1.3. ІІІ Литовський  статут – 1588 р.

     Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного – єпископа, другого – світського, “секретаря нашого – доктора Августина” (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ротундус.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні.

     Кодифікаційний  процес Великого князівства Литовського  продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою “Новий”. В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення. Кримінальні норми спрямовані на захоплення рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

     Цей статут в протилежність акту Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

     При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

     ІІІ Статут був затверджений у відповідності  з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

     У вступі до III Статуту, написаного Левом  Сапегою, підкреслювалося, що метою  правової держави є охорона прав і свобод громадян.

     III Статут, як і два попередні,  було підготовлено староруською  мовою. Підканцлер Лев Сапега  вирішив видати Статут на мові  рукописного оригіналу, підкреслюючи  при цьому, що “не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм” [10, 121-123].

     Правова система за Статутом 1588 року – це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

     Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

     Розглянемо  головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням  буржуазного права. Право кожного  періоду відповідає в основному  економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дію та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

     Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях  до 1840, юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом – французькою, латинською та ін. мовами.

     Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

     Договори, як правило, укладаються в письмовій  формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

     За  вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець  карався смертю, а з його майна  стягувалася так звана головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 – які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 – не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

     Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

     Велике  місце займали злочини проти  особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців [5, 52-54].

      Розділ 2. Характеристика права за Литовськими  статутами

     Біля 1/4 статей у кожному з трьох  Статутів присвячено процесуальному праву  і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес носив позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подачі заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

     Правда, реальний обсяг прав учасників процесу  залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

     У Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

     Загальна  територіальна підсудність справ  визначалась у відповідності  із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, – у кримінальних.

     Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням  часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф (“вина за нестаніє”).

     Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

     Серед судових доказів на першому місці  стояло власне зізнання. Для того, щоб  його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф (“навязку на мукі”), а якщо помирав під тортурами – то годовщину (штраф родичам).

     Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення  “добрих людей”, письмові докази і присягу. “Добрі люди” були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.

     Велике  значення мала характеристика звинувачуваного  з боку "добрих людей". Негативна  характеристика вела до винесення смертного вироку.

     За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під  присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше – польською мовою [3, 84-86].

     Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні в порівнянні з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов'язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. ВIII Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст III Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.

     Підканцлер  Лев Сапега у вступі до ІII Статуту  підкреслив ідею правової держави, метою  якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави  сам підкоряється праву [1, 69].

     В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише “вільні люди шляхетського стану”. Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги – землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.

     Значний розвиток отримало зобов'язувальне  право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.

     У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений  маєток переходив у володіння  та користування кредитора до повного  його викупу боржником. У заставу  могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.

     Значне  місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір  купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в  присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах [8, 76-77].

     Статути знали спадкування за законом  і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і  правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо).

     Міщани  міст, що не мали права на самоврядування, могли передавати за заповітом тільки одну третину майна, дві третини  переходили до дітей, а при відсутності дітей – у власність власника міста.

       Шлюбні та сімейні відносини  регулювались нормами, які складались ше в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків – 18. Згодом III Статут знову понизив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих в шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веном називалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1/3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.