Структура та зміст Литовських статутів

     Розмір  і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами [9, 57].

     Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість  “обіди” під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись “виступом”, а злочинець – “виступцем”. Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевно хворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.

     Норми кримінально-правового характеру  передбачали складну систему  злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

     Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.

     До  політичних злочинів були віднесені: втеча  до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

     Державні  злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

     Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

     Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну.

     Злочини проти моралі та сім'ї: двоєжонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо [7, 117-119].

     Загострення міжстанових відносин відбилось  на меті та видах покарання.

     Головна мета покарання – залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

     Найбільш  тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II – у 60, за ІІІ – у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.

     Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.

     В Статутах ми бачимо складну систему  майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із “накладу”, який поступав у скарбницю держави, “шкоди” – винагороди за вчинену шкоду потерпілому, “головщини”, яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.

     Покарання у вигляді позбавлення прав і  честі називалось “виволанням” і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

     Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути  вказували вид покарання, а не його розмір.

     За  законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе [8, 89-90].

      Висновки

     Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської  держави були статути.

     Протягом шістдесяти років (1529  – 1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем.

     Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й  тієї ж пам'ятки. Але більшістю  вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам'ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою.

     Статути є пам'ятками історії законодавства  та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження.

     Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені  норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: “Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жо-мойтскому и иных через наяснейшего панаЖикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жо-мойтского, Мазовецкого и иных”.

     Статути 1566 та 1588 pp. носили назви: “Статут Великого князьства Литовського 1566 года” і “Статут Великого князьства Литовського 1588 года”. В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: “Статут Великого князівства Литовського”, та тільки не “Литовський статут”, бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.

     Найрозробленішим  був Литовський статут 1588, в якому  значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом – французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава.

     Право спадщини належало синам, дочки могли  одержати не більше четвертини майна  у вигляді приданого. За вмисні злочини  винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався  смертю, а з його майна стягувалася так звана головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 – які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 – не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі.

     Список  використаних джерел та літератури

     1. Іванов В. Історія держави і  права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. – 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

     2. Історія держави і права України:  Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України.  Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

     3. Історія держави і права України:  Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред.  В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

     4. Історія держави і  права  України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

     5. Історія держави і  права  України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. – 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

     6.  Кузьминець О. Історія держави  і права України: Навчальний  посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій  Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

     7. Кульчицький В. Історія держави  і права України: Навчальний  посібник/ Володимир Кульчицький,  Борис Тищик,. - К.: Атіка, 2001. - 318 с.

     8.  Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

     9. Орленко В. І. Історія держави  і права України: Посібник для  підготовки до іспитів/ В. І.  Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид.  Паливода А. В., 2006. - 161 с.

     10. Терлюк І. Історія держави і  права України: Доновітний час:  Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський  держ. ун-т внутрішніх справ . - К.: Атіка, 2006. - 399 с. 

     11. Швидько Г. Історія держави  і права України (X - XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.