Сімейне право Стародавнього Риму: загальна характеристика

МВС України

Харківський національний університет  внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут права  та масових комунікацій

Навчально-консультативний пункт  у м. Полтаві

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

з предмету  Основи римського приватного права

 

На тему «Сімейне право Стародавнього Риму: загальна характеристика»

 

                                                                                 

 

 

                                                                   

                                                                     Виконав студент

                                                                      III курсу групи ПЗЗН 12-11П

                                                     Литвиненко Владислав

                                  Сергійович

                                           Домашня адреса:

                                                                          Полтавська обл. Семенівський  рн.

                                                                         с. Оболонь, вул. 50-річчя ВЛКСМ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Полтава

2012р

Зміст

 

I.Вступ…………………………………………………………………3

 

II.Шлюб……………………………………………………………….5

           

1. Шлюб cum manu………………………………………….7
2. Шлюб sine manu………………………………………….8
3. Конкубінат (concubinatos)………………………………10
4. Зв'язки між чоловіком і жінкою, подібні з шлюбом…..10

 

III. Припинення шлюбу………………………………………………11

 

IV. Зміцнення сім'ї…………………………………………………….11

 

V. Батьківська влада (P atria potestas)………………………………..12

 

VI. Опіка (tutela)……………………………………………………… 14

 

VII. Висновок………………………………………………………….15

 

VIII. Основні терміни та список літератури…………………………17

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Давньоримське право  закріпило патріархальну сім’ю, яка, будучи відокремленою господарською організацією, пов’язувалася із суспільством і

державою через його голову (pater familias). Типовою формою шлюбу був шлюб із«владою чоловіка». Але дружина частіше за все виявлялася під владою домовладики(батька чоловіка), якщо тільки чоловік не мав самостійного сімейного статусу. Вонаповністю поривала зі своїми кровними родичами  когнатами, підпадала під владу нового домовладики й ставала зв’язаною родинними відносинами із членами сім’ї чоловіка — агнатами. Чоловік або домовладика мали над нею необмежену владу, аж до

продажу, обернення в  рабство або навіть покарання  смертною карою.

Такого права не мали раби, перегріни, латини. Тривалий час не дозволялися шлюбиміж патриціями й плебеями, що знайшла відображення в Законах XII таблиць. Але законом Канулея (445 рік до н. е.) ця заборона була скасована.

Шлюб міг укладатися в різних формах, в тому числі шляхом релігійного обряду у вигляді фіктивної купівлі дружини (по типу манципації) або ж внаслідок фактичного спільного проживання чоловіка й дружини протягом року. В останньому випадку влада чоловіка не виникала, якщо дружина щорічно відлучалася з будинку чоловіка на 3 ночі.

Шлюб припинявся у  випадку:

• смерті одного з подружжя або втрати ним правоздатності,

• розлучення, яке було в найдавніший період рідким явищем і допускалося тільки з ініціативи чоловіка в суворо визначених умовах (прелюбодіяння дружини або вигнання плоду).

Діти не могли самостійно придбати майно, все куплене ними ставало власністю батька. Зобов’язання, прийняті на себе сином, не зв’язували батька. Але потерпілий міг притягнути батька до майнової відповідальності у разі делікту, вчиненого підвладним членом сім’ї.

Зацікавленість глави  сім’ї в залученні додаткової робочої сили призвела до розвитку інституту усиновлення, процедура якого здійснювалася в народних зборах у присутності понтифіків. Усиновлення відбувалося також шляхом триразового фіктивного продажу члена сім’ї у рабство, а потім з уявною переуступкою прав, яка вела до звільнення сина від влади батька. Найдавніше римське право знало також опіку, яка встановлювалася над малолітніми й жінками, що не вийшли заміж, а також нагляд за божеві-

льними й марнотратниками. Характерною рисою класичного періоду є прогресування розкладу патріархальної сім’ї. Розповсюдження шлюбу з чоловічою владою вже до II ст. н. е. значно зменшилося, а проживання дружини в будинку чоловіка протягом року вже не спричиняло авто-

матичного виникнення влади  чоловіка. Ставала поширеною нова форма шлюбу без чоловічої влади. Жінка, одружуючись так, не поривала зі своєю колишньою сім’єю, зберігала певну майнову самостійність, отримувала деякі права відносно дітей.

Шлюб без чоловічої  влади міг бути легко розірваний за взаємною згодою сторін, а також на вимогу однієї з них. На загальному фоні кризи римського рабовласницького суспільства слабшали й сімейні зв’язки, розлучення стали звичайним явищем. Значного поширення набув так званий конкубінат — неоформлене постійне співжиття чоловіка й жінки. Прагнучи подолати негативні явища у сфері сімейних відносин, імператор Август видав закон, який передбачав санкції за безшлюбність і бездітність. Навіть із двох

консулів перевагу по службі отримував той, у кого було більше дітей.

Розклад патріархальної сім’ї виявився й в ослабленні батьківської влади. Припинилася практика продажу дітей, а їх убивство батьком стало розглядатися в посткласичний період як тяжкий злочин. Посилилася майнова самостійність підвладних членів сім’ї. Для заняття землеробством, ремеслом або торгівлею сини значно частіше почали отримувати від батька пекулій — майно, яке син міг залишити своїм спадкоємцям і навіть вступати із приводу даного майна в угоди зі своїм батьком.

Ряд змін зазнав й інститут опіки. Преторським едиктом установлювалася відповідальність зберігача за ведення справ підопічного. Поступово зникала опіка над дорослими жінками, і в посткласичний період їх дієздатність фактично була зрівняна з дієздатністю чоловіків.

Спадкування у римському праві. У римському праві архаїчного періоду існу-

вало два способи успадкування майна вмерлого домовладика: згідно із законом і за заповітом.

За законом майно переходило до дітей або онуків померлого («підвладним») або до інших агнатів, що перебували з ним у найближчих родинних відносинах. Тільки у разі відсутності агнатів майно передавалося родичам померлого. Заповіт розглядався як виняток із нормального порядку успадкування, тому він, як правило, затверджувався на народних зборах. Закони XII таблиць вже вказували, що заповітні розпорядження на випадок смерті є непорушними. У заповіті нарівні з встановленням спадкоємця могли міститися й інші розпорядження: призначення зберігачів, звільнення рабів.

В класичний період пом’якшення суворої батьківської влади, що скріпляла раніше патріархальну сім’ю, визначило і основні напрямки розвитку спадкового права. Преторським едиктом значно розширювалося коло спадкоємців за законом. Крім підвладних членів сім’ї (агнатів) спадкоємцями ставали, зокрема, когнати аж до шостого коліна рідства, дружина, що пережила чоловіка й ін. Ослаблення минулого значення агнатської системи родичання й визнання в спадковому праві когнатського, заснованого на

кровному зв’язку, було поступово  закріплено в імператорському законодавстві.

Преторський едикт змінював і форму  заповіту, встановлення якого вже не вимагало використання складної процедури (за допомогою «міді й ваги»). Заповіт, як правило, став складатися не в усному, а в письмовому вигляді, але з дотриманням певної форми.

Лише солдатські заповіти в період принципату не вимагали формальностей.

У посткласичний період, нарівні  з приватними заповітами, які складалися в присутності семи свідків, в практику увійшли так звані публічні заповіти, запозичені з грецького права, що складалися в присутності магістратів з внесенням у протокол місцевої влади або з передачею на зберігання в імператорський архів. Посилилися обмеження заповітної волі. Так, не визнавалася юридична сила за заповітами, в яких без достатніх

підстав позбавлялися майна законні  спадкоємці. Збільшився при складанні заповітів розмір обов’язкової частки (до 1/3 майна) для законних спадкоємців. Більш широке розповсюдження в цей період отримало встановлення в заповітах легатів (заповітних відмов), згідно з якими спадкоємець зобов’язаний був видати певну частину майна особі, вказаній спадкодавцем. Для захисту інтересів спадкоємця в законодавчому порядку в I ст. до н. е. було встановлено, що при видачі майна у вигляді легатів він може зберегти за собою принаймні одну чверть спадщини. Розпорядження про

видачу частини майна  будь-якій особі давалися і без складання заповіту (наприклад, особам, які формально не могли бути спадкоємцями по заповіту — перегрінам, жінкам і т. д.). Такі розпорядження, що отримали назву фідеікомисів, не були спочатку обов’язкові. для спадкоємців. Але в період імператора Августа їм була надана юридична сила. У кінці посткласичного періоду (особливо в кодифікації Юстиніана) більшість фідеікомисів практично злилися з легатами. 

ШЛЮБ.  
  Шлюб є ​​найдавнішим встановленням, які пройшли різні фази розвитку, але завжди служили для регулювання статевих відносин між чоловіками і жінками і створення потомства. Цю ж функцію шлюб мав і в римському праві. У суспільній думці та законодавстві ідеалом римської сім'ї був так званий правильний шлюб - justum matrimonium (justae nuptiae). Саме шлюб визначав правове становище дітей, народжених у шлюбному союзі, майнове становище подружжя, їх спадкові права. Правильний шлюб міг бути укладений між особами:  
- Уповноваженими на вступ у шлюб;  
- Досягли статевої зрілості;  
- Знаходяться в здоровому глузді.  
Отже, тільки за допомогою правильного (правомірного) шлюбу утворюється римська сім'я. Взагалі ж під шлюбом слід розуміти постійне співжиття чоловіка і жінки з неодмінного обопільної згоди. Це було відображено і в визначеннях шлюбу, що містяться в римських юридичних джерелах, наприклад: "Шлюб - це союз чоловіка і дружини, спільність всього життя, єднання божественного і людського права" (д.23, 2,1). Звичайно ж, дане Модестін визначення шлюбу не відповідало реальному стану речей, оскільки навіть в класичну епоху правоздатність жінки була більш обмежена, ніж у чоловіка. Основне призначення шлюбу - народжувати на світ законних дітей - спадкоємців майна батька. Діти, народжені в правильному шлюбі, належали до familia чоловіка і були підвладні йому.  
Існував ряд умов вступу в шлюб:  
- Згода майбутнього подружжя і голів їх сімей;  
- Досягнення шлюбного віку (чотирнадцять років для чоловіка і дванадцять років для жінки);  
- Володіння jus conubii - тієї частини життєздатності римлянина (нареченого і нареченої), яка дозволяла йому вступати в законний шлюб, утворювати сім'ю (цим правом мали тільки римські громадяни, але після закону Каракали 212 року це обмеження відпало);  
- Несостояніе в іншому нерасторгнутом шлюбі.  
До середини V століття до н.е. не дозволялися шлюби між патриціями і плебеями, які тривалий час зберігалося заборона шлюбів між римськими громадянами і перегринами.  
Не дозволялися шлюби також між заміжньою жінкою, що допустила перелюбство, і її спільником; між опікуном і підопічною; між особами, які перебувають у близькій спорідненості.  
Шлюбу передувало заручення (sponsalia) - взаємна обіцянка одружитися. Така обіцянка була не чим іншим, як договором між нареченим і нареченою. У самий ранній час воно не вимагало згоди нареченого і нареченої, пізніше заручення відбувалося з їх участю і за їх згодою, але, як і колись, обов'язковим була згода на шлюб pater familias. Наречена приносила своєму майбутньому чоловіку придане (dos), а наречений робив своїй нареченій передшлюбний дар (donatio ante nuptias). Dos - це та майнова вигода, яку дружина (або pater familias) дає або обіцяє чоловікові з метою полегшення тягаря сімейних витрат. У його склад входить усе те, що збільшує майно чоловіка. Забезпечити приданим наречену спочатку було моральним обов'язком pater familias, а потім стало правовою обов'язком батька (Д.23.3.5).  
За часів Юстиніана функцію своєрідного противаги посагу виконував подарунок чоловіка дружині (donatio propter nuptias), призначенням якого було, перш за все, її матеріальне забезпечення у разі смерті чоловіка. Такий подарунок можна було зробити як до шлюбу, так і під час шлюбу (Д.24.1.27), причому під час шлюбу цей подарунок залишався у власності та управлінні чоловіка.  
Слід зазначити, що як придане, так і подарунок чоловіка дружині виконували роль стимулу до збереження шлюбу (або, у всякому разі, до того, щоб не бути винним у його припинення). Так, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті або провини чоловіка, придане і подарунок чоловіка залишалися у дружини. Те й інше мало в римському праві спеціальну та детальну регламентацію.  
У посткласичний період при заручини вносився завдаток. За преторського права порушення sponsaliа тягло за собою infamia (безчестя) і обмеження права виступати в суді в якості представника чужих інтересів. У період пізньої імперії під впливом християнства сторона, яка порушила sponsaliа, зобов'язана була повернути завдаток, а у разі порушення з боку нареченої вона або її батько повертали завдаток в четвертний розмірі.  
       Шлюб cum manu. Прийнято розрізняти шлюб з чоловікової владою - cum manu - і шлюб без чоловікової влади - sine manu (див. рис. 1). У першому випадку дружина цілком підпадала під безумовну владу чоловіка (про особисті і майнові стосунки подружжя при укладанні різних видів шлюбу див. рис. 2). У найдавнішу епоху правосуб'єктність дружини цілком поглиналася правосуб'єктністю чоловіка, чому найдавніший римський шлюб і називався matrimonium cum manu mariti (коротко - cum manu).  
Чоловік зобов'язаний був надавати дружині заступництво, ніс матеріальні витрати сімейного життя. Якщо чоловік не перебував під владою батька, то здійснював владу домовладики з правом витребувати дружину, залишила будинок, накласти на неї будь-яке покарання, продати в кабалу і покарати (включно до позбавлення життя). Чоловік розпоряджався майном, придбаним дружиною, навіть отриманим нею від батька. Під його владою були і діти.  
Дружина, вступаючи в шлюб, отримувала статус persona aliena juris і займала в сім'ї становище дочки по відношенню до чоловіка, а у відношенні своїх дітей була старшою сестрою. Лише після смерті чоловіка нарівні з дітьми вона могла успадковувати сімейне майно. Вступаючи в шлюб, вона повністю і назавжди випадала з родини свого батька, розривала зв'язку з батьківською родиною, підпадала під таку ж владу чоловіка, під який виявлялися і діти, народжені нею у шлюбі. Ідея безмежної чоловікової влади пронизувала не тільки особисті, але й майнові відносини подружжя. Сучасного нам поняття общесупружеского майна найдавніше римське право не знало. У сім'ї був тільки один суб'єкт майнових прав - чоловік, якому належало майно, не лише нажите в шлюбі, але й раніше становила власність дружини, а також подароване їй батьком з нагоди виходу заміж (dos). При шлюбі cum manu придане (dos) не відрізнявся як особливе, самостійне майно, яке підлягало поверненню після припинення шлюбу. До речі, дружина позбавлена ​​була права вимагати розлучення. Тільки чоловік міг дати їй розлучення. В якості приводів до розлучення джерела називають отруєння дітей, крадіжку або підробку ключів від винного льоху і перелюбство.  
У той же час на дружині, матері лежало виховання дітей, вона була господинею дому і берегинею сімейного вогнища. Її моральне, соціальне і політичне значення в сім'ї та римському суспільстві неухильно зростала.  
І, нарешті, про способи укладання шлюбу. Шлюб cum manu міг бути укладений в наступних трьох формах. Перша форма (confarreatio) - при посередництві релігійного обряду. У присутності жерців і десяти свідків молодята приносили жертву Юпітерові, здійснювали ритуальні дії і куштували особливий хліб. Друга форма полягала в здійсненні обряду mancipatio, який спочатку, найімовірніше, означав реальну купівлю-продаж нареченої, а пізніше - це всього лише фікція продажу і форма встановлення шлюбних уз. Нарешті, третя форма шлюбу - за давністю (usus). При річному безперервному здійсненні шлюбу він набував юридичне значення. Але дружина могла уникнути встановлення над собою влади чоловіка, якщо проводила три ночі підряд поза його будинку. Таке могло повторюватися щороку і, по суті, вело до встановлення особливої, "неправильної" форми шлюбу (sine manu), при якому влада чоловіка не встановлювалася над особистістю і майном дружини.  
         Шлюб sine manu. З плином часу - в період пізньої республіки - владу чоловіка над дружиною помітно послаблюється. На зміну шлюбу з чоловікової владою прийшов шлюб без чоловікової влади - sine manu.  
Для нас особливий інтерес представляють шлюби sine manu - без чоловікової влади, які були типові в класичний і посткласичний періоди розвитку Римської держави. Вони переважали завдяки перетворенню сім'ї в союз споживачів і зростання господарської та громадської самостійності жінки.  
Вступ до шлюбу sine manu не тягло зміни правосуб'єктності жінки. Якщо до вступу в шлюб дружина була persona sui juris (обличчя свого права), то і після вступу в шлюб вона залишалася особою свого права.  
Причиною появи нової форми сім'ї та шлюбу стало розкладання колишньої патріархальної сім'ї. Шлюб без чоловікової влади виникав з простого шлюбного угоди і полягав без особливих формальностей, хоча при ньому могли відбуватися будь-які обряди, наприклад, введення нареченої-дружини в будинок чоловіка. Шлюб sine manu заснований на рівності подружжя. При цьому дружина зберігала самостійність (persona sui juris), якщо мала такої, але отримувала ім'я та станове становище чоловіка, його місце проживання було для неї обов'язковим. Все ж дружина не ставала агнаткой сім'ї чоловіка, і тому діти від такого шлюбу не мали юридичної зв'язку з матір'ю. Особисті права чоловіка над дружиною не настільки всеохоплюючі, як при шлюбі з чоловікової владою. Лише у разі перелюбства чоловік мав право вбити дружину, але з плином часу і це право зникає.  
При шлюбі sine manu дружина мала майнову відокремленість. Навіть дарування подружжя один одному, щоб гарантувати їх майнову роздільність, вважалися нікчемними. Проте витрати на ведення домашнього господарства покладалися на чоловіка, а в разі cпopa o те, кому належить та чи інша річ, встановлювалася презумпція, що це річ чоловіка (поки дружина не доведе зворотного).  
Майнова роздільність подружжя виявлялася і в тому, що вони не наслідували один одному, могли вступати між собою в договірні відносини - в усі дозволені цивільно-правові відносини (купувати, позичати й т.д.). Однак між ними виключалися позови про безчесті (infamia), визнавалося необхідним обмежувати розмір стягнення по суду з майна одного чоловіка на користь іншого, "щоб не ставити боржника в тяжке становище". У пізній республіці римські жінки мали як майнової самостійністю, але нерідко й значними матеріальними багатствами, що значною мірою забезпечувало їх незалежність від чоловікової влади.  
У період імперії зміцнюється особиста і майнова самостійність дружини. Так, якщо при Августі чоловікові було заборонено відчужувати принесені в придане земельні ділянки та іншу нерухомість без прямої згоди дружини, то при Юстиніані чоловікові заборонялося відчужувати придане і за згодою дружини. Таким чином, чоловік хоча юридично і залишався власником dos, але фактично був не чим іншим, як простим користувачем dos на час шлюбу (dos залишається чоловікові лише у разі розлучення з вини дружини, в якості штрафу для останньої). Склався афоризм: "Хоча придане знаходиться в майні чоловіка, але належить дружині".  
Так поступово складалася римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна, нічому не заважає при шлюбах хороших, але найкращим чином гарантує обох подружжя при шлюбах поганих, лежить в основі цієї системи.  
Крім майна, що входить до складу спільної власності подружжя, існує майно, яке належить кожному чоловікові окремо (дошлюбне майно; майно, отримане одним з подружжя під час шлюбу в дар, в порядку спадкування; речі індивідуального користування кожного з подружжя за винятком коштовностей). Цим майном кожен чоловік має право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися. При розділі загальної власності подружжя і визначенні їх часток це майно не враховується.  
Все це говорить про існування елементів роздільності майна подружжя при режимі спільної власності. Наявність ознак режиму роздільної власності подружжя ріднить майнові відносини подружжя сучасної України і Стародавнього Риму (мова йде про майнові відносини подружжя у шлюбі sine manu).  
Сучасне сімейне законодавство допускає, поряд з імперативним методом врегулювання майнових відносин подружжя, їх диспозитивное регулювання. Подружжю надана можливість самостійно визначати свої майнові права та обов'язки під час шлюбу і на випадок його розірвання. Укладаючи шлюбний договір, чоловік і жінка самі встановлюють правовий режим володіння, користування і розпорядження майном.  
Згідно , шлюбним договором визнається угода осіб, що вступають у шлюб, або угоду подружжя, їх майнові права і обов'язки у шлюбі і (або) у разі його розірвання. У силу вимоги шлюбний договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.  
Укладення шлюбного договору надає можливість подружжю і особам, які укладають шлюб, відступити від режиму спільної власності подружжя. Зокрема, подружжя має право встановити режим спільної часткової чи роздільної власності на все майно подружжя, на його окремі види або на майно кожного з подружжя .  
Поки укладення шлюбного договору в Україні не отримало широкого розповсюдження. Треба думати, що і в майбутньому більшість осіб не буде укладати шлюбний договір, якщо їхнє майно складається переважно з предметів споживчого призначення. Але введення в сімейне законодавство Росії шлюбного договору не означає, що всі особи при вступі в шлюб або в період шлюбу зобов'язані укладати такий договір. Закон лише надає право зацікавленим подружжю самостійно визначати свої майнові взаємини у шлюбі, але не зобов'язує їх до цього.  
        Конкубінат (concubinatos) від шлюбу sine manu слід відрізняти, таке стало помітним у сімейному праві пізньої республіки явище, як конкубінат (concubinatos) - дозволене законом (постійне, а не випадкове) співжиття чоловіка і жінки.  
При конкубінаті чоловік і жінка бажають створити стійку родину, але належать до різних станів (наприклад, сенатор і вольноотпущеніца), або мають різне громадянство (наприклад, Перегрін і вільна римська громадянка). Значить, конкубінат є теж шлюб, але "незаконний". При конкубінаті дружина не набувала соціального становища чоловіка, а діти, народжені від такого шлюбу, не підпадали під владу батька (правда, в період імперії стала можливою legitimatio - узаконення батьком дітей, народжених від конкубінату).  
У період республіки чоловік міг мати шлюб з однією жінкою і складатися в конкубінаті з іншого. Проте, жінка, що вступила у зв'язок з іншим чоловіком, крім чоловіка, вважалася злочинницею, і чоловік мав право вбити її. Як відзначається в літературі, шлюб без чоловікової влади (sine manu) схожий на конкубінат, але відрізняється від нього наміром створити римську сім'ю, мати і виховувати дітей.  
Отже, конкубінат (природний, дикий шлюб) існував як постійний союз чоловіка і жінки, які не могли або не хотіли укласти законний шлюб. У конкубінаті народжувалися позашлюбні діти (liberi naturales), які не входили до сім'ї чоловіка. Конкубінат отримав відоме правове значення у посткласичний період, коли діти, народжені в конкубінаті, могли бути узаконені і коли за ними було визнано право на аліменти і обмежене спадкове право по відношенню до батька.  
         Зв'язки між чоловіком і жінкою, подібні з шлюбом. За звичаями римського права, шлюб був єдиним законним союзом між чоловіком і жінкою. Всі інші союзи і всі інші зв'язки між чоловіками і жінками були або забороненими, або толерантними.  
Згадуваний вже закон o перелюбство (lex Julia de adulteriis) забороняв stuprum, adulterium і incestum. Stuprum виникав при статевих відносинах між вільним чоловіком і незаміжньою жінкою, до цього чесної; adulterium був статевий зв'язком осіб, з яких хоча б одне знаходилося у шлюбі; інцестом називалася статевий зв'язок між родичами, яким заборонялося вступати в шлюб. Випадкові і тимчасові статеві зв'язки з рабами, рабинями, блудницями та іншими жінками сумнівної поведінки, як правило, не тягли за собою покарання. Конкубінат також сприймався толерантно.  
Все це вело до зниження рівня моральності. Раціоналізм з егоїзмом придушували здорові засади шлюбу, який перестає бути таїнством, освячує релігією чи традицією, і стає найчастіше лише тимчасовим співжиттям. Свобода від задумів природи оберталася ослабленням сімейних уз.  
   

   Припинення шлюбу. Припинення шлюбу могло наступити або незалежно від волі подружжя, або з їхньої волі. У будь-якому випадку шлюб припинявся за двома підставами: за смертю одного з подружжя; при втраті одним з них правоздатності. Якщо чоловік потрапляв у полон до ворога, а потім повертався з полону, то подружжя могли відновити шлюб, але це був би вже новий шлюб.  
У другому випадку (з волі подружжя) шлюб припинявся розлученням. По цивільному праву ініціативою розлучення, як зазначалося вище, володів тільки чоловік. Наприкінці республіки нею володіла і дружина: шлюби не тільки легко полягали, а й легко розривається. Розлучення міг настати як за взаємною згодою подружжя, так і за ініціативою одного з них. Потрібно було формальну заяву про розірвання шлюбу, яке могло бути направлена ​​через вісника, у листі, особисто оголошено дружину в присутності семи свідків. Остання процедура була встановлена ​​законом серпня про перелюбство.  
До пори до часу римське право стояло на грунті свободи розлучення. Причому приводами до розірвання шлюбу могли служити: зведення чоловіка в жрецький сан, вступ на військову службу, хвороба, безплідність дружини.  
У пізній імперії розлучення по односторонньому заяві допускався у разі порушення одним з подружжя подружньої вірності, замаху на життя чоловіка та ін Розлучення по односторонньому заяві без поважної причини допускався, але супроводжувався накладенням штрафу. З утвердженням християнства розлучення поступово обмежується, розлучення з обопільної згоди забороняється. Встановлюється суворий перелік підстав до розлучення: перелюбство, замах на життя чоловіка, звідництво, нездатність до дітонародження, відхід у монастир одного з подружжя. Сімейні стосунки пізньої імперії стали регулюватися церковним правом.  

 

      Зміцнення сім'ї. В кінці республіканського періоду у зв'язку із загальною кризою римського суспільства, який супроводжувався різким падінням моралі, частим стає розпадання сімей. Поширення отримав конкубінат. Звільнившись від релігійних і моральних кайданів минулої епохи, шлюб став легко расторжимой. Особливо у верхах римського суспільства спостерігалася неміцність шлюбів, масовість розлучень, скорочення народжуваності. Римські письменники іронічно ставилися до безперервним розлучень і слабкості шлюбних уз. Тертуліан, наприклад, запевняв, що жінки виходять заміж для того лише, щоб розлучитися, а Сенека докоряв жінок за те, що вони календарні роки рахують не за консулам, а за чоловікам. Зрозуміло, і чоловіки не відставали від жінок. Цезар був одружений чотири рази, Помпей - п'ять. У літературі зустрічається твердження, ніби-то "граничне спрощення порядку розлучення ... сприяло переродження поглядів на шлюб як на постійний, в принципі - довічний союз чоловіка і жінки". Не слід, однак, забувати: шлюб без чоловікової влади з гранично спрощеним порядком розлучення був відомий в Римі з найдавніших часів. Його широке поширення у пізньому республіці - наслідок, перш за все, деяких глyбінних процесів, які розвивалися в римському суспільстві, і, зокрема, зниження рівня моральності. У період пізньої республіки та ранньої імперії сімейні узи послаблюються: свобода розлучень сприяла падінню моралі. Нестабільність шлюбних зв'язків змусила серпня врегулювати весь інститут шлюбного права соціальними законами, і в 18 році до н.е. імператор Август видає закон, що карає за перелюбу (Julia de adulteriis). Винуватцям загрожувала посилання на острови.  
За імператора Юстиніана дружина, викрита в перелюбстві, визначалася в монастир. Втім, чоловік протягом двох років міг повернути її собі.  
Державна влада, зіткнувшись з таким явищем, як небажання чоловіків мати дітей, прагнула стимулювати вступ у шлюб і народжуваність. У законному порядку всі чоловіки у віці від 25 до 60 років, вдівці того ж віку і всі жінки, включаючи вдів від 25 до 50 років, зобов'язані були перебувати у шлюбі і мати дітей. Не перебували у шлюбі не могли нічого отримувати за заповітом. Перебували у шлюбі, але не мали дітей, могли отримати тільки половину спадщини. Для того щоб не вважатися бездітними, чоловікові достатньо було мати одну дитину, жінці - трьох дітей, вільновідпущениці - чотирьох.  
При серпні були зроблені унікальні для давнини і Середньовіччя, що представляють особливий інтерес і в наш час заходи, спрямовані на зміцнення сім'ї. Так, була встановлена ​​кримінальна відповідальність за порушення подружньої вірності. Не перебували у шлюбі і бездітні обмежувалися у праві спадкування. Навіть з двох консулів перевагу по службі отримував має більше дітей.  
Разом з тим легалізувалося співжиття осіб, яким шлюб заборонявся (шлюби сенаторів з вольноотпущенниками). Отримав деякі риси законного шлюбу конкубінат, зокрема, за дітьми віком від такого шлюбу стали визнавати деякі права спадкування. Зберігалося вільне розірвання шлюбу, але, якщо шлюб розривається без поважної причини, встановлювалися майнові санкції. При винності чоловіка він втрачав передшлюбний дар. Винувата в розлученні дружина позбавлялася приданого. Законодавчі заходи, що приймалися в пізньої республіки і ранньої імперії по зміцненню сім'ї, були далекі від того, щоб вважатися "писаним розумом" і навряд чи істотно вплинули на зміцнення сімейних устоїв.