Сталінський терор в Україні в 30-ті роки ХХ століття

З КП(б)У  від січня 1934 р. по травень 1937 р. (між  XII і XIII з'їздами) було виключено з партії 92 482, або 23% членів і кандидатів партії. У троцькізмі і націоналізмі були обвинувачені 7515 чол., у шпигунстві і диверсіях - 883 чол., у правому опортунізмі - 115 чол.

Були  знищені як виборні партійні органи, так і їхній апарат. В апараті  ЦК КП(б)У було репресовано багатьох заввідділами й інших працівників, були визнані "засміченими" "ворогами народу" і відповідно "очищені" від них обкоми, міськкоми і райкоми Київської, Харківської, Одеської та всіх інших областей, йшла масова кооптація до них нових членів.

Особливо  великого розмаху набули репресії після  лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 р., на якому Сталін і його найближчі поплічники - Жданов, Молотов, Каганович, Єжов головну увагу зосередили на "уроках шкідництва, диверсій і шпигунства японо-німецько-троцькістських агентів" і, виходячи з "теорії" про загострення класової боротьби, закликали до посилення пильності і нещадного "викорчовування" "ворогів народу" і "агентів імперіалізму". В Україні "розгром ворогів" посилився після призначення у січні 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У М. Хрущова і приїзду у лютому 1938 р. в Україну Єжова.

Із 102 членів і кандидатів ЦК та 9 членів Ревізійної комісії, обраних на XIII з'їзді КП(б)У (27 травня - 3 червня 1937 р.), були репресовані 100 чол. Серед них 13 із 15 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У - Косіор, Любченко, Попов, Хатаєвич, Гикало, Сухомлин та ін. Репресовані були всі 11 членів Оргбюро ЦК КП(б)У. Дійшло до того, що на XIV з'їзді КП(б)У у червні 1938 р. нікому було звітувати із членів ревізійної комісії, оскільки всі вони, обрані на попередньому XIII з'їзді, були репресовані. Хрущов, оцінюючи "розгром ворогів" у партійному і державному апараті, в Червоній Армії, говорив: "Знищуючи ворогів народу, ми завдали удар польській, німецькій, японській та іншим розвідкам, рівний виграшу великої війни".

Щоб виправдати масові репресії проти керівних діячів, передусім проти комуністів із дореволюційних часів, членів так званої "ленінської партійної гвардії", співробітники НКВС, очевидно не без вказівок з Москви, з оточення Сталіна, сфабрикували до неймовірності неправдоподібні справи про існування різних контрреволюційних організацій. Брати Станіслав і Казимір Косіори були обвинувачені в тому, що вони з давніх часів були членами "Польської організації військової" (ПОВ), при цьому Станіслав начебто очолював цю організацію в Україні і був, за "даними" НКВД УРСР, "довірений польського і німецького генштабів, вірний слуга польського, німецького, японського фашизму, обер-шпигун".

В Україні  нібито існували право троцькістський центр, до якого входили М. Попов, Є. Вегер, С. Саркісов, В. Балицький, М. Хатаєвич та ін., "обласні право троцькістські організації". Керівниками таких центрів у Києві були оголошені П. Постишев і С. Кудрявцев, у Харкові - М. Гикало і С. Свистун, у Дніпропетровську - М. Хатаєвич та ін. Керівники НКВС республіки заявили, що вони викрили "антирадянський націоналістичний центр", який очолювали Любченко, Затонський, Хвиля, Порайко та інші і який був агентурою польської та німецької розвідок. Зокрема, керівники НКВС УРСР заявили, що українські буржуазні націоналісти, переважно колишні боротьбисти на чолі з Любченком, готували збройне повстання в Україні, для чого була створена "підпільна мережа повстанських комітетів", а «головний повстанком» начебто очолював восьмидесятирічний академік О. Корчак-Чепурківський.

У 1938 р. "за створення контрреволюційної військово-терористичної організації" був заарештований і розстріляний Ю. Медведєв, який після І з'їзду рад України (Харківського) в грудні 1917 р. став першим головою ЦВК Рад України. У січні 1937 р. у ході судового процесу в справі "Паралельного антирадянського троцьківського центру" був засуджений і розстріляний один із організаторів КП(б)У в 1918 р., перший секретар її ЦК, голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України наприкінці 1918 - на початку 1919 рр., потім видний господарський керівник Г. П'ятаков. Уночі з 17 на 18 жовтня

1937 р.  на квартирі в Москві був  арештований, а 25 листопада того  ж року, без суду, був розстріляний  Е. Квірінг - активний учасник революційного руху в Україні й утворення КП(б)У, секретар її ЦК з жовтня 1918 р. по березень 1919 р., а потім перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 рр., відомий економіст і господарник. Трагічною була й доля Косіора, який у 1919-1920 рр. був секретарем ЦК КП(б)У, з 1928 по 1934 рр. - генеральним секретарем ЦК КП(б)У, у 1934-1938 рр. - першим секретарем, а у 1930-1938 рр. - членом Політбюро ЦК ВКП(б). Хоча Косіор був одним із активних провідників сталінської політики в Україні, у січні 1938 р. він був переведений до Москви на посаду заступника голови Раднаркому СРСР, у квітні

1938 р.  заарештований і 26 лютого 1939 р.  розстріляний.

У м'ясорубці сталінських репресій загинули перші  голови уряду Радянської України. М. Скрипник - голова Народного Секретаріату, першого радянського уряду України в 1918р„член парті із 1897 р., видатний партійний і державний діяч, не витримавши обвинувачень у націоналізмі і тотального цькування, 7 липня 1933 р. покінчив самогубством. X. Раковський - голова Раднаркому УСРР з січня 1919 р. до липня 1923 р., який не раз виступав з критичними зауваженнями на адресу Сталіна, у 1937 р. був арештований, за процесом у справі "Антирадянського право троцькістського блоку" у березні 1938 р. був засуджений до 20 років тюремного ув'язнення, а 11 вересня 1941 р. в Орлі, напередодні вступу до міста німецько-фашистських військ, був розстріляний. В. Чубар був головою РНК УСРР з 1923 р. до 1934 р., після чого був переведений до Москви на посаду заступника голови РНК СРСР, потім Наркомфіна. У1937 р. був заарештований і 26 лютого 1939 р. розстріляний. Після Чубаря з квітня 1934 р. головою уряду республіки став П. Любченко - виходець із партії боротьбистів, який після ліквідації цієї партії у березні 1920 р. ввійшов до КП(б)У і сумлінно працював на користь радянської влади. Але, як уже говорилось, у 1937 р. його стали обвинувачувати в участі в "Антирадянському центрі" і зв'язках з іноземними агентами. 1 вересня 1937 р. в газетах було повідомлено, що напередодні, ЗО серпня 1937 р., в день обговорення пленумом ЦК КП(б)У його поведінки, Любченко покінчив життя самогубством. Висловлюється також і думка, що Любченко був застрелений співробітниками НКВС.

29 липня  1938 р. було розстріляно В. Затонського - учасника боротьби за радянську владу в Україні, одною із організаторів КП(б)У, беззмінного члена її ЦК і уряду республіки, який в останні роки перед арештом (1933-1937 рр.) працював наркомом освіти УРСР.

Однією  із жертв репресій став і Ю. Коцюбинський - син класика української літератури М. Коцюбинського, член більшовицької  партії з 1913 р., активний учасник Жовтневого збройного повстання 1917р. у Петрограді, головнокомандуючий військами Української  Радянської Республіки наприкінці 1917 - на початку 1918 рр., у час боротьби проти Центральної Ради. У1933 р., після самогубства Скрипника, Коцюбинського було призначено головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР. Але в 1934 р. його було знято з цих посад, виключено з партії, а 12 лютого 1935 р. заарештовано, обвинувачено у створенні контрреволюційної терористичної організації та троцькістського центру в Україні і за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР 8 березня 1937 р. розстріляно.

Разом з  винищенням партійних і державних  працівників були розгромлені й  господарські кадри - керівники наркоматів, Держплану, промислових та інших підприємств, інженери, техніки та інші. В Україні були репресовані керівник будівництва Дніпрогесу В. Михайлов, директор Харківського тракторного заводу П. Свистун, директор Запорізького металургійного комбінату М. Лур'є, директор Макіївського металургійного комбінату Г. Гвахарія, директор " Азовсталі" Я. Гугель, директор Харківського паровозобудівного заводу І. Бондаренко та багато інших.

Понад 40 тис. репресованих військових 15 тис. чол. були командирами й політпрацівниками Київського й Харківського військових округів, причому у цих округах репресії почалися майже на рік раніше, ніж у інших військових округах. Уже в червні-вересні 1936 р. було заарештовано активних учасників Громадянської війни комдива Д. Шмідта, комбрига Б. Кузьмічова, комкора С. Туровського, комдива М. Зюка, комдива Ю. Сабліна. Масового ж масштабу репресії у військах України набули після арешту на шляху з Києва до Москви у Брянську командуючого КВО Й. Якіра і судового процесу над міфічною "контрреволюційною військовою організацією", очолюваною начебто М. Тухачевським, який відбувся 11 червня 1937 р. Після цього було репресовано командуючого військами Харківського військового округу І. Дубового, членів військових рад і начальників політуправлінь КВО і ХВО М. Амоліна і С. Кожевникова, начальників штабів, майже всіх начальників управлінь та відділів штабів, 45 командирів стрілецьких з'єднань, 20 командирів кавалерійських з'єднань та багато ін. Серед тисяч знищених в Україні військових 130 чол. належали до вищого командного складу Червоної Армії.

Сталінський терор, під час якого були винищені мільйони керівних працівників, інтелігентів, робітників і селян, інші залякані, деморалізовані й паралізовані, підірвав творчі сили українського народу. Навіть Комуністична партія (більшовиків) України, яка була складовою частиною тоталітарної системи, зазнала великих жертв, що позначилось на її складі і чисельності. На 1 січня 1933 р. в КП(б)У налічувалося 550433 члени і кандидати партії, а на січень 1938 р. -284152 чол., тобто чисельність комуністів зменшилася на 266281 чол., або на 48,3%.

Установити  загальну кількість репресованих в  Україні неможливо.

Список  використаної літератури

1. Новітня історія України (1900 -2000): Підручник/ А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін.. – К..:вища шк.., 2000.
2. О. Д. Бойко Історія України,: посібник/видання 2-ге, доповнене. К. «Академвидав» 2004р.
3. В. В. воропаєва, О. В. Гісем,  Історія України ХХ століття, видавництво «Ранок» 2006.
4. Гунчак. Т. Україна: перша половинаХхст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.
5. Турченко Ф. Г., Панченко П. П.,Тимченко С. М. Новітня історія України –вид. 2-ге,- К.: Генеза, .2006