  слушність думки визначного українського  консерватора початку ХХ ст. В.Липинського,  який в “Листах до братів  – хліборобів” змалював картину  проблематичності формування повноцінної  нації на території, що здобула  незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять в минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу.

Информация о работе Українська культура ХХ ст