Становлення Болонського процесу

Міністерство науки та освіти України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Реферат на тему:

"Становлення Болонського процесу"

(аналіз нормативних документів)

Виконав:

Студент групи ІСС-51м

Красноженюк Т.В.

Первірила:

Баран З.А.

Львів 2010

Зміст

Вступ ……………………………………………………………….3-4ст.

Велика хартія університетів……………………………………… 5-8ст.

Лісабонська конвенція……………………………………………. 9-10ст.

Сорбонська декларація....………………………………………… 11-12ст.

Болонська декларація…………………………………………….. 13-15ст.

Висновок ……………………………………………………………16ст.

Список використаної літератури…………………………………. 17ст.

Вступ

Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної "Зони європейської вищої освіти" до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського Процесу до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

                  учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;

                  привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;

                  Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства[1].

Болонський Процес заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи Болонського Процесу, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча можливість використовувати способи міждержавного обміну в освітній сфері є дуже привабливим, зокрема для науковців та студентів країн де система вищої освіти знаходиться на нижчому щаблі розвитку[2].

Болонський Процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Головною задачею Болонського процесу є зведення систем вищої освіти різних країн до певних спільних принципів, як от спільна система оцінювання (кредитно-модульна) але при цьому прагне і зберегти особливості освіти кожної країни і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання "Болонської декларації" у 1999 році, проте її передісторія сягає 1954 року, коли було підписано "Європейську культурну конвенцію", в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів 1988 р. (Magna Charta Universitatum), далі цю ідею було розвинуто в Ліссабонській конвенції 1997 р., Сорбоннській декларації 1998 р. та логічно завершені у Болонській декларації 1999 р., які далі й будуть більш детально розглянуті. 

Велика хартія університетів

Ідея об'єднання європейських країн з часом дала підставу для розгляду процесів, які б дали можливість активно взаємодіяти громадянам цих країн між собою у різних сферах зокрема і в сфері освіти, яка забезпечувала виховання спільних трудових ресурсів. Ця ідея отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам.

Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, які мали розробити проект Великої Хартії.

Велика Хартія, проект якої був створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів, тобто ініційована частково з боку інтелектуальної еліти країн-учасниць. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Якщо проглянути текст Хартії, то можна побачити головні причини, на думку творців, які спонукали до підписання Великої Хартії:

1) на завершальному етапі цього тисячоліття майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є справжні університети;

2) завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони також мають служити суспільству в цілому і що культурне, соціальне й економічне майбутнє суспільства вимагає, зокрема, значного внеску в подальшу освіту;

3) університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх, а через них - інших, поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя. 

Щоб забезпечити виконання покладених цілей у Хартії були виділенні такі принципи:

1. Університет - самостійна установа в суспільствах із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання.

Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.

3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет є ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їхнього удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є хранителем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

 Які мали бути виконанні завдяки наступними способами:

1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.

2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності.

3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.

4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основний елемент постійного прогресу знань.

Тому, як і на початку своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) і присудження стипендій як необхідний інструмент для здійснення своєї місії в актуальних на сьогодні умовах.

Контроль за виконанням принципів Хартії планувався здійснюватись за чотирма основними напрямами:

1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

3) підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;

4) видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів[3].

Отже, якщо спробувати зрозуміти потребу в цій Хартії. То вона була зумовлена ситуацією у сучасному світі, особливо у Європейському товаристві, де роль культури і освіти почала займати одне з домінуючих місць, і саме на університети поклалось завдання забезпечення потрібного рівня культури та освіти для суспільства загалом.

Лісабонська конвенція

Лісабонська конвенція була розроблена і прийнята в 1997 році під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО і головною її метою була регуляція положень про визнання кваліфікації, яка стосувалась вищої освіти саме європейському регіоні. Вона містить угоди про:

1)     визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфікація вищої освіти; кваліфікація, що дає доступ до вищої освіти); визнання; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги));

2)     компетенцію державних органів;

3)     основні принципи оцінки кваліфікації;

4)     визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

5)     визнання періодів навчання;

6)     визнання кваліфікацій вищої освіти;

7)     визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців;

8)     інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

9)     інформацію з питань визнання;

10) механізми здійснення;

11) заключні положення.

Слід зазначити, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Ліссабонську конвенцію.

Головну ідею, зафіксовану в Ліссабонській конвенції, можна процитувати так: "Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги"; прагнення країн-учасників полягає в тому, щоб "надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користуватися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав"[4].

Коротко аналізуючи цю конвенцію можна зазначити, що вона мала інструментальний характер, тобто чітко описувала головні механізми, які слід було використовувати.

Сорбонська декларація

25 травня 1998 року чотири європейські міністри підписали в Парижі спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Головні положення цієї декларації такі:

•  формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

•  міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

• орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

•  використання системи кредитів (ECTS);

•  міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

• надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

• підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

•  підтвердження Ліссабонської конвенції;