Суспільний устрій та державний лад Київської Русі

         Піхота поділялася також на тяжко збройну та легку. Тяжко - збройна піхота була озброєна так само, як і кіннота: панцери, шоломи, списи, мечі. Зброю їх везли на возах, їх називали „копійники” ¹³

        Тяжко встановити навіть приблизно  кількість княжого війська. 
У Святослава в другому поході на Болгарію було 60 000 вояків, з того числа полягло 38 000. З Борисом на печенігів ішло 8 000¹⁴

Судові  органи. 

      У Київській Русі суд не  був відділений від адміністрації.  Він будувався на класовій  основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду — "княжий двір".  
          Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації — посадники, волостелі та їх помічники.  
У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду. Це був суд землевласників над феодальне залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.

            Запровадження християнства у  Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит. Церковному суду з усіх справ підлягали так звані церковні люди. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу.

4. Суспільний устрій

       Людність українських земель  поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних.

      Верхівку вільних людей становили члени княжої дружини, — зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», 
еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності 
князя. Головною ознакою дружини була добровільність; кожен з 
«княжих мужів» міг «без зради» покинути князя і перейти на службу до іншого¹⁵ . З-поміж княжих мужів обирав князь воєвод та інших урядовців. Спочатку верхівка дружини відрізнялася від земської верхівки — боярства старовинного, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство; княжі мужі об'єдналися в групу значних землеволодільців, впливових у політичному відношенні, що брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свекельда-Добркні-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон-варяг дав 4 покоління.¹⁶

           Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були упривілейованою частиною людності, і всі злочини, заподіяні супроти 
бояр, каралося вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей.

Значніші  бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький  Володимира 
Мономаха, мали свої власні дружини.

        Взагалі верства бояр не була  чимось ізольованим, кастою. До  неї 
завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й 
унуки «поповичів», були чужинці — варяги, половці, торки і т. д.

    У Києві і взагалі в Україні  боярська верства не відокремилася 
від багатого купецтва, промисловців.¹⁷ Специфічні умови торгівлі 
в Х-ХІІІ ст. вимагали, щоб купець був завжди готовий збройно охороняти свій крам від нападів печенігів, половців, і це рівняло їх з 
військовими людьми. Від старих часів встановилося два терміни:

купця — для кожного, хто торгує, і  спеціально «гостя» — для того, 
хто веде закордонну торгівлю. Купці і гості перебували під особливою опікою князя, і в «Руській Правді» поставлено їх поруч з дружинниками.¹⁷

            Уже в Х ст. згадується «старців градських», «нарочитих мужів». 
У ХІ-ХІІ ст. вже багато бояр зв'язують свою долю з містом; Так, у 
1146 році літопис згадує імена бояр, прихильників Ольговичів, 
арештованих Ізяславом II: Данила Великого, Гюргея Прокопича, 
Івора Гюргевича, Мирославля унука, Мирослава Хилича унука. Ратибора, відомого з 1079 року, 1113 року згадується як тисяцького 
Києва. Відомі його сини Ільбех та Фома, посадник Червена (1121 р.). 
Чудин «держав» у 1072 р. Вишгород, а син його Іван брав участь 
в нараді у Берестові 1113 року. Син воєводи Вишати Ян був тисяцьким Києва, а син Яна — Варлаам — ігуменом Києво-Печерського 
монастиря. Так окреслюється досить значна група бояр, що мешкали в Києві й були його патриціатом. Є факти, які свідчать, що 
в XII ст. оця міська еліта більше зв'язана була з містом, ніж з особою князя. Наприклад, київський тисяцький Улеб займав цю посаду за Всеволода, його брата Ігоря та Ізяслава II ¹⁸

       Українські міста і, головним  чином, найбільший, найбагатший 
Київ, переживали той самий процес боротьби з князівською владою 
та патриціатом, який відбувався в Західній Європі і привів до утворення вільних міських громад у Франції, Німеччині, Італії, із  стислих слів літопису можна зробити висновки, що такою боротьбою була «перша революція 1068 року». Безперечно, боротьба киян з Ізяславом почалася до вибуху 1068 року: літопис каже, що повстанці звільнили в'язнів з «поруба». Мабуть, були якісь заворушення до розгрому княжого війська половцями. На масовий характер повстання вказує помста Мстислава, який стратив 70 чоловіка «чаді», а багатьох без слідства осліпив. В опозиції Ізяславові стояла частина ченців Києво-Печерського монастиря. Антоній, на якого «почав  гніватися Ізяслав із-за Всеслава», примушений був втекти до Чернігова. В подіях 1068 року вперше виступають «люди» — населення міста, при чому спільно і міські низи, і купецтво, для якого 
захоплення степів половцями означало припинення торгівлі з Візантією. ¹⁹

       Середню групу вільних людей  давали міста, хоч „ліпші”,  „вяці” люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людності називалася „чернь” або просто „люди”. Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

         У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, 
широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний 
відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних 
фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних 
ремесел: Ганчар, Кожем'яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, 
також знаряддя виробництва, гончарні печі і т. п. В Києві на «Горі», 
в княжому місті було багато майстерень, які виробляли найкоштовніші речі: золотникарські, косторізні, де обробляли слонові ікла, металообробні, скляні. Очевидно, то були майстерні, які працювали для князя, при чому вироби їх часто позначалися тавром з тризубом.

        Нижчу групу вільного населення  становили селяни — смерди. 
Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, 
худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. „Руська Правда” охороняла 
особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти 
смерда була меншою, ніж за злочин проти, боярина чи «княжа мужа». В ХІІ-ХІІ ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласника, які працюють на боярській землі, залишаючись вільними.²⁰

                Напіввільні люди.

         В Україні-Русі Х-ХШ століть існувала досить численна група напіввільних людей — «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній 
міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан 
продав закупа в холопство — закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.²¹

     Н е в і л  ь ні  люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні,  продаж при свідках, шлюб з холопкою — «робою», вступлення на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж: закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться на волю, якщо пан звільнить його, а крім того — для жінки-рабині, якщо пан зґвалтував рабиню — тоді. після смерті пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора;

він був  власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: церква закликала до пом'якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці «відпущеники» переходили в іншу категорію населення — ізгоїв.²²

       Ізгоями   вважали людей, які в силу різних причин вибули 
з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному Уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. До цих трьох груп ізгоїв штучно приєднано четверту — «коли князь завчасно осиротіє». Про стан і практику, яка встановилася супроти князів-ізгоїв, мова була вище. Звичай вживати терміну «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжні  ізгоїв, які перебували під опікою Церкви.

Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестаментами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам’ятки церковної літератури. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

5. Висновок

Київська  Русь залишила блискучу спадщину на терені 
Східної Європи. Її величезна політична традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку багатьох держав східноєвропейських народів.

Київська  Русь являла собою відносно цілісну політично-федеральну єдність недовго. Створивши сприятливі умови для зростання соціально-економічних регіонів, вона розпалась на окремі князівства-держави.

З впевненістю можна сказати, що Київська Русь витворила за часи свого існування могутню силу, яка тримала в єдності східнослов'янський світ і в часи дроблення його на князівства-держави, і в часи найбільших лихоліть.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. Це була відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету - васалітету держава, її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Ця держава мала складний процес становлення державності. Розпочалося все з невеличких племен, які поступово об’єднувались . Поступово з них утворилась велика, могутня держава – Київська Русь. Могутність її була настільки великою, що сусіди постійно з загарбницькими намірами прибували на її територію. В процесі розвитку суспільство набуло розшарованого характеру. Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних.

 Під  впливом внутрішніх протиріч і зовнішньої загрози Київська Русь припинила своє існування, проте залишила помітний слід в  історії . 
 
 
 

Зноски :

1. В. О. Ключевський. Курс русской исстории ; т. І. М. с.103-104;

2. М. Грушевський. Історія України – Руси ; т. І,  Львів 1913. с. 388- 398;

 3. Повесть временних лет т. ІІ . М. 1950 , с. 220;

 4.Б. А. Рыбаков . Очерки истории .М., 1963. с. 794;

 5. Annales Bertiniani in usum schlarum. Hannover , 1883 с. 19-20;