Сталінський терор в Україні в 30-ті роки ХХ століття

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після ХНІ з'їзду КП(б)У 1937 р., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітації колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ... не можна».

Для зміцнення  тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою ХНІ з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного  режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про  зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках  свідчать утвердження комуністичної  форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові  репресії, що набули в 20—30-х роках  різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Голодомор 1932-1933рр.

Разом із колгоспним ладом народилося директивне управління колгоспами, за яким той, хто давав настанову, не брав на себе економічної відповідальності за її наслідки. Одержавлення колгоспів, які формально вважалися спільною власністю колективу селян, виявлялося в дріб'язковому, суперечливому, некомпетентному втручанні чиновників, зарегламентованості численними постановами, планами, нормативами, що плодилися на всіх рівнях управлінського апарату. Розмірковуючи над причинами провалу в сільського сподар знався у виступі на III Всеукраїнській партконференції в липні 1932 р.: «Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого планівного органу».

За статутом загальні збори колгоспників могли  самостійно обирати голову й правління в цілому. Однак вирішальне слово у «виборах» належало районним організаціям — райкому партії, районному відділенню ДПУ і райвиконкому. Незалежно від того, чи були директиви з району обґрунтовані, їх невиконання для керівників колгоспу завжди закінчувалося однаково: усуненням з посади, а то й ув'язненням.

На ключову  посаду голови правління нерідко призначалися двадцятип’ятитисячними — робітники промислових підприємств, які були мобілізовані на колгоспну роботу партійним і профспілковим апаратами. Маючи досвід організації праці у великих колективах, двадцяти п’яти тисячники часто виявлялися на висоті і в новій для себе справі. Однак історія колективізації знає багато інших прикладів, коли трудові зусилля колгоспників сходили нанівець через некомпетентність міських висуванців.

Колгоспи  в артільній формі за своєю  природою були дуалістичні: громадське господарство прив'язувалося до командної  економіки, а підсобне — до ринку. Проіснувати за рахунок невеликої  присадибної ділянки колгоспник не міг. Праця на колектив повинна  була давати йому певну частку виробленої спільними зусиллями продукції.

Проте на левову пайку колгоспної продукції  завжди претендувала держава. Й Сталін назвав першою заповіддю колгоспників поставки державі. Розподіл виробленої продукції серед колгоспників мав  здійснюватися за залишковим принципом, тобто після виконання державних зобов'язань, якщо для такого розподілу щось залишалося.

Велике  виробництво у сільському господарстві потребувало механізації. Ця проблема розв'язувалася через створення машинно-тракторних станцій (МТС). Починаючи з жовтня 1930 р. й до кінця першої п'ятирічки в середньому кожні два дні в Україні з'являлася нова МТС. Наприкінці 1932 р. вже діяло 594 МТС із 25 630 тракторами. В зоні їхньої дії перебувала майже половина колгоспів. МТС обслуговували 77 відсотків колгоспного масиву орних земель.

Колективізація  в артільній формі була поступкою  селянству з боку Й. Сталіна та його найближчого оточення. За поступку колгоспникам щодо присадибної ділянки  Сталін узяв реванш у колгоспів. Розміри  колгоспних поставок державі заздалегідь  не визначалися. Коли хлібозаготівельний план ставав відомим, він охоплював майже весь урожай. Щоб колгоспи не могли продати хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили. Скасована в 1921 р. продовольча розкладка відродилася у новій формі.

Продрозкладка 1919—1920 рр. стягувалася з індивідуальних господарств, і заготівельники не могли дійти до кожного з мільйонів селянських дворів. Стягнення продрозкладки з колгоспів виявилося простою справою. Хліб потрапляв до заготівельних пунктів прямо з колгоспних ланів на машинах МТС. Через те що технічний бік заготівель вирішальною мірою спростився, Сталін привселюдно оголосив, що зернова проблема успішно розв'язується. У 1930 і 1931 рр. поставки колгоспної продукції державі перебували на рекордно високому рівні, але тільки через те, що колгоспникам майже нічого не залишалося.

Колгоспники збагнули, що потрапили у пастку. Змушені працювати в громадському господарстві, вони тільки робили вигляд, що працюють. Абсолютна матеріальна незацікавленість в результатах праці призводила до колосальних втрат продукції. У газетних кореспонденціях повідомлялося, що врожай 1932 р. видався добрим, проте гине на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Поширилося розкрадання колгоспної продукції.

Й. Сталін усе-таки розраховував, що вдасться примусити  селян працювати на державу під  загрозою суворих кар. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили власноручно  написану ним постанову «Про охорону  майна державних підприємств, колгоспів  і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше як 10 років. За пів кишені зерна, принесеного з поля голодній сім'ї, колгоспник діставав строк у концтаборі. У народі цей драконівський акт охрестили «законом про п'ять колосків».

Хлібозаготівлі  з урожаю 1932 р. відбувалися набагато важче, ніж будь-коли, адже втрати хліба  в полі вимірювалися сотнями мільйонів  пудів. За станом на початок жовтня тільки 1403 колгоспи з наявних 23 270 виконали річний план. В результаті у 1932 р. стрімко зменшився хлібний експорт, що призвело до майже десятиразового збільшення дефіциту зовнішньоторговельного балансу СРСР проти 1929 р. На західних валютних ринках з'явилася чорна біржа радянських векселів. Зменшилися й без того мізерні норми видачі продуктів по картках для робітників та службовців.

У цій  ситуації Й. Сталін відрядив в основні  хлібовиробні райони СРСР надзвичайні  заготівельні комісії на чолі з своїми найближчими співробітниками. П.Постишев очолив комісію в Поволжі, Л. Каганович — на Північному Кавказі, В. Молотов — в Україні.

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила у селянському секторі 87 млн. пудів, у радгоспів — 17,6 млн. пудів. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 261 млн. пудів. Заготівлі з урожаю 1931 р., які тривали до кінця січня 1932 р., дали 440 млн. пудів. Проте втрати зерна під час вирощування і збирання урожаю 1932 р. були набагато більші, ніж у 1931 р. Тому зменшення надходжень хліба в державний фонд у1932 р. не означало збільшення хлібних запасів у селян. Навпаки, у селян після зимових заготівель 1932—1933 рр. з урожаю 1932 р. хліба не залишилося зовсім. Торгівля хлібом була заборонена.

Конфіскація хлібних запасів призвела до випадків голодної смерті у багатьох селянських родинах. Однак вона не пояснює  жахливих масштабів голодомору, який мав місце в українському селі.

Пояснення приховане в діях надзвичайних хлібозаготівельних комісій в Україні і в одному з шести округів Північного Кавказу  — Кубанському. Тут, на відміну від  Поволжя і більшості округів  Північного Кавказу, комісії не обмежилися конфіскацією хліба. Вони запровадили для покарання боржників по хлібозаготівлях «натуральні штрафи»: коли не було хліба, конфісковували інше продовольство, яке знаходили під час обшуку на селянському подвір'ї. Практика «натуральних штрафів» стала свідомо здійснюваним терором голодом. «Натуральні штрафи» — візитна картка страхітливого голодомору.

Державі був потрібний хліб, а не картопля чи фруктова сушня. Коли почалася «заготівля»  всього виявленого в селянській садибі продовольства, можна з певністю ствердити: так тоталітарна держава карала селян за небажання працювати в громадському господарстві артілей.

Терор голодом, як і експропріація  заможного селянства, був одним із методів створення колгоспного ладу.

Треба зазначити, що конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» хлібозаготівель. Нерідко вона здійснювалася цілком гласно, з висвітленням у районних газетах.

Слово «голод»  не згадувалося навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У або у протоколах політбюро ЦК. Конкретні заходи партійних органів, які пов'язувалися з голодом, проходили в документації через «особливі папки». Певна річ, ніхто не боявся розголошення відомої всім інформації про голод. До того ж всі документи ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) мали гриф «цілком таємно». У сталінського табу був інший знаковий сенс: тема голоду не підлягала обговоренню на будь-яких,, навіть закритих, партійних зборах або пленумах партійних комітетів. Цього табу в КПРС дотримувалися до 25 грудня 1987 р. Про голод, від якого загинули мільйони, не можна було нічого сказати без ризику потрапити у концтабір.

Аналіз  демографічної статистики 30-х років  свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р. становили близько 150 тис. чол. Цей голод був зумовлений зимовими хлібозаготівлями з урожаю 1931 р. (в першій половині 1932 р.) та з урожаю 1932 р. (в останньому кварталі 1932 р.). В українському селі смертність перевищила народжуваність у червні, жовтні, листопаді та грудні 1932 р.

У 1933 р. внаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів смертність у сільській місцевості УСРР набула масштабів голодомору. Голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік.

Народжуваність  у голодні роки знизилася на порядок. Повні демографічні втрати в Україні  включно з викликаним голодомором зниженням народжуваності сягнули за 1932—1933 рр. 5 млн. чоловік (без Кубані).

Великий терор. Атмосфера страху

Складовим і неодмінним елементом тоталітарної системи було повне ігнорування  всяких норм законності, створення обстановки загальної підозріливості і доносительства, масові необґрунтовані репресії і, як наслідок, нагнітання тотального страху, розпалювання істерії боротьби проти "шкідників, диверсантів, шпигунів, ворогів народу". Це було потрібно Сталіну передусім для фізичної розправи з усіма "опозиціонерами", ідейними противниками, з усіма, хто виступав із критикою його поглядів і політики, з усіма, хто не міг примиритися з більшовицьким режимом.